«Щоби у мирі й любові жити…»

«Щоби у мирі й любові жити…»

ІРИНА БАБ’ЯК – викладач гри на фортепіано Полтавського фахового коледжу мистецтв імені М.В. Лисенка, провідник обласної ОУН. Нещодавно у видавництві «Дивосвіт» було видано книжку її віршів і перекладів з польської, англійської, російської та інших європейських мов під назвою «Дари й скарби». Кілька віршів із поетичної збірки пропонуємо нашим читачам.

Вишиваю Тараса,
Засмаглого, з вусами,
Із яскравим метеликом,
Модно убраного.
Вже готові всі контури,
Й очі вже дивляться…
Вишиваю Тараса,
І з кожним хрестиком
Оживає лице,
Набираючи кольору.
Перше очі на мене
Дивилися з докором,
А тепер він з-під вус
Мені усміхається…
* * *
Святий Миколай, із Небес чудотворець,
Добром і турботою здавна дивує,
Він радість і щастя тобі подарує
І стане у домі твоїм охоронець.
Від бід збереже, не допустить утрати,
Навчить нас радіти, надіятись, вірити,
На повну потужність любити й дружити,
Дорогу у долі своїй не втрачати.
* * *
Хто рукою водив Білокур Катерини?
Хто наповнив життям її диво-творіння?
Із вишневої гілочки й трьох волосинок
Тонкий пензлик зробила для свого терпіння.
Хто навчив її техніки малювання,
Переповнив любов’ю до всього живого?
Хто дав сили відмовитись від кохання,
Бути матір’ю щастя важкого земного?
Провидіння Господнє їй, Катерині,
Дарувало творити в любові, стражданні,
Дало сили нести тяжкий хрест насміхання,
Глум сусідів своїх, рідні дорікання.
Малювала за всіх: хто копав, хто скородив,
Хто садив, хто косив, хто доїв, хто вигонив.
Трактор в полі уквітчаний – мов на іконі –
Це за те, що спочити давав навіть коням.
Віддала для людей свого серця горіння
Українська малярка Білокур Катерина.
Віддала для народу серце своє,
Щоб сказати : «Не бидло ми – Бог у нас є!»
Щоб як прийде наш час і просвітяться люди
Катерини квітки проросли звідусюди:
«Не для рабства ми створені, для Краси!
Не раби ми! Не бидло!»
І Бог з нами буде!
* * *
Яка краса! У небі чистім
Дерев, що кронами сріблисті,
Мов кришталеві гілочки,
Ялин зелених урочистих
Тяжкі засніжені гілки!
Сніг блискітками дрібно сяє.
А угорі, понад дахами?
То пара, хмарками, рожева
Химерки вгору підіймає.
А сонце світить крізь дерева!
І скрізь кришталь! Чи я живу?
Чи я у казці? Наяву?
* * *
Вітри чеканять ставки сталеві,
Дивує стійкістю очерет,
Із пишним чубом красень зелений
Прямує стрілки свої у лет.
Сталева сірість закрила небо,
Свинцева сірість, де неба край.
До мого саду не йди, не треба!
Душі моєї не огортай!
Тумани сірі до небокраю.
Свинцева сірість, часу не гай,
Розсипся снігом, закутай землю,
Душі земної не вистуджай!

Ірина БАБ’ЯК
Педагог-музикант

Добавить комментарий