Галина Кравченко з Сухинівки Кобеляцького краю – активна учасниця соціальних мереж. Тож має безліч друзів у всесвітньому павутинні, і серед військових, які боронять нашу землю. Завжди привітна, доброзичлива, вона встигає всюди. Вранці ділиться результатами своєї нічної випічки («для хлопчиків, для Перемоги»), вдень виставляє знімки з лісу – збирає гриби, лікарські трави або просто заряджається цілющим повітрям. Настане вечір – поспішає на репетицію або концерт… Ось так – завжди в справах, у русі. Та найвідповідальніша місія Галини Анатоліївни – бути берегинею великої і дружньої родини, яка народилася 1 березня 1975 року.
Її чоловік Олександр Миколайович працював на землі – трактористом, комбайнером, бригадиром, вирощував пшеницю, цукрові буряки, інші культури. Техніка в той час була малоефективна, без елементарних зручностей, а виробничі процеси – трудомісткі. Сил додавали молодече завзяття, енергія, гумор. Завжди працював на повну, не рахувався з часом, тож мав заслужене визнання і повагу. У сімейному архіві – десятки грамот, подяк, інших відзнак за сумлінну працю і високі результати.
З часом Олександра Кравченка призначили бригадиром тракторної бригади. Обов’язків додалося, але перед труднощами він не звик відступати, успішно організовував роботу колективу. Не менш завзятою в роботі була дружина. Так склалося, що, маючи вищу педагогічну освіту, працювала в магазині, потім – телятницею. Це була дуже тяжка праця. Галина Анатоліївна успішно справлялася, більше того, їздила по інших господарствах, ділилася досвідом. У силу різних обставин змінювала місце роботи – обліковець тракторної бригади, кухар, завідуюча складом запчастин і пально-мастильних матеріалів. Усюди відзначалася відповідальністю, сумлінням, старанністю. Не стало колгоспу, знайшла нове місце роботи: спочатку – технічним працівником, а згодом – директором місцевого Будинку культури, адже в усі часи пісня, поетичне слово, гумор були для неї розрадою для душі й відпочинком для серця.
А вдома чекали щоденні турботи: діти, городи, господарство, наварити, спекти, прибрати… Скільки переробила, знає тільки вона, і тільки їй відомо, звідки черпала сили, терпіння. Завжди поруч був чоловік: підтримував, допомагав, брав на себе частину домашніх справ. Як результат, Галина Анатоліївна знаходила час для громадської роботи. «Стаж» її депутатської діяльності складає 30 років! Обиралася членом виконкому, тривалий час була помічником обрядового старости Іванівської та Сухинівської сільських рад. Проводила урочисту реєстрацію шлюбів, народин, організовувала проводи юнаків-односельців на службу в армію, завжди намагалася знайти особливі слова, щоб запам’яталися на все життя.
Галина Анатоліївна до сьогодні не розлучається зі сценою, є активною учасницею художньої самодіяльності. Кожна зустріч на репетиції – то як бальзам для душі, а кожен вихід на сцену – як ковток свіжого повітря. Знають її і в багатьох населених пунктах громади.
З Олександром Кравченком зустрілися 28 грудня 1972 року. Зав’язалися дружні стосунки. Разом у клуб, на річку… З часом зрозуміли, що створені один для одного. 1 березня 1975 року Галина й Олександр стали на весільний рушник. Весілля було традиційним – з гостями, викупом нареченої, музиками, циганщиною…
Бог подарував подружжю Кравченків двох доньок – Юлю, Олю – і синочка Віталія. Зростали вони в любові батьків, виховувалися на принципах добра, допомоги один одному, черпали любов до всього прекрасного. Тож і не розгубилися в дорослому житті, стали хорошими людьми і передають ці сімейні цінності своїм дітям. Кравченки-старші тепло прийняли зятів Миколу й Сергія, а невістку Світлану називають донечкою.
Та найбільше їхнє багатство – онуки. Кажуть, онуків люблять більше, ніж дітей, бо коли вони зростали, батьки працювали, практично не мали вільного часу… Проте Кравченки не полишали дітей напризволяще. При всій своїй зайнятості, Олександр Миколайович «викроював» годинку-другу на своє захоплення рибалкою. Звісно, і синок з ним. А потім і дружина приєдналася, і доньки, і зяті, й онуки. Є в них і суто «жіноче» захоплення: всі закохані в квіти.
Збільшилася родина, побільшало й клопотів, але не втрачають нагоди зібратися разом. Галина Анатоліївна неодмінно приготує свою фірмову страву – запечену качку, насмажить рибки, наготує іншої смакоти. А про домашню випічку годі й говорити: в батьківській оселі завжди пахне хлібом, пиріжками… Це традиція, яка йде від бабусі Галини Анатоліївни.
– У бабусі Оришки була велика піч. Вона вставала о третій ранку, заварювала тісто в макортеті (чомусь так називала макітру), а я з лежанки підглядала. Як же вона чаклувала біля нього?! Жменю борошна в піч кидала, визначала, чи пора хліб ставити, який уже підходив у величезних сковорідках… А потім садила їх у піч. Через деякий час вся оселя сповнювалася неймовірним запахом хліба. А який пиріг бабуся спекла мені на 18-річчя! Духовки, електропічки – це добре, але так хочеться мати піч! – захоплено розповідає Галина Анатоліївна
Знаєте, не здивуюсь, якщо ця мрія втілиться в життя. Така вже вдача в берегині великого роду. Більше того, піч буде оригінальна, адже невістка Світлана і внучка Галинка досконало володіють технікою петриківського розпису.
Як про дітей, так і про внуків Кравченки-старші кажуть, що вони золоті. Уявіть, які ж вони багаті: дев’ятеро онуків мають – Саша, Катя, Настя, Толя, Галя, Артем, Дарина, Ярослав, Женя. У трьох уже власні сім’ї. Саша з Мариною нагородили Галину Анатоліївну й Олександра Миколайовича новим статусом – прадідусь і прабабуся правнука Колі. Трьох правнуків – Яну, Стаса й Вероніку – подарували Катя з Віталієм. Правнучка Арина – донька Галини й Богдана. Але всім зрозуміло, що п’ять правнуків – це лиш початок… Люблять усіх, переживають про всіх. Дарина, Артем, Ярослав, Женя займаються армспортом, були учасниками й призерами чемпіонатів світу й Європи, мають нагороди й незабутні враження від змагань і поїздок до різних країн. Зупинятися не збираються, тож на честь їхніх перемог ще не раз прозвучить Гімн України й піднімуть прапор нашої держави.
Доля, на жаль, позначена не тільки червоними, а й чорними кольорами. 29 грудня 2012 року в Олександра Миколайовича стався інсульт. Медицина не змогла повернути його до повноцінного життя, але Галина Анатоліївна не опустила руки. Заново навчила чоловіка ходити і говорити.
Галина Анатоліївна практично з квітня минулого року й до сьогодні випікає домашні смаколики військовим, які захищають Батьківщину від рашистських орд. Першу пропозицію отримала від Марини Сідаш, яка взялася за нелегку волонтерську справу. Спекла і раз, і вдруге, та так і продовжує ось уже більше року. Не рахується з часом, витратами продуктів, енергоносіїв…
Та знайшлися «доброзичливці», які стали поширювати чутки, що має матеріальну вигоду. (Цікаво, а чому самим не спекти: і військових пригостили б, і «прибутки» порахували б?!). Боляче було таке слухати, але переборола незаслужену образу і знову взялася за справу: ночами місила тісто, пекла, щоб вранці передати домашню випічку волонтерам.
З часом родина Сідаш стала допомагати продуктами, Олена Міщенко під час благодійного ярмарку виявила бажання придбати борошно і яйця. Знайома по соціальних мережах прислала з Польщі 100 злотих, які Галина Кравченко теж витратила на продукти для випічки: «Це реальна справа, яку я можу робити для Перемоги!» І робить, на відміну від тих, хто поширює плітки.
І, як завжди, має підтримку від чоловіка Олександра Миколайовича. Вони розуміють один одного з пів слова, з погляду: 50 років їхній дружбі, 48 – їхній родині. До речі, на 45-річний ювілей Кравченки обвінчалися. Так вирішив глава родини. Дружина, діти, онуки підтримали. А зі срібним весіллям вітали на сцені сільського Будинку культури представники місцевої влади, пісенний ансамбль «Криниченька», рідні, друзі. Було весело, цікаво… Зараз не до веселощів. Святкувати будуть тоді, коли прийде Перемога, а над нашою землею буде мирне небо.
Наталя ПУЗИНА
Журналіст