Шлюб довжиною у 65 років

Уже не перший раз ставлю собі запитання: «Чому солідні ювілеї весіль названо на честь дорогоцінних металів? Приміром, 50-річний – золотий, 60-річний – діамантовий, а 65-та ювілейна річниця, яка зустрічається досить рідко, – залізне весілля?».
Напевно, тому, що сімейні узи за такий час дійсно стали твердими, як залізо. Та й залізо, хоч і не дорогоцінний, але вкрай необхідний у господарстві метал! І сьогодні в нас є нагода привітати з «залізною» річницею сімейного життя родину з села Шенгури Кобеляцької громади – Ніну Миколаївну й Миколу Олексійовича Петренків, побажати, щоб залізним правилом їхнього подружжя було: бути щасливими й здоровими!
Ювілей – це й привід згадати довгий сімейний шлях, який подарував найцінніше – дітей, онуків, правнуків… Більше того, можна говорити не лише про сімейний шлях, а й про життєвий, адже все в них спільне від дня народження. Зростали в одному селі, на долю обох випало напівсирітське дитинство, навчалися в одному класі, гуляти на вулиці теж збиралися разом…
Ніна виділялася з-поміж інших красою, добротою, привітністю, хоча в очах був смуток: вона рано втратила матір, взяла на свої тендітні плечі домашні справи.
Хлопці, звісно, задивлялися на неї, але Микола Петренко вирішив: буде моєю! І не відступився, бо з дитячих літ мав характер, загартований тим, що зростав без батька (загинув на фронті): наполегливий, цілеспрямований, впевнений. По закінченні семирічки подався на курси механізаторів, яких готували для роботи на цілині.
По-різному зараз говорять про той період, але його не викреслиш з життя ювілярів: вони, як тисячі таких же юнаків і дівчат, окрилені романтикою, поїхали освоювати цілинні землі. Зовсім юними (не було й по сімнадцять, відповідно, не змогли одружитися та й рідні їх не підтримали) взялися за важку справу, де зовсім інша природа й погода. Та й хіба папірець важливий, коли молоді серця кохають одне одного?!
Жили в бараці ще з двома родинами за півсотні кілометрів від центру господарства. До магазину було 25 кілометрів та ще й через ліс. Ось з таких побутових труднощів розпочалося життя юної дружини. Але вона не скаржилася, бо чоловікові було важче: десятки годин не вставав з трактора.
Звісно, не всі витримували: хтось через місяць, хтось через два поверталися додому. Але ми вже згадували характер Миколи Петренка: він не з тих, хто відступає перед труднощами. Витримував і навантаження, і холод та вітри, бо поруч була кохана, яка готова йти з ним у вогонь і воду…
Ніна, яка не звикла сидіти без діла, теж знайшла справу для душі: посадила город, навіть картоплю виростила в холодному краї. Два роки прожили на цілині. Звикли. Можливо, й далі нічого не змінювали б, аби не поповнення в молодій сім’ї: не хотілося батькам, щоб дитина зростала в умовах холодної зими.
Директор радгоспу не хотів відпускати сумлінного механізатора, обіцяв новий будинок дати, але рішення Петренки не змінили.
На малу батьківщину повернулися з донькою Валею, оселилися в Сухій, біля матері Миколи Олексійовича. Глава сім’ї відразу влаштувався на роботу, щодня ходив у Шенгури й назад, а жінки вели домашні справи.
Підростала донька, але довелося залишити їх на довгих три з половиною роки: прийшов час виконати військовий обов’язок. Служити випало далеко від рідного дому – в Угорщині. І все ж одного разу приїжджав у відпустку. Життя вдома йшло в звичному руслі: дружина працювала дояркою, допомагала свекрусі по господарству й на городі.
Звільнившись у запас, Микола Петренко знову попросився на трактор, але в директора радгоспу була інша пропозиція: приймай бригаду. Це прозвучало несподівано, але вчорашній солдат не розгубився, аргументовано пояснив відмову: ні досвіду роботи з людьми, ні освіти (за плечима була лиш семирічка). Але не подіяло.
З того часу розпочався кар’єрний ріст. Важко було поєднувати навчання: здобув середню освіту, спеціальну й вищу (закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут), роботу: пройшов шлях від керуючого відділком до директора радгоспу з домашніми справами. Адже в сім’ї знову відбулося поповнення: народився син Сергій, розпочали будувати власний будинок…Тоді й не здогадувався, що досвід згодиться при будівництві будинків для дітей і онуків.
Труднощі вже не лякали. На відміну від інших, подружжя Петренків сміливо бралося за нове. У 1996 році на карті тодішньої Шенгурівської сільської ради з’явилося фермерське господарство «Династія». Працювали дійсно сімейно: головним помічником батькам був син Сергій, донька Валя вела бухгалтерію.

Поряд із Сергієм завжди були сини, тож закономірним стало їхнє рішення щодо майбутньої професії: Антон вибрав агрономію, Олексій – інженерію, і тепер уже вони господарюють на землі. Звісно, бути продовжувачами славного хліборобського роду значно легше: є власна матеріально-технічна база, визначилися з сівозміною, а починали фермерувати на орендованій техніці, експериментували з сівозміною.
Але в родині ніколи не забували про особисті свята. У день золотого весілля подружжя Петренків обвінчалося, зіграли пишне весілля, оскільки раніше не було такої можливості та й тогочасні ідеологічні переконання не дозволяли. Збирали рідних та гостей і на діамантове весілля. Але в цих радісних подіях був присмак печалі: хвороба забрала в розквіті сил доньку Валю, назавжди поселила в серцях батьків смуток і сльози.
Взаємодопомога, підтримка один одного стали вирішальними в час біди. І вони в черговий раз зрозуміли, що не помилилися в своєму виборі, ні разу не пошкодували, що побралися. Нині з великим задоволенням пригадують найщемніші моменти свого життя.
І, мабуть, усім цікаво дізнатися, як треба розподіляти домашні обов’язки, аби в родині завжди панував лад, як навчитися знаходити компроміси?
Микола Олексійович, як уже зрозуміли, має характер лідера – як на роботі, так і вдома. Своєю дипломатичністю, стриманістю він завжди згладжував усі «гострі кути», тож і Ніна Миколаївна зі своїм запальним характером змінювала свій настрій і в домі панувала злагода – запорука щасливої родини.
Глава сімейства завжди був авторитетом для своїх дітей, тепер і для онуків та правнуків, а берегиня роду просто зачаровувала всіх своїм борщем і пиріжками! Кухня – то її царина! Важко сказати, скільки через її руки пройшло борошна: рідко який день минав без випічки. А коли цікавились рецептом, Ніна Миколаївна примружувала очі. Це означало, що в неї всі рецепти «на око», але ж які вони смачні!
Про це знає не лише родина, бо подружжя Петренків виділялося товаристськістю, привітністю, часто ходило в гості й удома збирали друзів. А родиною – то святе, хоч робити це складніше: одні – на роботі, інші – на навчанні. Уже мають студентів серед правнуків: Вероніка навчається в Кременчуцькому медичному коледжі, Артем – у Кобеляцькому професійному аграрному ліцеї, п’ятеро молодших – школярі. Звісно, «залізні» ювіляри хочуть, щоб у них усе склалося добре і діляться своєю формулою щасливого шлюбу – це кохання. Сімейний шлях непростий, але треба поважати один одного, підтримувати й кохати.
Петренки своїм прикладом показують усім оточуючим і підростаючій молоді, що справжні почуття живуть вічно і не втрачають своєї ніжності навіть через такий чималий термін. Тож нехай на вашій вулиці завжди буде весна, щастя не покидає вашої оселі, а здоров’я залишається міцним на довгі-довгі роки!

Наталія ПУЗИНА
Журналіст