Шукаючи «сильнішу  за смерть любов»

Шукаючи «сильнішу за смерть любов»

“Книга прози Наталки Фурси, у стосунку до поетичного досвіду автора, позначена хіба одним – такою ж високою культурою письма. В ній годі шукати ліризму, метафоричності – це жорстке, часом нещадиме препарування характерів, людських стосунків. Без авторських нарацій і присудів. А чуття слова мовленого, особливо у першому циклі збірки – книзі «Картата хустка» – остаточно надає оповіданням щасливої та рідкісної властивості викликати в читача беззастережну довіру.
Канва книги другої – тонкий психологізм, світ внутрішніх рефлексій. Найліпший інструмент для того, аби показати, що коли розмову двох душ заступає поле герцю, то переможця бути не може. Література набула непересічного майстра жанру малої прози».

Так написав у короткій передмові до збірки новел і оповідань «Зінське щеня» письменниці, нашої землячки Наталки Фурси відомий в Україні й зарубіжжі майстер якраз малої прози Василь Портяк. Досі ми знали Наталку Фурсу як поетесу, авторку шести поетичних книг: «Окрик», «Дар любові», «Страсті по Страті», «Необлітане небо», «Нічого, крім повторень», «Пилок і пил». Книга прози вийшла за кошти обласного бюджету як соціально значуще видання. Її презентацію нещодавно підготувала і провела під час зустрічі із читачами в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського завідувач відділу соціокультурної діяльності Юлія Крамарєва.
Чимало шанувальників яскравого поетичного таланту Наталки Фурси висловили своє подивування тим, що вона пише й прозу, але нагадаємо, що читачі «Зорі Полтавщини» уже мали змогу відкрити для себе її як новеліста – кілька творів друкувалися в нашій літературній сторінці. Сьогодні це знайомство продовжимо, але перед тим пропонуємо фрагменти діалогу під час презентації, де письменниця відповідала на запитання читачів. Її відповіді – щирі й правдиві, як і новели письменниці. Вона зізналася: зовсім не була впевнена в тому, що книжка дійде до читача, та ще й саме так, як і мають виходити книги, – турботою видавництва, а не за кошти автора чи знайдених ним спонсорів. «Зінське щеня» авторці запропонувала оприлюднити директор видавництва «Дивосвіт» Ганна Грибан, випадково дізнавшись про книгу й прочитавши рукопис.
– Я переконана, що книги повинні приходити до читача через видавництва – всі мої попередні виходили інакше. Це для мене важливо – бо так довго йти до видання… Власне, тут під однією обкладинкою дві книги, два рукописи – вони різні за темами, інтонаціями, за стилем. Але так теж може бути, і добре, що є… Бо я відчувала себе людиною на безлюдному острові, яка кидає в океан пляшку із посланням в надії, що колись вона, може, доб’ється до берега і знайде когось, хто його прочитає. В цій книзі, як і в будь-якому творі, є своє послання.
– Чому видання має таку назву – «Зінське щеня»?
– Так називається одна із новел першої книги, вона розповідає історію мого роду, моєї мами… Гірка доля дівчинки, яка росла в непростій сім’ї, потоптаній репресіями, війнами, жорстокістю, безбатьківщиною, дівчинка, яку притискають, називають «зінським щеням». Потім вона іде в життя, але те «зінське щеня» продовжує тиснути на її долю і переходить як прокляття в наступні покоління… Колись я хотіла написати велике полотно про сто років жінок мого роду, про те, як ці жінки опиняються в залежності від того, як їхнім світом керують чоловіки. І світом взагалі. Як ці чоловіки ведуть таку політику, де жінка упосліджена і на своїх плечах витягує цей світ, як вони розводять війни, а жінки долають наслідки цих війн… Від цього задуму лишилася новела «Зінське щеня», для мене вона важлива, в ній – корінь, що живе в моєму роду, біля якого я нині живу. А я повернулася в село й живу там.
– І там знаходите героїв своїх творів?
– Прототипи, герої – тут вигаданих практично немає, як немає і жодної вигаданої історії. Завжди поштовхом для написання нового твору є якась людська доля, але переосмислена – зрозуміло, що це не документальна розповідь.
– Так само за назвами окремих новел Ви дали назви й обом книгам – «Картата хустка» і «Завжди поразка»…
– Старше покоління пригадає бабусь, які, підперезані картатими хустками, чистили буряк на грядках і на колгоспних нивах. Підперезані, щоб поперек не болів. У цій назві – і щось про різні нитки, які переплетені, як перехрестя долі, й різні кольори – є там щось і веселеньке, але в основному вони тяжкі, ці розповіді, пригнічені. Перша книга розповідає більше про долю сільських людей. Картата хустка для мене – образ долі людської, і саме сільської. Це, власне, частина ненаписаного роману, і його робоча назва – «Повернення в рай» – стала для мене значущою, образною, пророчою, знаковою і доленосною. Моя героїня поверталася жити із міста в село. І десь на 28-й чи 29-й сторінці все загальмувалося, а в село поїхала я… Тридцять років жила по містах, і вже сім років живу в селі. І мені зараз жити з цими людьми, серед своїх героїв цікавіше, ніж писати, я там щаслива. Це селище Ромодан Миргородського району. Влітку приїхала в гості моя донька, зайшла на грядочку і каже: «Мамо, у тебе тут – рай!» Знову прозвучало це слово, воно ніби звичайне, а для мене все набувало іншого значення, бо переплелося з моїм реальним життям. З моїм поверненням до джерел. Рай – це річ рукотворна, була там руїна-хатка, яку я ремонтую, була поросла пирієм грядка, де саджаю квітники… Живу із землі, все роблю своїми руками… Я далека від думки, що саме село є джерелом розвитку цивілізації, це широка тема, де можна багато дискутувати, але це як повернення до джерел, до замулених, занедбаних криниць, туди, звідки усі ми родом. Бо якщо ми їх цураємося, це не робить нам честі, а далеко від них ми все одно не відійдемо. Занедбуючи криниці, ми врешті питимемо і з водогону погану іржаву воду, бо все йде із джерел. Тож моя героїня, прототипом якої була я, повертається в село. Велике полотно так і не народилося, але написана книга. А що там відбулося з героїнею – то треба читати, і, може, ще будуть нові оповідання. «Повернення в рай» перетворилося в «картату хустку», де кожна нитка – людська доля, і кожна має свій колір. А доля жінки у селі завжди була тяжка, в усі періоди нашої історії. Тема другої книги – стосунки чоловіка й жінки, їх психологія. Коли любов перетворюється на двобій – хто кого, коли хтось самостверджується в цьому двобої, то завжди в результаті буде поразка того, хто це робить. А може, й обох. Тому я й наголошую, що це різні книги…
– За фахом Ви журналістка, закінчили Київський університет імені Тараса Шевченка.
– Журналістиці я віддала чимало часу. Але проза, як і журналістика, вимагає повної віддачі, тому вони непоєднувані, якщо добре робити свою справу…
– Що змінилося із Вашим поверненням у село, чи зупинилася ота карма ненависті, оте прокляття, яке передається з покоління в покоління?
– Може, я й повернулася з тим, щоб це зупинити… Для мене здавна важливим було у баченні, вивченні життя препарування саме жіночої долі в чоловічому світі. Але мені важко відповісти на це запитання, бо доведеться відповісти: «Ні». Я продовжую бачити нещасні долі багатьох жінок, але можу чесно сказати, що дуже часто ці жінки самі дозволяють із собою поводитися так, як вони не хотіли б, щоб із ними поводилися. Ми, жінки, повинні мати більше власної гідності і не дозволяти чоловікам робити із нас «зінське щеня». Важке питання… Тут треба сильнішу за смерть ненависть перетворити на сильнішу за смерть любов…

Лідія ВІЦЕНЯ
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:

Добавить комментарий