«Щоранку, прокидаючись, дякую Богові  за те, що дав мені радість бачити цю красу»

Лариса Ребриста давно влаштувалася на острові, обзавелася домашнім господарством.

«Щоранку, прокидаючись, дякую Богові за те, що дав мені радість бачити цю красу»

Лариса Ребриста, берегиня колишньої мисливської бази у заповідній зоні, майже двадцять років живе на безлюдному острові у Кам’янському водосховищі, що відрізаний від суші. Вона не користується ні телевізором, ні холодильником, а мобільний телефон заряджає від сонячних батарей

Тепер я точно знаю, де живуть найактивніші читачі в Полтавській області, а може, й в усій Україні. На острові Вишняки, який знаходиться в Кам’янському (колишньому Дніпродзержинському) водосховищі. Його населення становить… дві людини на півтори тисячі квадратних кілометрів. І єдиним «вікном» у світ для них є старенький радіоприймач і книги.

– Ми з єгерем Олександром Стразиком дуже любимо читати, але вже давно нам сюди ніхто з «великої землі» не передавав свіженької літератури, – посміхається 63-річна мешканка острова Лариса Ребриста, яку багато хто називає керуючою господарством мисливської бази на острові. – Доводиться по третьому, а то й по четвертому разу перечитувати стару. Любимо фантастику, детективи, історичні романи, а я ще й любовні. Моя мрія – перечитати твір Валентина Пікуля «Фаворит», про який мені Саша багато розповідав…
Лариса Михайлівна живе в ландшафтному заповіднику місцевого значення «Острів Вишняки» (за назвою затопленого села), який є перлиною Полтавщини, ось уже дев’ятнадцятий рік. Приїхала сюди з чоловіком – йому запропонували тут посаду єгеря, а у неї роботи якраз не було, тому й вирушила разом з ним в «ізоляцію». Оселилися в мисливському будиночку – раніше острів був відкритий для полювання. Та через чотири роки чоловік помер прямо на робочому місці, на острові, а Ларисі, виявилося, нікуди повертатися: їхній будинок у селі Ревущине Кобеляцького району, що залишився без нагляду, за чотири роки встигли розваляти-розтягнути…
– Я вже тут так звикла, що якби сказали кудись вибиратися звідси, то сіла б і заплакала, – відверто каже моя співрозмовниця.

«Щоб підвищити врожайність культур, довелося завозити дощових черв’яків»

– Зазвичай у нашій затоці лід найдовше тримається, але цьогоріч рання весна, і ми ще в кінці лютого були розблоковані, – ділиться радістю Лариса. – Практично всеньку зиму не ризикували вибиратися звідси у Світлогірське: лід був небезпечним – тонким, з вимоїнами. Добре, що заготовлених з літа й осені продуктів вистачило. На зиму, як правило, купую пару мішків борошна, мішок цукру, літрів двадцять соняшникової олії. Кури, качки, кізочки у мене свої: завжди є м’ясо, яйця і молоко. Хліб сама печу. А овочами з минулої осені один грибник – священик з Гадяча – повністю нас забезпечив. Іще мішків три картоплі залишається.
– Буде на посадку, – підказую остров’янці.
– Ні, картопля тут не родить. По-перше, піщаний грунт, по-друге, сосни затінюють мій маленький – всього дві сотки – городик. Бадилля виростає височенне, а бульби – як горох. Не родять ні морква, ні капуста. Зате завжди з помідорами, огірками, перцем, баклажанами. І сад ми з Сашею посадили. Є яблуні, груші, алича, виноград, абрикоси, персики. Персиків минулого року було особливо багато, аж гілля ламалося. Ростуть малина, полуниці, смородина, йошта… З фруктів роблю варення.
Щоб підвищити врожайність культур, Лариса Михайлівна з Олександром Володимировичем навчилися робити компост з опалих стручків і листя акації, що росте неподалік: закладають природний матеріал у целофанові мішки і запускають туди черв’яків, потім удобрюють цим грядку і сад.
Чоловік з жінкою господарюють разом, а живуть кожен у своєму будиночку: він – у невеликому єгерському, вона – в мисливському, на п’ять кімнат. Олександр обігріває своє житло економною грубкою «Булер’ян» на дровах, Лариса топить у грубі, теж дровами, – благо, з сухостоєм у лісі немає проблем. Їсти збираються у неї на великій кухні-веранді.
– Сьогодні на сніданок у нас був домашній сир і чай з маслом – Саша їздив на берег, купив, – розповідає господиня. – На обід – он повний казан качиного м’яса стушкувала.
– А де продукти зберігаєте?
– У погребі. Холодильника немає. Один знайомий обіцяє привезти «Дніпро» – він, кажуть, небагато енергії споживає. Але, боюся, потужності нашої сонячної електростанції з шести панелей не вистачить. Треба б ще стільки ж. Тільки де взяти тисячу доларів на це? У мене пенсія 1600 гривень, і в Саші не більша.
На моє здивування, де ж вони знайшли гроші на енергогенеруючі батареї, Лариса відповідає:
– Нам пощастило: два роки тому обласне профільне управління, якому належить ця база, виставило панель на продаж. На неї знайшовся покупець – один з керівників ТОВ «Ласунка» з Дніпра Вадим Іванович Піщанський. Такий добрий чоловік… Поміняв вікна в будиночку, пробурив свердловину (в криниці вода не така смачна), почав ремонтувати дах. Звісно, тут уже все зношене, адже ці споруди ще шістдесятих років, і належали вони Центральному Комітету Компартії України. Від нього вони перейшли обкому партії, а потім – обласному осередку товариства мисливців і рибалок. Але, кажуть, документів на будиночки немає, тому проводити якісь операції з цією нерухомістю не можна. Ось і Вадим Іванович, зрозумівши, що йому не світить стати власником бази, призупинив подальші капіталовкладення. Але він устиг встановити тут шість сонячних панелей – найкращий для нас подарунок. Тепер ми можемо заряджати мобільні телефони. А раніше доводилося передавати телефони в село, щоб їх там підзарядили. Та й зараз, коли сонця ще мало, намагаємося економити: поговорили – мобілки вимкнули.
Довгі роки острівне населення для освітлення житла користувалося свічками і ліхтариками. А то і взагалі лягало спати, як тільки смеркало. Електрогенератори у них стоять мертвим вантажем – занадто дорогі вони в експлуатації: двигун на годину бере літр бензину.

«Чоловіки показали, як керувати моторним човном, і мені тепер не страшно виходити на ньому в море ні у вітер, ні в грозу»

Перш ніж перебратися на острів, Лариса встигла попрацювати і дояркою, і телятницею, і продавцем у магазині, і приймальницею молока. Не боялася ніякої сільської роботи. На острові у неї незмінні обов’язки – підтримувати будиночки в чистоті та порядку. Однак після смерті чоловіка розгубилася.
– Покійний Володя, поки вода не замерзала, мотався на моторному човні туди-назад, і я з ним, – розповідає мешканка Вишняків. – В основному їздили в село за продуктами. До Світлогірського – чотири кілометри по дельті річки Ворскла . А коли залишилася одна, думала, що не виживу. Один раз попросила знайомих привезти мені хліба, другий. А що далі? Довелося навчитися керувати човном. Чоловіки показали, як заводити двигун, і я поїхала. Тепер, якщо дуже треба, не боюся вириватися у відкрите море ні у вітер, ні в грозу.
Олександр Стразик був призначений єгерем на острів замість покійного чоловіка Лариси. Він теж так прикипів душею до тутешніх місць, що після виходу не пенсію більшу частину часу проводить у заповідній зоні. Він – перший помічник удові.
Взимку життя на острові, каже моя співрозмовниця, найважче. Та й улітку не мед: загризають гедзі та комарі. «Це пекло в раю, – сміється Лариса. – Ніякі засоби їх не лякають. Тому роздягненим не походиш. З будиночка без штанів, шкарпеток і кофти з довгим рукавом краще не виходити. Та й то довго не протримаєшся. Єдине наше спасіння – вітер і дощ».
– А дикі тварини вам не страшні?
– Вони до нас звикли, ми – до них. Підходять до обійстя і вепри, і косулі, і лосі. Домашні тварини на них мирно реагують. До того ж територія бази (вона займає 25 соток) огороджена сіткою-рабицею. А ось від шулік, орлів і беркутів ніяк не захиститися – крадуть свійську птицю. Та й з лисицями воюємо. У нас є аж чотири помічники – собаки. Хоча навіть всі разом, буває, не справляємося з напастю.
Найстрашніші – люди, впевнена Лариса. Років зо три-чотири тому вона вирішила завести свиней. Планувала продати м’ясо, скласти грошей і купити, нарешті, власне житло в Світлогірському. Тільки, говорить, мабуть, комусь це не сподобалося.
– Не люблю про це згадувати – боляче, – смутніє жінка. – Але одного дня з’явилися тут єгері з мисливцями і влаштували відстріл моїх свиней. Прямо у дворі всіх і поклали… Пояснили – у зв’язку з африканською чумою. З тих пір не тримаю свиней. І з мрією переїхати коли-небудь у свій дім розпрощалася.
Колись була в підсобному острівному господарстві Лариси і молода кобила, та втекла.
– Буквально через два тижні після того, як мені її подарували, вона зникла, – розповідає ще одну історію зі свого життя моя співрозмовниця. – Я цілий тиждень разом з собаками шукала її по острову. А він, уявіть собі, близько шістдесяти кілометрів завдовжки і до п’яти в окремих місцях завширшки. Одного разу пси взяли слід копитної тварини і вивели мене прямо на стадо диких кабанів. Не пам’ятаю, як я і втекла.
– І ви обійшли весь острів у пошуках кобили? Знайшли хоча б її?
– Що ви! Там є непрохідні місця, ліси, в яких легко заблукати. Утікачку так і не знайшла. Мені потім говорили, що вона, найімовірніше, почула табун, який знаходився на сусідньому острові, і кинулася вплав.
Острів Вишняки з’явився в 1964 році, коли затопили села по руслу Дніпра, щоб створити штучне водоймище. Ось цей клаптик землі з первозданою природою врятувала його висота. На самому острові багато озер, які утворилися в низинах. І багато всохлих дубів – їхнє коріння вимокло. Нині, щоб проїхати по лісових дорогах, потрібно брати з собою пилку. Бо дерева, які впали, часто перекривають шлях, доводиться розчищати.
– У вас є транспорт?
– Велосипеди. Правда, без коліс. А ще нам подарували картинг. Але він теж поламався. Все треба лагодити.

«Для високопоставлених мисливців вивели особливу породу свиней: зовні диких, а в «душі» домашніх»

Ось уже десять років острів закритий на відновлення флори і фауни. Відкриття доведеться чекати ще п’ять років. Тут заборонено стріляти, розводити багаття і взагалі приїжджати сюди. Але рибалки і грибники ігнорують ці заборони. Ну і браконьєри навідуються – не без цього. У селі кажуть, якби не Лариса з Сашком, то від бази давно вже нічого не залишилося б.
А колись острови Дніпродзержинського водосховища були улюбленим місцем відпочинку іменитих мисливців. Недалеко від Вишняків полював і генсек ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв.
– На початку сімдесятих років працівники УТМР на найбільший острів Вишняки переправили на баржах кілька свиноматок відмінної миргородської породи і випустили їх у дику природу, – згадує колишній лісник із Світлогірського Олександр Кришень. – Спарувавшись з дикими кабанами, вони дали оригінальне потомство – половина виводка була смугастою, половина – рябою. Рябих вилучали, а смугасті розмножувалися далі. Зовні свині були схожі на диких, але в «душі» залишилися домашніми. Любили, наприклад, щоб їх почухали за вухом. Я тоді ще підлітком був, але добре пам’ятаю, як ті, хто не знав про цей експеримент, забігали у воду при наближенні табуна смугастих кабанів. А цей експеримент проводився з метою забезпечити вдале полювання для високопосадових осіб. Тоді сюди в основному навідувалися перший секретар Полтавського обласного комітету Компартії України Олександр Мужицький зі своєю свитою. Ось на нього і виганяли цих схрещених тварин. Їхні нащадки, думаю, до сих пір живуть на острові.
А на початку дев’яностих років сюди завезли плямистих оленів. Їх не стало вже через кілька місяців – браконьєри знищили. Деяких розстрілювали прямо на льоду, куди вони, перелякані, вибігали.
Десь під товщею води залишилася і батьківська хата Олександра Андрійовича. Затоплення відбувалося на його очах…
– Це було жахливе видовище, – згадує чоловік. – Перед тим, як вивезти селян на нові місця, їм наказали добре залити вигрібні ями хлоркою. Але це не допомогло нічого. Пішла вода – і все г…но спливло на поверхню. Так, у штучному морі, як нам і обіцяли, було багато риби. Тільки їсти її було неможливо – вся вона була заражена глистами. Минуло років п’ять, перш ніж з’явилася риба без глистів. Пам’ятаю, переселенці ловили її «там, де курник», «біля млина», «на тракторній бригаді»… Вони знали, де що було до того, як все це затопила вода.
Олександр Кришень теж іноді навідується в гості до острів’ян. У найближчу ходку обов’язково візьме для них і цікаві книги.
Провідати чоловіка, який оселився у Вишняках, приїжджає і дружина єгеря. У них у Кобеляках є будинок, але Олександр воліє жити в лісі. Кажуть, між подружжям немає ревнощів.
А Лариса каже, що їй легше, коли поруч чоловік, та ще й з умілими руками. І прочитану книгу є з ким обговорити. І разом непокоїтися з приводу ситуації з коронавірусом, про яку вони дізнаються з радіоприймача.
– Ми дуже вдячні всім, хто допомагає нам тут вижити, – Лариса Ребриста просить обов’язково написати про це в газеті. – Особливо часто виручає в усіх питаннях директор бази відпочинку «Берег» у Світлогірському Юрій Терников. Ми ж не відлюдники, і до цивілізації нам рукою подати. Просто відрізані водою від землі.
А я щоранку, прокидаючись, дякую Богові за те, що він дав мені радість бачити цю красу.

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий