Що ж буде  з Костиком?

Що ж буде з Костиком?

(Розповідь старого сенбернара)

Хороший хлопчина Костик, але ніхто не знає, скільки в мене клопоту з ним. І вдома стережи його, щоб ніхто не вкрав. І пильнуй, аби ніякої шкоди не зробив. І на прогулянку виведи, бо сам не здогадається вийти. Втупиться в телевізор і сидить камінчиком цілісінький день. І додому з прогулянки приведи – може сам заблукати в місті. І черевики змушуй витирати об килимок біля квартири – як не нагадаєш йому, то прямо з брудними зайде і скрізь у коридорі ступаки Костикові видно…
Ой Костику-Костику, коли вже ти нарешті підростеш?
Сиджу оце в кутку на кухні й серджуся на нього. Бо як не сердитися? Понад’їдав варення з банок і звернув усе на мене.
Прийшла мама з роботи, а Костик їй:
– Наш Бон варення їв…
І показує пальцем на свою шкоду, збитошник.
Подивилася вона на банки, на мене, а потім на Костика. Так пильно подивилася і каже:
– А я й не знала, що мій син навчився казати неправду!
Костик почервонів, підскочив до мене й смикнув за вухо. Є в нього така погана звичка. Коли мама зробить йому зауваження чи висварить, він мене шарпає.
Хоч і болить мені, але терплю. Що з нього візьмеш – малий ще.
Лежав оце я, лежав на кухні, сердився на Костика, та й пересердився. І вухо зовсім перестало боліти.
Глянув на годинник – уже друга. Час би Костика вивести на повітря. Він і так блідий після грипу. Раніше щоки були – як червоні яблука.
Заходжу до нього в кімнату і голосно кажу:
– Гав-гав!
Це значить: на вулицю. Костик слухняно одягається. А вже в дверях запитує:
– Боне, ти вже не сердишся?
Він і сам добре знає, що не вмію довго сердитися. У всіх сенбернарів такий характер. Вони легко вибачають. А як же я можу не вибачити Костикові?
Відповідаю йому дзвінким гавкотом: не хвилюйся, я вже й забув на тебе сердитися.
Тільки вийшли на вулицю, Костик у калюжу – стриб. Аж мені в очі бризки полетіли.
Я хотів на нього сердито гавкнути, а потім передумав. Усе одно не послухається. Тут треба діяти рішучіше.
Підскочив до Костика, зубами за комір хап – і витяг з калюжі.
Тепер він уже на мене розсердився. Надувсь і мовчить.
Мовчи, мовчи, думаю я, перемовчиш. Інакше з тобою не можна.
Раптом попереду звідкись узявся кіт. Дорогу нам перебігає.
Костик різко штовхає мене в спину:
– Фас! Боне, фас!
Це щоб я наздогнав кота і поскуб його. От вредний хлопчисько. Ми, сенбернари, – серйозні собаки. Ми за котами не ганяємо.
Я докірливо подивився на Костика і різко сказав:
– Гав!
Тобто: біжи сам.
– Ну й лінтюх же ти, Боне! – дорікнув мені Костик і вхопив камінця, щоб пошпурити в кота.
Але тут я його зубами за рукав – хап, і не пускаю. Шарпав, аж доки він камінця не випустив.
– Не даєш ти мені нормально жити, – скаржиться Костик і смикає мене то за вуха, то за хвіст.
Я вдаю, буцімто мені зовсім не боляче, і він швидко забуває, що розсердився за камінь.
А потім ми йдемо на пустир і бігаємо там наввипередки. Костик завжди хоче бути першим. Тому я ніколи не вискакую далеко вперед. Біжу-біжу, а якщо він залишається позаду, то раптом починаю накульгувати. Костик ураз наздоганяє і переганяє мене.
І тоді він такий радісний, що аж мені радісно стає.
Гасали ми довго, і я навіть не встиг огледітися, що вже зовсім пізно стало.
– Гав! Гав! Гав! – сердито гукаю. Тобто: час додому.
Він сердиться, упирається. Але я рішуче хапаю його за холошу й тягну за собою. Він тільки ноги встигає переставляти.
– Не даєш ти мені нормально жити, Боне, – жалібно пхинькає на ходу. – Пусти ще трохи погуляти.
Але я невблаганний. Бо знаю, що мама давно нас жде. Вона з мене суворо спитає. Отак ми й живемо.
А оце я дізнався, що Костик скоро до школи піде. Дізнався та й зажурився: хто ж там за ним наглядатиме? Собак чомусь до школи не пускають.
Не сплю ночами, усе думаю: що ж буде з Костиком?

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий