«Силу рукам дай,  щоб пута ламати, ясність думкам –  в серце кривди влучать…»

«Силу рукам дай, щоб пута ламати, ясність думкам – в серце кривди влучать…»

Ринок землі. Його не виміряти ні в довжину, ні в ширину. Землі в нас – он як багато. Куди не глянь – направо чи наліво – масиви чорнозему. Такого, хоч на хліб намазуй!.. Привабливі шматки, на які вже роззявили роти потенційні покупці-товстосуми, та не тільки свої, українські, а й закордонні.

СТРАТЕГІЧНИЙ РЕСУРС – НА ПРИЛАВОК

А хто ж вирядився в уніформу продавців мільйонів гектарів? Це – депутати Верховної Ради, які виконують волю олігархів, хоч себе називають слугами народу. Монобільшість, представники інших фракцій і груп мають намір ось-ось проект зробити законом. Бач, які ласі розпоряджатися спільним таким величезним багатством! (До речі, автор, як тепер кажуть, слогану «Депутат – слуга народу!», думаєте, хто? Та він же, тиран народів Сталін. Так він вирішив погратися в народовладдя після прийняття Конституції СРСР, коли відбулися вибори до Верховної Ради Союзу.
Нині, думаю, кнопкодавців серед народних депутатів, котрі беруть на себе місію торгувати земельними угіддями, вистачить. А чи мають вони таке право?! Та ні! Бо власник отих мільйонів гектарів – весь народ України! Але його не запитують, що треба робити з найбільшою спільною цінністю. А якщо й запитувати, як дехто вважає, то тільки тих, хто має паї чи вже володіє землею або орендує її. А всі інші (це, може, мільйонів 30 українців) – що, вони жодного стосунку до рідної землі не мають?! Чомусь законодавці не вчитуються в рядки Конституції, де чітко написано, що земля, її надра належать народу України. Значить, кожному, хто її населяє. За що в Туркменії поставили пам’ятник Туркменбаші ще за його життя? А за те, що він забезпечив виплату часток прибутку від продажу нафти, газу та інших корисних копалин кожному громадянину країни. Ці виплати продовжують і його наступники. Таку підтримку своїх громадян практикують у Саудівській Аравії, Австрії й ряді інших країн. А в нас, бач, величезні природні багатства ділити на всіх – зась! Хоча б спритникам вистачило…

ЕКОЛОГІЧНА Й ПРОДОВОЛЬЧА БЕЗПЕКА – НЕ ПОРОЖНІ СЛОВА

У законопроекті про ринок землі не відображені інтереси фермерів, не йдеться й про розвиток села, адже без фермерських господарств воно просто загине. Зате про інтереси агрохолдингів (діяльність багатьох з них пов’язана з іноземним капіталом) та транснаціональних компаній, котрі скупили землю в десятках країн усіх континентів земної кулі, законодавці не забули, ні. Бо внесена в проект закону, підготовленого до другого читання, поправка дає можливість не лише вітчизняним, а й зарубіжним банкам та іншим кредитним установам надавати покупцям (українцям) кредити для купівлі земельних наділів під їх заставу. І обмежень немає жодних – сотні тисяч гектарів угідь можуть опинитися у власності банків з іноземною пропискою. Один з нових українських олігархів недавно купив іноземний банк, вивів його на ринок України й швидесенько позбавляється від усіх виробничих активів, щоб було більше коштів для придбання землі. Потім перепродасть її тому, хто більше заплатить, отже, іноземцям. А ті використовуватимуть її, як захочуть, – засіватимуть монокультурами (серед них – генно-модифіковані), вноситимуть надміру міндобрив та пестицидів, аби отримати якнайбільший прибуток. У чужій власності опиняться також надра, звідки можна добувати нафту, газ, залізну руду й інші корисні копалини. Адже в проекті закону не значаться МЕХАНІЗМИ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЛІ. А вона – найзначніша частка ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇНИ. Монокультури, той же соняшник, вбивають продуктивність грунту. Ще з десяток років – і матимемо замість чорноземів пустелю. Вже зараз відчуваються наслідки жорстокої експлуатації даного нам Богом безцінного скарбу: в багатьох селах з колодязів не можна пити воду, хоча тварин нею напувають. У багатьох місцевостях від отрутохімікатів гинуть бджоли й інші корисні комахи, смак картоплі, овочів, а також яблук, груш, ягід далеко не той, який залишився в пам’яті старших поколінь. В Україні було розвинене насінництво, і куди воно поділося?! Купуємо у голландців, і які ті огірки?! Всередині – плюсклі зернятка. Чим далі, тим буде більше екологічних проблем, бо й Карпати лисіють, і по всій території України бездумно вирубуються ліси. Дерево вивозиться, звісно, в Європу. Так нам «допомагають» берегти природу… А в нас же є Міністерство екології. Кому, як не йому, належить контролювати і збереження лісів, і якими культурами засіваються поля, які та в якій кількості вносяться добрива, отрутохімікати, чи застосовуються сівозміни. Якщо воно цього не робить, то за що держава йому гроші платить? У законі слід передбачити жорстокі перестороги тим, хто знущається з чорноземів, бо опинимось у пустелі, як ліванці, чия країна ще недавно була оазисом.
І надзвичайно тривожно, що в проекті закону не враховане таке поняття, як ПРОДОВОЛЬЧА БЕЗПЕКА. Щоб нагодувати 40 мільйонів населення України, решток землі, що залишаться після продажу, зрозуміло, не вистачить. Саме в цьому й криється біда, адже насамперед про ПРОДОВОЛЬЧУ БЕЗПЕКУ мають дбати керівники держави, депутати. Хто для нас вирощуватиме хліб, овочі, фрукти, чи буде розвиватися тваринництво, якщо на землях господарюватимуть не фермери, а агрохолдинги чи транснаціональні компанії? Усі процеси при обробітку грунту й збиранні врожаю автоматизовані, зовсім мало сільського населення братиме участь у цих роботах. Великих землевласників його доля не цікавитиме. Ферми, які б забезпечили робочі місця для селян, їм утримувати невигідно: треба довго чекати віддачі, та й вона значно менша, ніж від рослинництва.
ПРОДОВОЛЬЧА БЕЗПЕКА – це не порожні слова. Це турбота про те, щоб обідній стіл українців був багатим на вітчизняні продукти харчування і сьогодні, і в майбутньому. Римський клуб, до якого входять сто найсильніших аналітиків світу і котрий займається довгостроковими прогнозами, нещодавно на своєму засіданні (а він збирається дуже рідко – раз на кілька десятків років) зробив глибокий аналіз суспільно-економічного розвитку планети. «Чи вистачить нам ресурсів? – ставлять запитання члени клубу. – Звичайно, ні. З початку ХХ століття населення планети виросло в п’ять разів, а споживання енергоресурсів – у 16 разів…» Великою загрозою, вважають аналітики, є урбанізація, тобто переселення людей з села в місто, адже при цьому споживання зростає в чотири рази. А розмір прилеглої території для виробництва екологічних ресурсів у 125 разів більший від самого населеного пункту. Щоб нагодувати планету, прогнозують вчені, потрібно буде розвивати 3D-ферми в морі, де вирощувати водорості, молюсків, крабів, рибу… Уявімо собі оті безмежні «морські» поля, без яких людство не зможе себе прогодувати! І як зберегти «урожай» від штормів, як його збирати у великій кількості? Але ж це – не фантазія голлівудських кіносценаристів. Це – сувора реальність, з якою не можна не рахуватися. Не за горами той час, коли шматок хліба стане дорожчим від будь-якої валюти. Тож землю нашу, яка є найродючішою на планеті, треба берегти для себе і для майбутніх поколінь, бо це – наш головний стратегічний ресурс, який нічим не замінити.

КРЕДИТИ – ВІД ЧУЖИХ БАНКІВ

В Україні – 30 тисяч фермерів, у Польщі – 1,5 мільйона. То де більше дбають про малий і середній бізнес?! Євросоюз третину свого бюджету виділяє на допомогу сільському господарству, а в нас, навпаки, згортаються такі програми: зокрема, з підтримки виробництва сільськогосподарської техніки та інші. Через брак коштів наші фермерські господарства не зможуть скласти конкуренцію вітчизняним багатіям та іноземним покупцям української землі. Тим часом проектом закону передбачається, що банки матимуть змогу надавати кредити під заставу хоч і мільйонів гектарів чорноземів! Тож гроші нібито самі в руки пливуть! Але через два роки кредитори матимуть право, якщо позички не повернуться (а вони не повернуться!), продати цю землю. Вона переходитиме з рук в руки, великі гравці зароблять шалені кошти. Тільки не наша держава і не власники паїв. Те, що дозволятиметься продати в одні руки до 10 тисяч гектарів угідь, – то це не для фермерського господарства. У Польщі земельна реформа тривала 15 років, і продають тут в одні руки не більше 500 гектарів. Тепер там середній обсяг наділу в одного господаря – лише 10 гектарів. В Угорщині не продають землю юридичним особам, бо там думають про майбутнє країни і населення.
До речі, в Латвії теж законом було заборонено продавати землю іноземцям, але надано право банкам, у тім числі закордонним, надавати кредити власним громадянам під заставу наділів. Чи не звідси списали наші проектанти суть закону про ринок українських чорноземів?! Та чомусь не поцікавились наслідками такої «реформи». Зараз земля прибалтійської країни належить зарубіжним банківським установам, і в них місцеві фермери змушені її орендувати! Ми цього хочемо для себе?! Європа, відомо, «підгодовує» країни Прибалтики (мається на увазі фінансово – економічна допомога), це їй під силу. А хто годуватиме українців, адже нас не 4–5 мільйонів? Самі про себе і про наступні покоління повинні дбати! Щоб наші внуки, правнуки, праправнуки господарювали на своїй землі і не їли замість хліба молюсків.
Нинішня очільниця МВФ говорить, що світова спільнота стоїть на порозі фінансово-економічної кризи, яка триватиме не один рік. Та вже зараз відчувається падіння економіки, її добре таки підкосив коронавірус, котрий заполонив більшість країн світу. Вистояти в таких надзвичайно складних умовах Україні вкрай важко. А що вже бездумний і беззастережний розпродаж землі у цьому не підмога, то тут, як кажуть, і до ворожки ходити не треба.
* * *
Категорично проти ринку сільськогосподарських угідь, запропонованого нинішньою владою в проекті закону, виступає президент асоціації фермерів та приватних землевласників України Микола Стрижак. Він наводить приклад Аргентини, де в одні руки у свій час дозволили продавати 6 тисяч гектарів землі, і її захопили транснаціональні компанії. Щоб «висмоктати» з неї все, що тільки можна, почали вносити в грунт надміру міндобрив, пестицидів, що призвело до екологічних проблем і до зростання онкологічних захворювань у людей. Таку «торгівлю» визнано згубною, і тепер держава викуповує продані угіддя, ділить їх та здає в оренду своїм фермерам.
У Бразилії внаслідок «ринку» три проценти власників нині володіють 75 відсотками всіх угідь, більше 28 мільйонів(!) аграріїв залишили сільську місцевість і розтеклися по містах та закордонах. Еквадор, продавши землю, тепер імпортує всі продукти, населення збідніло, бо чуже значно дорожче.
У Румунії в одні руки продають лише сто гектарів, у Франції – теж, і то тільки тим громадянам, котрі не менше 8 років живуть у сільській місцевості й обробляють землю чи розвивають тваринницьку галузь.
Кажуть, треба надати право власникам паїв чи земельних наділів продавати їх. Мудрі люди радять відкрити державний земельний банк, який би обслуговував цих громадян, як це роблять у більшості країн світу. Давно вже це треба було зробити!

СУВЕРЕНІТЕТ, СУБ’ЄКТНІСТЬ – НЕ ДЛЯ УКРАЇНИ?

Кому ж таки хочуть прислужитися «слуги народу»? Судячи із законопроекту, багатим «дядям», настільки багатим, що вони вважають себе громадянами світу, нашу з вами Батьківщину сприймають лише як територію, де є щедрі чорноземи.
Ще ж треба зважити на те, що наша країна досі не поборола рейдерських захоплень і земельних наділів, і вирощеного врожаю. Селян, котрі мають право на пай, нахабно обкрадають, переоформляючи документи у «чорних» нотаріусів. Таким методом обкрадають навіть орендарів паїв. І хтось запевняє, що в цих умовах може забезпечити справедливу торгівлю найкращими в світі українськими чорноземами? Певне, не тільки громадян нашої країни, а й людей за кордоном вразив вчинок селянина з Сумщини, котрий, зневірившись у тому, що його вимога про виділення належної ділянки землі буде задоволена, підпалив себе перед апартаментами Президента. У його селі десятки людей опинилися в такому ж становищі. Навіть доярки, які десятки років віддали тяжкій праці на фермі. Чи хоч після цього заговорила совість у сільського голови та депутатів, за яких голосували обкрадені ними односельці?.. Таких сіл в Україні навіть не десятки й не сотні.
Немає в проекті закону також роз’яснення того, як бути господарю, котрий не хоче позбуватися свого наділу, а навколо земля продається. Щоправда, для чого передбачати таку ситуацію? Хто буде рахуватися з бажанням такого господаря? Примусять продати, не сумнівайтесь! Пригадалась розмова з робітницею заводу, яка не хотіла продавати свої акції. Якраз! Директор сказав, що звільнить з роботи. На цьому й закінчились її мрії про дивіденди, адже треба було до пенсії допрацювати. Чи не так усі наші підприємства опинилися у власності керівників?!
Не секрет, що значні масиви угідь «ніде не числяться», а їх експлуатують, отримують значні прибутки, не сплачуючи податків. Тому стільки розмов про необхідність навести порядок в обліку й оцінці землі. Та доки одні говорять, інші привласнюють те, що «погано лежить». До речі, близько десяти іноземних компаній зі списку ТОП-100 найбільших сільгоспвиробників в Україні вже зараз обробляють величезні масиви нашої землі (понад мільйон гектарів), і ніщо їм не завадить її купити.
* * *
Селянин, котрий торгує молоком на ринку, якось сказав: «Наші господарі не відстають від чужих. Яку ковбасу вони роблять?!» Він сказав про ковбасу, але прилавки завалені й іншими виробами, які й продуктами назвати гріх… Таке «харчування» людей, а як ставляться до землі?!. Споживацьке, землю-годувальницю виснажують, немов ті загарбники, прагнуть відняти її родючі властивості. Не думається, що після купівлі землі наші рідні олігархи, як і закордонні, змінять ставлення до неї.
Продаючи своїм скоробагатькам, іноземцям наш найцінніший скарб – землю з її надрами й лісами, також стратегічні підприємства (їх виставлено на ринок понад 700, в тім числі «Турбоатом», «Нафтогаз України»), здаючи в концесію морські й аеропорти, вокзали, самі накидаємо ярмо на шию, здаємося в полон… Що залишиться від нашої суверенності й суб’єктності?! Житимемо на чужій землі з коронавіросом?! Та хоча б оті «слуги народу» пригадали класиків української літератури, які присвятили землі свої кращі твори, – Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Олександра Довженка! А скільки поезій їй присвячено! Звертаючись до землі, Андрій Малишко писав: «Рідну, добру, у крові омиту я тебе нікому не віддам!» Він – фронтовик, тож знав ціну кожного її клаптика! Жаль, що вже не може стати на її захист, а бентежним рядкам не під силу пропекти серця наших можновладців і депутатів.
Дуже важливий, доленосний відрізок історії переживає нині наша країна. Можна сказати, епохальний. І важко навіть уявити, куди далі при такій політиці проляже її шлях… Як тут не згадати слова Михайла Грушевського: «Біда України в тому, що нею управляють ті, кому вона, Україна, не потрібна…»
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Ці поетичні рядки, як і цитата, винесена в заголовок, належать Іванові Франку. Вони перегукуються із Шевченковим «…Та не однаково мені, / Як Україну злії люди / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять… / Ох не однаково мені». Прислухаймося до духовних велетнів нашого народу й допоможімо авторам поспішних, необачних ідей відмовитися від їх втілення, бо вони не відають, що творять. А якщо й відають, то тим паче мусять зупинитися, адже накликають на себе праведний гнів. І не лише людський.
Наша історія, життєвий досвід багатьох поколінь українців свідчать, що Правда все ж перемагає. Певна, що і в питанні про впровадження ринку землі торжествуватиме-таки Правда. Якщо не нині, то в майбутньому. Не хотілося б тільки втрачати час…

Євгенія ЛОГВИНЕНКО
Член Національної спілки журналістів України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий