Щоб завесніло врешті в нашій долі…

Щоб завесніло врешті в нашій долі…

Ганна Дениско (у заміжжі Антипович) народилася 1949 року в селі Загрунівці Зіньківського району. Журналістський шлях розпочала відразу після школи у зіньківській райгазеті. По закінченні у 1972 році факультету журналістики Львівського університету працювала у «Комсомольці Полтавщини», «Полтавському віснику», «Полтавській Думці», редагувала просвітянську газету «Наше слово», багато років була власкором «Молоді України». Лавреатка премії імені Симона Петлюри, заслужена журналістка України, нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Авторка книги поезій «Все так давно, немов і не було», збірника публіцистики «Про що гомонить Соборний майдан», упорядниця й одна з авторок книги оповідок про тварин «Ми з ними в одному човні». «У поезії я теж залишаюся публіцисткою, – каже Ганна, – але і без неї не можу. Вона допомагає мені тримати свій плацдарм Української свободи».

Ганна ДЕНИСКО (АНТИПОВИЧ)

Балада про середній рід

З дитячих літ навік запам’яталось:
Наш батько про чужі розказував краї,
І що його там в мові здивувало –
То лише два роди. А ми були малі,
І нас з братами геть розхвилювало,
Що десь чомусь, за тридев’ять земель,
Лоша був «він», а не «воно»! Брикалось
Відтак воно по-іншому, інакшим і росло.
До нього вже знічев’я не підступиш,
Шкоринку так безпечно не даси…
Лоша був «він», і втратило від цього
Воно немало милої краси…

О незбагненне, о правічне – рідне Слово!
Не ми Тебе – Ти нас сталиш чи гнеш.
Ти нам болиш, Ти нас лікуєш, Мово,
В шалений світ проводирем ведеш.
Ти, я, воно… Мале, білоголове…
Промінчик світла… Сонечко ласкаве…
Спасибі, Мово Українська, що закони
Ти трьох родів нам щедро дарувала!

Та жаль, що час цю нашу ніжність нищить,
Жорстокий вік жорстокосердя множить…
І рід середній мусить їх триножить –
Це хамство, зраду й плазування нице.
І замість ніжних серденьок і сонечок,
Лошаток, і пташаток, і звіряток
Уста мої тепер усе частіше
Щось зовсім інше мають вимовляти.

І до жорстоких кабанярів тлустих
Доводиться середній рід вживати:
Це падло, це убоїще, звірючище,
Скотинище, громило дурнувате…
А у бабусі ще було невлімище –
Ото вже над проявами проява!
Це щось таке, що й працювать не вміє,
Та ще, мов жаба, воло надуває…

Мурло неграмотне, тупе злодійське кодло,
Бандитське шобло, що запанувало,
Хай би тебе нарешті пекло взяло,
Щоб ти нам рід середній не псувало!

Нехай милує зір вкраїнця поле й небо,
І тішить сміх щасливого дитяти…
Аби лишень не здумали дебіли
Це янучарське падло на нових падлюк міняти.
2010 р.

Репресованим землякам
із села Загрунівки
В цей день я поминаю вас усіх,
Тих, хто поліг за Правду і Свободу,
Безвинно убієнних лиш за те,
Що не зреклися рідного народу,

Що знали заповідь: не вбий і не украдь,
Орали ниви і білили хати,
І ледацюг, катів і різних зайд
Вождями не хотіли називати.

В дідівській клуні хлопці Христового
Перед останнім боєм спочивали…
І отамана Мандика чекісти
Петлюрівцем затятим називали.

І вулицю найдовшу Свистунівку
Комбєди розкуркулили суцільно…
Стоїть там хата, яку в нас забрали,
А потім викуповувать веліли…

І світять з Вічності нам панотцеві очі –
Репресували і його чекісти,
А церкву по цеглині розібрали
Комбєди-комуїсти-атеїсти.

І спить на цвинтарі моя бабуся Настя,
Голодомором вбита із малим дитям…
Хіба це можна нелюдам простити?
Цю пам’ять я не зраджу, не продам.

В цей день я поминаю вас усіх,
У кого родовий герб – Укри.
Хай Україна квітне в тій красі,
Що зберегли нам предки незабутні!

20 травня 2018 р., у День пам’яті жертв політичних репресій.

У Загрунівці

Було – літали НЛО щоосені,
І страх, і радість викликаючи у дітвори. Тепер в холодну хату і прибульців
не запросиш,
Не те що родичів…
Поплинуть із гори
Сніги такі глибокі, як в дитинстві, – На балці буде справжній кригохід!
…Уже в дворі побачить не судилось
Ваш, матінко, хоча б одненький слід,
Слідочок…
Смужку світла із віконця
І рідну постать побіля стола…
Даремно з хмари визираєш, Сонце:
Та, що тебе несла нам, –
в Вічність відійшла…
2010 р.

І знов вишневий цвіт
на чатах…
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
Тарас Шевченко.

«Нет сеялок? Ты веялки в запряг,
Но чтобы было все посеяно сегодня!» –
Кричав наглядач, московитський кат…
І поверталися батьки додому,
Стискаючи в безсиллі кулаки…

Та ось вечеря… Світло Свого Дому…
І солов’їне щебетання… А бджілки
Уранці знов гудуть і мед несуть у вулик –
Цвітуть в моїй Загрунівці садки!

Бувало, й мед комбєди відберуть…
Та йде весна! Знов сила в жилах бродить!
Садки вишневі рясно зацвітуть –
Надія ввіллється в душу народу.

Побризкає трутизною по Україні кат
Садки у рік страшний Голодомору.
Не дасть і вишням українців рятувать –
Розплата нам за світло Свого Дому,
За рушники на стінах, за Шевченка
На покутті селянських білих хат,
За пісню про любов до козаченька,
Що Україну кинувсь захищать…

Уповноважений в садочки й влітку заглядав,
Жер вишні… Сік – мов кров по підборіддю…
Все клопотався, що податок Сталін не наклав
На вишні, як на яблуні. Облікувати б це поріддя!
Ну, а тепер, дивись, та вишенька мала
Висить на гілочці й до сонечка сміється!
Товстої шкурки, жаль, на ній нема,
Тож до Москви довезти не дається.

…Я граюся в вишневому садку
Між молодої парості. Моя криївка
Вся пелюстками всипана. В такій
Не буде ані страшно, ані гірко.
Бо знаю я, що й ця уперта парость
Вже через рік нам вишеньок сипне,
Узвар варитиме із них та грушок-дичок мама,
І з голоду ми, як бабуся Настя, не помрем.

Ми не померли – вільними всі стали
На предківській замріяній землі,
Бо вечорами «Кобзаря» читали,
Садок вишневий біля хати доглядали
І врятували від комбєдів й москалів.

Весна!.. І знов вишневий цвіт на чатах
Надії, і любові, й доброти.
Його повік ми будем захищати
Від тих, хто вміє лише красти і вбивати,
Але не здатен в мирі розцвісти
Вишневим квітом правди й доброти.
2019 р.

Я дерево інакше

А я хочу тягнутись до неба.
Не тому, що я краще, ніж інші дерева.
Я просто інакше дерево.
Олена Камбурова.

Я не кремлівська «йолка», похмура бранка долі,
Й не «івушка», що гнеться в покорі і тремтить.
Я геть інакше дерево, що виросло на волі,
Задивлене у небо, де гордий птах летить.

А ви здирати кору із мене узялися –
На лапті, бачте, лика в Кучково* не стає.
Та із землі вкраїнської так соки полилися,
Що моя крона Неба і Сонця дістає!

Не краще я й не гірше у пралісі земному,
Та я інакше просто. Змиріться, врешті, з цим
Й не суньте пилку «дружба» до мого гаю-дому,
Бо скличу всіх чугайстрів, і Мавок, й Лукашів.

Сховав Лукаш сопілку, взяв автомат, гранату,
І Мавка-волонтерка йому допомага,
А мати сітки в’яже. Син жде:
«Вертайся, тату!»
І дядько Лев пожертви для фронту надсила.
Стають до мого війська і кіборги-чугайстри,
Йдуть ліс наш захищати, красу і правду нашу,
Щоб ваших короїдів в тартар запало царство…
Я виросло на волі! Я дерево інакше!
___________
*Кучково – перша назва Москви.

Найбільша цінність

Найбільша цінність – то людське життя.
А їхній принцип – «бабы нарожают…»
Тож ворогів і день, і ніч шукають,
Щоб війнам, крові не було кінця.
Щоби «мужик» не бачив ворогів,
Які обсіли Кремль і підкремлів’я,
А в ненависті до сусідів жив,
Хвалив царя свого до посиніння…

Найбільша цінність – то людське життя.
Та Путлери не знають каяття…

Запис у щоденнику

Під шум дощу спить, мов дитятко, моя киця.
До осени лишився один крок.
Ще б встигнуть на троянди надивитись
Й засвоїти простий життя урок:
Минає все, та Вічне – Правда й Воля,
І треба йти щодня за них на бій!
Тоді народ наш дурні не зневолять
І не здадуть тій путінській орді.

Під шум дощу так солодко спить киця…
До осени лишився один крок…
А ти вставай, іди, твори… За воїв помолися –
Ці хлопці нам дають сьогодні головний урок:
Минає все, та Вічне – Правда й Воля,
І треба йти щодня за них на бій,
Щоб завесніло врешті в нашій долі
І стали зрячими, хто й досі не прозрів.
22 серпня 2020 р.

Читаючи Басьо

Якщо напахтити вуха,
певне, ще тонше вчуватимуть
голос зозулі!
Мацуо Басьо (1644–1694).

Прочитав хайку Басьо.
Напахтив вуха.
Здається, це я.
Жарт
Юрія Антиповича (1943–2016).
Десь мчить у Всесвіті наш астероїд
Хайку 12477.*
Твоя душа прилине на світанку,
Зір розсипи оглянувши усі.
Й мені присниться, що пахтиш ти вуха,
Щоб у Загрунівці почути солов’я.
Прокинуся і довго буду слухать
Ті співи, що їх чує і душа твоя…
Травень 2017 р.
___________
*Астероїд 12477 Хайку названо на честь жанру японської поезії, який ми з чоловіком так любили…

І ти відкинь зневіри злі…

Невисповідані гріхи
Обтяжують і душу, й серце,
І знемагаєш ти у герці,
І нахабніють вороги.
Та вже Великдень на порі,
Весна в віконце твоє стука…
І ти відкинь зневіри злі
В ім’я Отця, і Сина, й Духа!

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий