Сімейне щастя – творчість і любов

Сімейне щастя – творчість і любов

Анатолій та Олена Карабулі нині мешкають у райцентрівському містечку Кіровоградщини – Новоукраїнці. Але нашому виданню це подружжя цікаве тим, що звів їхні долі на одну життєву дорогу Полтавський край, якщо точніше – Решетилівський художній ліцей, у стінах якого зустрілись очима степовик і полісяночка. Проте від часу першої зустрічі минуть роки, аби юнак та дівчина переконались, що просто народжені одне для одного, а відтак – мають створити сім’ю, продовжити рід.

Дитячі мрії визначили професію

Олена родом із Житомирщини. Її дитинство промайнуло серед чарівної природи Попільнянського краю. Ліси, луги, річки, поля – все сприяло розвитку казкової уяви дівчинки. Ще зовсім маленькою вона влітку “приростала” до величезного квітника, що завжди буяв на сільському подвір’ї природним різнобарв’ям. Залюбки спостерігала за метеликами. Саме ці комахи, що дуже схожі своїм виглядом на квіточки, і стали предметом її перших “шедеврів” на папері. Згодом, навчившись читати, Оленка пірнула в інший чарівний світ – світ художньої літератури: читала книжечки навіть при місячному світлі, аби ніхто не робив зауважень, що “пора спати”. А вдень усі уявні герої, особливо з книжок без ілюстрації, оживали на полях друкованих текстів. Сувора бібліотекарка, котра вимагала повернення книг “без помарок”, робила для маленької школярочки Оленки Рубанчук особливий виняток і, навіть заохочуючи талант дівчинки, виставляла відкриті сторінки “ілюстраційно” прочитаної нею літератури на бібліотечну вітрину, аби і дорослі, і діти – читачі сільської бібліотеки – могли познайомитись з таким незвичним “мистецтвом”.
Вчителя-фахівця з образотворчого мистецтва у Лисівській школі, де навчалась Олена, не було.
Години з предмета зазвичай “розчитувались” іншими педагогами (у котрих навантаження дозволяло), а обдарована дитина, та ще й найстарша у багатодітній родині, на уроках улюбленого предмета була сама собі вчителькою. Щоправда, її талант був помічений та неодноразово відзначений і на шкільних творчих заходах, і на районних конкурсах малюнків та плакатів.
Вся сім’я прагнула, аби Оленка здобула освіту художника, та в Житомирській області таких навчальних закладів не було. І ось щойно після отримання дівчиною документа про базову освіту (дев’ять класів) прибігає сусідка з республіканською газетою “Сільські вісті” і показує оголошення про набір студентів до Решетилівського художнього ліцею. Олена збирає усі свої малюнки, грамоти, дипломи та подяки за участь у творчих конкурсах і їде з мамою більш як за півтисячі кілометрів від дому, аби мрія навчитись майстерно малювати стала реальністю.
Спершу студентці-художниці-самоучці було нелегко встигати за одногрупниками, котрі мали за плечима повний курс навчання у художніх дитячих школах. Однак за виняткової підтримки майстра групи художників-живописців Валентини Борисівни Омельченко, власне її особистого таланту та педагогічної майстерності, Олена стає кращою ученицею і випускницею своєї групи, її роботи технікою не відрізнялися від робіт майстрів! Екзаменаційна комісія тішиться талантом дівчини, пророкуючи їй велике майбутнє.
Олена із захопленням опанувала у тому ж навчальному закладі протягом ще одного року професію гобеленниці. Й тут її роботи вирізнялись оригінальністю та вишуканою манерою виконання…

Художник – він і в армії художник

А тепер повернімось до постаті Анатолія, котрий зріс у своєму дивосвіті серед скіфських курганів та гранітних кар’єрів. Хлопець не сприймав довкілля “як щось належне”, його безупину дивував ландшафт рідного краю, завжди цікавила думка: ну як же це так талановито може “творити” природа? А споглядаючи витвори людських рук: кераміку, архітектуру, живопис, прагнув те чи інше ремесло “приміряти” на себе. Спершу він копіював картини талановитих живописців. Потім став замислюватись над тим, що люди ж творять з натури, а він хіба не зможе? І ось основним захопленням підлітка стає графічне зображення людського обличчя – портрета.
Пригадує, що вдалими портрети почали виходити, коли навчався після дев’ятого класу в Новоукраїнському СПТУ-40 на електрогазозварника. З’явилося багато нових друзів, котрі над усе хотіли, щоб юний художник “зробив честь образу однокашника”. А для Толика будь-яка така нагода була маленьким іспитом до вдосконалення майстерності. Однак не полишало велике бажання повчитись у справжніх майстрів, і ось він – теж у Решетилівці.
Навчання за три місяці перервала строкова служба. Потрапив до Новоград-Волинського інженерно-саперного полку. Призначений документально у частині на посаду водія-електрика, Анатолій Карабуля фактично півтора року був полковим художником…
Навчання у Решетилівському художньому ліцеї продовжилось вже з іншими студентами. Однак майстром групи знову була улюблена наставниця багатьох випускників – Валентина Омельченко. Творча, ініціативна, енергійна, вона, як запальничка, спонукала молодих талановитих людей до творчості в усіх її проявах: умієш малювати – вчись ще й раму оригінальну до картини змайструвати; виходить написати портрет – а спробуй ще й маску з глини зліпити…

Любов долає негаразди

Коли Анатолій відновив своє навчання у ліцеї, Олена вже за направленням працювала в Бородянці Київської області на міні-фабриці ялинкових прикрас. До її обов’язків, окрім розпису новорічних іграшок, додавалось ще й творче завдання – створення нових ескізів, які після конкурсного відбору ставали основним малюнком для групи працівників. Оленці така робота подобалась, вона тішилась власними успіхами, а надто – коли рідні братик та три сестрички, відвідавши президентську ялинку в Палаці “Україна”, нарахували там з півтора десятка прикрас з іменним логотипом сестри.
Через деякий час на згадану міні-фабрику запросили працювати і доброго знайомого Олени – Анатолія.
“Дівчача”, низькооплачувана робота не припала юнакові до душі. Спершу подався на заробітки до Польщі, а повернувшись, влаштувались з товаришем на столичний цементний завод. Відстань між Києвом та Бородянкою – кілька зупинок електричкою. Тож зустрічі хлопця і дівчини почастішали. Одного разу надто вже несміливий у спілкуванні з дівчатами Толя повідав Альоні (так її і досі всі в родині називають), що йому запропонували посаду охоронника з досить достойною зарплатнею і він пропонує проживати разом в передмісті столиці – Клавдієвому.
Високі почуття, дружба, спільні вподобання та захоплення так об’єднали молодих людей, що життя вже одне без одного не мислили. Разом до Дніпра, до лісу, на Андріївський узвіз…
Час продиктував молодятам жорсткі умови виживання: закрили об’єкт, де працював Анатолій, Олені не робили записів у трудову книжку, бо роками не могли визначитися з формою власності дизайнерської фірми, представники котрої прямо з випускних іспитів запрошували талановитих художників на роботу, користувались їхніми талантами, але на перспективу нічого не обіцяли.
Дохід обох став мізерний, наймане житло дорожчало. Вирішили підзаробити на виноградниках у Криму. Працювали віддано – відповідно і заробіток мали, однак потрібно було за щось і жити, і їсти, і одягатись… А для творчості місця в житті практично вже не знаходилось.
Батьки Анатолія запропонували дітям зупинятись в Новоукраїнці та вити сімейне гніздечко на одному місці, бо “в мандрах може й життя промайнути”. Звісно, Анатолій знову поринув у рідну стихію. Головне у житті він знайшов – Альонка поруч. Рідний дім, рідне містечко, друзі, знайомі. Його ж обраниця дещо по-іншому дивилась на ту ситуацію. Все незвичне. Газопроводу немає, водопроводу і навіть криниці у дворі теж нема. Відповідно ніяких суперцивілізаційних умов у принципі не може бути, адже й каналізацію в подібних випадках ніхто не прокладає. (Райцентр з легкої руки першопоселенців розрісся на підземному гранітному щиті).
Однак що не зробить кохання! За кілька років молода господиня поруч з добродушною свекрухою – мамою Наталею – навчилась і тісто замішувати, і грубку розпалювати, і балонний газ економити, і привозною водою раціонально розпоряджатися.
Талановитій жіночці знайшлась робота в Центральному палаці культури Новоукраїнки – дизайнер сценічного одягу, де Олена виконує не лише обов’язки костюмера, а й оформлювача урочистої сцени, акторки, ведучої, ініціативної та активної учасниці художньої самодіяльності.
Чотири роки тому (після шести прожитих разом) доля подарувала Анатолію та Олені Карабулям жаданий плід кохання – донечку Евеліночку. Дівчинка упевнено володіє пензлями, олівцями, фломастерами. Щоправда, її “шедеври” повністю відповідають віку юної мисткині. Проте у кожному малюнку стільки світла, тепла, радості! Мимоволі відчуваєш, як цій дитині затишно поруч з добрими, сучасними батьками, котрі ніколи не нав’язують доньці набридливих сентенцій, не влаштовують суворих заборон, а власним прикладом показують, як слід поважати один одного, підтримувати, говорити чистою рідною мовою, спілкуватись спокійно, з розумінням, питаючи порад. Тактовність у поведінці батьків завжди знаходить відлуння у ставленні до них дитини. І це є щастям, сімейним скарбом.

Творчий тріумвірат

Щодо творчості всіх трьох наших героїв, то тут є чим хвалитись.
Евелінка мало не щодня повертається з дитсадочка з “сюрпризом”, виготовленим власними ручками: малюнок, витвір з пластиліну, аплікація, фігурка оригамі… Вдома допомагає мамі й бабусі Наташі прикрашати тортики та салати, створювати хатній затишок, а татусеві в його майстерні повсякчас “підсобляє” і картини писати, і цвяхи забивати, й інструменти розкладати, і на міцність вироби перевіряти…
Олена з усіх видів живопису надає перевагу петриківському розпису. Останнім часом її “фішкою” став розпис на твердих “грамофонних” дисках – така картина легко знаходить прихисток на будь-якому цвяхові в кімнаті й одразу створює настрій радості, урочистості та свята, адже, незважаючи на чорну основу диска, петриківка – завжди торжество життя. Ще Олена Олександрівна тішить рідних та друзів ексклюзивними подарунками – власноруч розписаними акрилом та блискітками вазами, чашками, пляшками, сувенірними кухонними дощечками…
Господар родини – Анатолій Георгійович – шанований на пленерах Шишацького, Решетилівського краю, Кіровоградщини… Активний учасник з проведення майстер-класу в рамках Всеукраїнської акції “Ніч в музеї”, що зазвичай проводиться з 20.00 до 00.00.
Талановиті руки художника написали близько тисячі портретів: олівцем, вуглем, ручкою, пастеллю, олійними фарбами… Понад три десятки картин, серед яких, щоправда, половина високохудожніх копій, зокрема і самобутніх полотен заслуженого художника України Юрія Камишного (з Житомира). Та, окрім живопису, Анатолій має куди більш оригінальне захоплення – моделювання з дерева стрілецької зброї часів Великої Вітчизняної війни. Кожну деталь рушниці, пістолета, гранати виточує окремо, потім відповідно складає всі деталі та з допомогою особливої техніки скріплює, отримуючи вигляд і масштаб один до одного.
Багато робіт майстра експонуються на постійно діючій виставці у краєзнавчому музеї Новоукраїнки. Микола Олексійович Гаращенко – директор музею – повсякчас сприяє, аби якомога більше людей знайомились з творчими здобутками митців сучасності. А Анатолій в особі керівника музею вбачає істинного поціновувача, знаючого експерта та щирого друга.
Знанням Анатолія Карабулі з археології, нумізматики, етнології міг би позаздрити не один вчений-теоретик, адже тільки він, цей молодий самородок, здатний зробити висновок: то “не просто залізяка, то щуп часів колективізації, котрим пороли землю в пошуках зерна та інших про запас схованок”. Тільки він серед різного мотлоху на горищі у тещі міг вгледіти потріскану часом керамічну тарілку з гербом царських часів. Тільки він може з гордістю користуватися в походах давніми алюмінієвими казанками, флягами, квартами та солдатськими речмішками, котрі знайшов, виміняв, купив…
Олена пишається унікальною особистістю свого непитущого, не визнаючого цигарок та гучних компаній чоловіка.
Вони люблять разом відпочивати на морі, в горах, на риболовлі у водоймах рідного містечка. Зараз вже й Евеліночка приміряє на себе “наметове життя”, вирушаючи з батьками в недалекі походи.
Нещодавно всі троє приїжджали привітати другу бабусю – мамину маму, що нині мешкає теж на Полтавщині, у Шишацькому районі, з Днем матері, Днем вишиванки та Днем сім’ї. А бабуся зі свого боку мала щасливу нагоду привітати дорогу онучечку з четвертим днем народження, пригорнувши її, поспілкувавшись.
На згадку залишилися світлини. А у вічно неспокійному серці старшої мами зійшло молоде сонце сімейного затишку, яке привезли діти за сотні кілометрів і залишили як надійний оберіг материнської душі.

Катерина ШУЛЬГА
Член НСЖУ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий