Сільські прийманки і приймаки

Сільські прийманки і приймаки

Напередодні Різдва й Новоріччя, попри складний трагічний час, у який уже вкоте ввергла Україну терористична квазідержава ерефія, хочеться думати про дива доброти й незламної стійкости, що допомагали нашому народові витримати найважчі випробування і вижити – всупереч нечувано жорстокій загребущій сусідці.
Чомусь так склалося, що, опрацьовуючи колективну травму голоду 1932–1033 років чи Великого терору, ми акцентуємо переважно на страхітливих фактах небаченої жорстокості організаторів репресій чи Голодомору-геноциду, на випадках утрати людської сутності в людині під упливом голоду, на співчутті невинним жервам мору, організованого кремлем, а не на проявах доброти, емпатії, співчуття і взаємопідтримки, які, може, й змешилися в той пекельний час, проте нікуди не поділися.
Підтвердженням цього може слугувати таке нечасто згадуване, але вельми поширене в українському підрадянському селі явище, як прийомні діти: дівчатка – прийманки (іще казали годованки), хлопчики – приймаки (паралельно приймаками називали також чоловіків, які після одруження йшли жити в жінчину родину). Слід зауважити, що звичай усиновляти-удочеряти дітей-сиріт чи дітей із багатодітних родин завдячує своєю появою аж ніяк не совєтам (ті якраз брали курс на патронати, вважаючи таких дітей державною власністю) – він сягає в глибину століть. Адже завжди поряд із багатодітними сім’ями були й такі, яким Бог не послав дітей. Пригадуєте притчу? Бездітна жінка дорікає Всевишньому: «Чому, чому ти обділив мене дітьми, про яких я мріяла?». І чує у відповідь: «Озирнися довкола і ти побачиш, скільки на світі сиріт». Чи можна назвати процес передачі дітей в іншу родину у першій половині ХХ століття простим? У сенсі юридичному, можливо, він і не був занадто складним, бо сільрада на той час мала прав у цій сфері набагато більше, ніж тепер. Але в царині моральних переживань, людських емоцій – там чаїлися справжні бурі!

Не завжди вдавалося задумане

Мешканка села Рашівки колишнього Гадяцького району Тетяна Іванівна Улянич (1931 р. н., у дівоцтві Кирієнко), яка нині проживає в Умані, в родині старшого сина Федора, пригадує, що в її та матері, Олександри Андріївни (з роду Дузів), була рідна сестра Горпина, заміжня за Костем Зубенком. Зубенки жили неподалік Гадяцького мосту, голова родини працював у майстерні. Горпина зовсім не годилася, тяжко хворіла, у сім’ї не було дітей. «Я до них часто бігала: позамітаю, приберу. Мати для них прала й готувала їсти. І надумали Зубенки взяти мене за прийманку. Мені тоді було десь років 12. І хоч удома не було великих розкошів (батько, Іван Микитович, більше часу перебував на Донбасі – там сторожем на шахті робив його брат Кирило, якого вижили з села розкуркулюванням), я рішуче запротестувала. І мати не настоювала. Так із мене не вийшло прийманки».
На самому березі Псла, у надзвичайно мальовничому куточку Рашівки, жив Олександр Рось, дід Сашко. Звісно ж, дідом він був не завжди, та в селі вже немає тих, хто пам’ятає його молодим, тому й дід. Невелика його хата пізніше опинилася між обійстями Крата й Бережного, в’їзд пролягав від Кратів. Рось із дружиною Марусею, яка була рідною сестрою Михайла Чичканя (Рохни по-вуличному) мріяли про власних дітей, але не судилося. У Сашка було три рідні сестри: Уляна (заміжня за Харитоном Бурбелою), Євдокія (за Тимофієм Левадним) і Поліна (виїхала на Донбас). В Уляни з Харитоном, які жили на Маніфещиній горі, підростало три сини: Олександр (1922 р. н., у війну був льотчиком, а після неї все життя вчителював у Рашівській середній школі), Микола (1924 р. н., загинув при форсуванні Дніпра) і Василь (1928 р. н., з нього вийшов вдатний чоботар). За спогадами Росевого двоюрідного внука Олександра Олександровича Бурбели (1951 р. н.), дід Сашко був дуже гостинним і надзвичайно добрим. Любив, щоб у неділю рідня збиралася за його столом на спільний обід (приходили неодмінно з дітьми, і тоді дідове подвір’я повнилося веселим гамором). Нітрохи не сердився, коли три Харитонові сини так гарцювали на його печі, що провалили чирінь. Росі вмовили середульшого Миколу перейти жити до них. І племінника в новій родині ніхто не кривдив. Однак він, витримавши без батьків і братів, усього тиждень, повернувся додому. Росі хлопчикові не докоряли. Хтозна, може, корили себе, що не змогли знайти ключика до його серця?..
Майже схожу історію розповіла мені колись моя рідна тіточка Тетяна Василівна Нефортуна (1927–2017, у дівоцтві Бенда). У її батьків, Василя Якимовича і Ялосовети Гаврилівни, які жили на Бендівщині, підростало четверо дітей: Ганна, Тетяна, Марія і Грицько. Батьковій старшій сестрі Ользі, одруженій з ковалем Парфенієм Кравченком (тому її називали Парфихою), Бог не послав дітей, і вона вмовила Тетянку, середульшу братову доньку, перейти до них. Жили Кравченки неподалік кузні, біля вигону і дороги, що вела в урочище Стінки. «Якесь велике релігійне свято, святково вбрані дівчата й парубки плавом пливуть у Стінки, – згадувала тітка. – А я вже майже дівочка, і мені так кортить піти разом із ними! Питаю дозволу в Парфихи, а вона: “Не можна, треба квочку з курчатами стерегти. Щоб шуліка не покрав”. А я собі думаю: мати пустила б. Зібрала свій одяг – і додому! Парфиха спершу сердилася, потім прийшла просити, щоб я повернулася, тільки я не здавалася: нехай удома тільки житній хліб, спечений на капустяному листкові, зате біля матері».

«Розлізлися межи людьми, мов мишенята»…

Трагічна доля, що спіткала дідів і батьків рашівця від народження Володимира Павловича Сімінька (1935 р. н., колишнього шахтаря, а нині біженця (чи внутрішньо переміщеної особи ? так їх тепер називають офіційно), якого з родиною прийняли співчутливі родичі його дружини, – показова для того страшного часу першої половини ХХ століття, коли розперезана кремлівська кліка на чолі з параноїком сталіним, одержима прагненням зламати або винищити українське село, чинила нечувані сатанинські злодіяння на нашій землі. Володимирова мати – Настя Никонівна з роду Кириченків. Її батька совєти вислали в Сибір одним із перших у Рашівці – за те, що був господарем на власній землі і церковним старостою. Там, у несходимому Сибіру, він і сконав посеред снігів і сосен. Володин батько Павло Давидович Сімінько (1908 р. н.) мав двох братів – Митрофана і Федора, та двох сестер – Марфу і Марію. Їхніх батьків рано поклали в могилу продрозверстки, примусова колективізація, голод, повсякчасні утиски – узвичаєна практика тієї доби. Куди податися круглим сиротам? Дівчата пошлюбилися: Марфа – з Василем Мартиненком (лихо цю сім’ю не оминуло в 33-му: померли від голоду перших двоє дітей – Іван і Шура), Маруся пішла заміж у Харківці. Трьох хлопців розібрали чужі люди: Павло потрапив у родину Донченків, Митрофана взяли Руденки, а Федора – Селяненки. Яке ж різне їх спіткало життя! Павло ніколи не скаржився на Донченків. Його записали на себе, дали своє прізвище, яке він після війни, подорослішавши, усе-таки змінив назад, на батьківське. Однак старий Донченко його вчинок зрозумів, не ображався, каже Володимир, «завжди пригощав мене медом, як рідного внука». Федора Селяненки, здається, теж не кривдили, хоч і не записали на себе, але обійстя їхнє на Ставковій у підсумку перейшло прийманому синові. Утім, Федорове життя не назвеш гладеньким. Усі три Давидові сини воювали на фронтах Другої світової. Федорові пощастили найменше: він потрапив у полон. А далі – відомо що, суд і табори в Сибіру. Подейкували в селі, що він намагався втекти в Америку через Аляску, тож «найсправедливіший радянський суд» упаяв йому ще кільканадцять років до вже встановленого терміну. Найтяжче довелося малому Митрофанові: він спав під припічком, вранці його будили носаком, голова сім’ї, який частенько заглядав у чарку, посилав дитину по горілку, а його жінка сварила: «Не смій ходити!». Так і ріс між двох вогнів, що обпікали.

Дівчатка, можливо, приживаються легше?

Рашівська довгожителька Ольга Сергіївна Темченко (1929 р. н., з роду Зінченків) у голодному 1933-му втратила обох батьків і двох братиків, ще два хлопчики згасли через холод і злидні до того – сім’ю розкуркулили, буксирники вигребли все до зернини. Дівчаток у Зінченків було чотири. Наймолодшу Олю батько, Сергій Гнатович, ще до приходу мору віддав бездітному рідному братові Василю Гнатовичу, той і його дружина Одарка Хомівна (з Нефортунів) стали дівчинці за прийомних батьків. «Ніколи ні разечку мене не скривдили, були добрі до мене й до моїх сестер. Коли наших кровних батьків не стало, Марію, – вона вижила, бо їла мерзлий буряк, і Соню забрали в патронат», – пригадує Ольга Сергіївна. Пізніше, коли найстарша із сестер Одарка, не спіткавши очікуваного щастя в Донбасі, прибилася до рідного берега, дядько прийняв і її. А коли молодші дівчата підросли і стали на порі, то заміж віддавав племінниць і батькував на свайбі добросердий Василь Гнатович, чоловік з великим серцем, який зумів замінити сиротам рідного батька і став люблячим дідусем для внуків.
Сирітської долі зазнала змалечку й Марія Павлівна Левадна (1926–1997, у дівоцтві Ковальова, від роду Марія Офанівна Кожушко), яка все життя, починаючи з 15-ти років і до виходу на пенсію, сумлінно працювала санітаркою в рашівській аптеці. Її мати і братик-підліток Костя померли від голоду в 33-му. Батько пропав ще раніше. Молодшого Марусиного брата, Василя, напівживого від недоїдання доправили в лікарню, і він завдяки кухарці Степаниді таки вижив. А в хату Марусиних батьків на вулиці Жуковій вселилися сусіди Ковальови – Павло і Марія. Записали Марусю на себе. З розповіді доньки Марії Павлівни – Ольги Федорівни Ісраєлян (1950 р. н., у дівоцтві Левадна) випливає, що названий батько її матусі Павло за натурою був не вредний, зате його жінка – противнюща баба, любила колотнечу, немало крові прийманчиної попила. Родина Кожушків до того, як спіткало її страшне лихо, була заможною, Офан навіть спромігся вкрити хату й хлів бляхою. Підростало четверо діток. Та бандитсько-більшовицька влада виймала з селянина душу. Куди піти, куди податися? Мусив іти до колгоспу. А що був і тямковитим, і роботящим, то працював у колгоспі не рядовим – чи то бригадиром, чи ще кимось. І його засудили за якесь вигадане порушення. Засудили – і пропав навіки. Невідомо, де і як згинув. Зосталася Варвара сама з чотирма дітьми. І голодна зима 33-го їх не пощадила…
Не відразу, але зрештою таки пощастило наполегливому Сашкові Росю втілити своє заповітне бажання – удочерити дитину. Як уже згадувалося, мав він трьох рідних сестер, однією з них була Дуня Левадна (по-вуличному Загаїха) – та, що змогла переступити через себе, віддавши братові старшу доньку Уляну. Правда це чи ні, але в селі пробалакували, що Тимофій, чоловік Загаїшин, вдався ревнивим, чомусь йому здавалося, що Улянка не його дочка. Рідня це заперечує, як там було в дійсності, вже ніхто не дізнається. Одне ясно: у Росів Уляні було добре, бо інакше вона не провідувала б прийомних батьків частенько разом зі своїми донями Галею і Олею, яких народила в шлюбі з Миколою Дмитровичем Возницею.
За паспортом вона Гузь Катерина Григорівна (1938 р. н.), у дівоцтві – Щербак, від народження – Цілуйко. Кровний батько – Цілуйко Микола, мати – Варка (1900 р. н., з Пархоменків), брати Петро, Микола, Василь і сестра Ніна. У трирічному віці Катрусю за домовленістю з Цілуйками взяли під своє крило сусіди Щербаки – Грицько Гаврилович і його жінка Шура, яких прийманка від самого початку називала татом і мамою. Записав на себе дівчинку названий батько уже тоді, коли повернувся з війни. Цілуйки бідували, а Щербаки жили відносно заможно. «Комини в хаті кахлями обкладені, що на той час було рідкістю в селі», розказував хтось. У 47-му Щербаки голоду не знали, господар працював завгоспом у колгоспі, а це щось та значить. Грицько Гаврилович ще й Цілуйків підтримував. Він же віддавав Катю заміж за Миколу, парубка з Красного Кута, він купував для молодої сім’ї хату на Широкій. Катерина Григорівна зберегла вдячність названим батькам, які її ніколи не ущемляли, на всеньке життя. Та й про неї саму люди кажуть, що завжди була покладистою.
* * *
Ці пунктирні розповіді (а інакше й не виходить, бо в тому казані пристрастей, що зазвичай супроводжують бездітність, сирітство, добровільну й не дуже розлуку з рідною кровинкою, стільки невисловленого, стільки болю і страждань, любові й кривди, образи і вдячності, що годі те все передати в деталях) – лише дещиця того, що діялося. Насправді випадків, коли рашівські люди в годину скрути віддавали своїх дітей чи брали чужих дітей за своїх, було набагато більше. Мати Миколи Григоровича Мохова Ганна була прийманкою в родині Сергія Ярошенка. Майбутню рашівську героїню соцпраці Меланію Сімінько піднімала на ноги Палажка Мотузна. Федося Кимбур, дружина Івана Омеляновича, виросла під опікою якоїсь баби Гвоздички…
Нинішня російсько-українська війна уже посиротила сотні дітей. Знову надходить час всиновлення-удочеріння, і ми, поза сумнівом, пригадаємо традицію милосердя, що її плекали в найтяжчі часи наші діди й прадіди.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий