Наша зустріч з Миколою Онисимовичем Климовичем, підполковником у відставці, відбулася у жовтні 2018 року. Був сонячний і майже по-літньому теплий день. Розмаїттям кольорів багряніло на деревах листя, у повітрі повільно пропливали срібні павутинки бабиного літа. І дуже цікаво було слухати розповіді цього інтелігентного, делікатного чоловіка, від якого струмували лагідність і доброта. Впадали у вічі впорядковане подвір’я, молоденький сад, а ще – вулики.
* * *
До слова, саме із бджолами якось сталася неймовірна пригода. Господар звично порався біля вуликів. Аж раптом знепритомнів. Падаючи, забився об вулик. Кришка вулика зсунулася, а льоток перекрився… Коли Микола Онисимович отямився, то відчув і побачив, що його тіло до пояса було обліплене бджолами. Справа в тому, що він, пасічник, ніколи не користувався захисною маскою, а в спеку навіть сорочки не зодягав. Так було і того разу. Тож Микола Онисимович спокійно поправив вулик, відкрив льоток і бджоли ніби по команді злетіли з тіла свого господаря, навіть не вжаливши його. Диво та й годі!..
У сім’ї Онисима Митрофановича та Домки Семенівни Климовичів було четверо дітей: Марія, Іван, Микола і Лідія. Родина мешкала у селі Потягайлівці (пізніше – Світлогірському) Кишеньківського, а нині Кобеляцького району.
Миколка, який народився 20 червня 1927 року, зі свого дитинства і ранньої юності найдужче запам’ятав лютий голодомор 1932–1933 років, а ще – чорні дні німецько-фашистської окупації.
Разом з іншими односельчанами юнак радо зустрічав воїнів-визволителів у вересні 1943 року. А у листопаді 1944-го Микола у віці 17 років і 4 місяців був призваний до лав Червоної Армії і потрапив у 130-ту окрему зенітно-артилерійську бригаду. Був другим заряджаючим номером гармати.
Спочатку їхня бригада дислокувалася на Кавказі, в Баку. Згодом її перекинули на Далекий Схід для розгрому Японії, яка у роки Другої світової війни загарбала величезні території у Південно-Східній Азії та в басейні Тихого океану. З неймовірними труднощами довелося долати монгольські степи і пустелі. Немилосердно палило сонце. Катастрофічно не вистачало питної води. Від спраги гинули коні, бувало, що й солдати. Та все ж військові частини дісталися до Великого Хінгану, могутнього гірського хребта на рубежі Монголії і Маньчжурії (Північно-Східного Китаю), де японці мали потужну лінію оборони. Авіація завдавала нищівних бомбових ударів по позиціях ворога. Артилеристи прицільним вогнем буквально перекопували передню лінію укріплень, поступово переносячи удар у глибину оборони та відкриваючи шлях для стрімкого наступу танкових колон – по 50 танків у кожній. За ними широким фронтом котилися лави піхотинців…
На думку Миколи Онисимовича, японці – фанатичні вояки. Доводилося навіть бачити їхніх прикутих ланцюгами солдатів, які билися з відчаєм приречених.
Врешті вдалося здолати Великий Хінган, потім – і Малий Хінган. Наступ набував нестримного характеру. Активні бойові дії проти Японії вели також союзники – американські війська. Нарешті 2 вересня 1945 року Японія капітулювала. Друга світова війна закінчилася.
Але військова служба у Миколи Онисимовича ще продовжувалася аж по вересень 1948 року. Був старшим водієм-дизелістом. Хоробрий воїн одержав багато заслужених у боях нагород.
* * *
Після завершення служби навчався у сільськогосподарському технікумі (спершу – в Полтаві, згодом – у Бучі Київської області). Отримавши диплом, їхав потягом додому. Тут і познайомився з директором козельщинського радгоспу Петром Яковичем Винником, який запросив на роботу. Саме в цей час рідне село Миколи Онисимовича переселяли через затоплення водами Дніпродзержинського водосховища. Тому колишньому фронтовику довелося три місяці добряче потрудитися разом з ріднею, щоб розібрати будівлі.
А потім приїхав у Козельщину і був прийнятий на посаду пасічника радгоспу, де й працював до 1978 року. Після цього аж до виходу на пенсію у 1986 році трудився старшим оператором АЗС.
Микола Онисимович і його люба дружина Лідія Миколаївна, з якою разом ідуть по життю не одне десятиліття, виростили чудову доньку Ольгу Миколаївну Климович (Зобенко). Вона – педагог за фахом, нині живе у Волгограді; радіють за онуку Оксану.
* * *
Рідна сестра Миколи Онисимовича, Марія, 1921 року народження, зоотехнік за фахом, з початком війни евакуювала худобу на схід. Дійшла аж до Саратовської області, там і була призвана у Червону Армію. Була заряджаючою гармати. З боями пройшла від Волги до Берліна. Має поранення та бойові нагороди. Вийшла заміж, виростила двох дітей. Її дочка зараз мешкає у Дніпрі, а син – у Росії.
Героїчно воювали з ворогом також батько, Онисим Митрофанович, брат і сестра Миколи Онисимовича. Брат Іван, 1925 року народження, був мобілізований до війська у вересні 1943 року. Його разом із тисячами інших юнаків-солдатів, зовсім ненавчених, у домашньому одязі, кинули у районі Переволочної на форсування Дніпра, лівий берег якого, низинний і плоский, дуже потерпав від нищівного вогню противника з високого правого берега. Посередині ріки був лісистий острів. Але фашисти заздалегідь спиляли усі дерева, залишилися тільки невисокі пеньки. Тож наступаючі зазнали величезних втрат… Домка Семенівна одержала похоронку на сина, який загинув при форсуванні Дніпра, а також сумне повідомлення, що її чоловік зник безвісти. Після війни згорьована мати одержувала за загиблого мізерні карбованці…
Сестра Миколи Онисимовича, Лідія, 1929 року народження, не воювала з ворогом, але відчула, як і інші, що таке війна. Була медпрацівником. Її двоє дітей мешкають у місті Кам’янському Дніпропетровської області.
* * *
Наша розповідь – яскрава ілюстрація героїзму і мужності Миколи Онисимовича, родини Климовичів, усієї України у боротьбі проти коричневої чуми фашизму, а також великої любові до життя в мирний час. І слава Богу, що герой-фронтовик зустрічає цього року свою сімдесят четверту переможну весну. Нехай йому здоровиться і добре в усьому ведеться.
Григорій СЕРДЮК,
Віктор БУРМУС.