Сімейний лікар – це той,  хто завжди поруч

Сімейний лікар – це той, хто завжди поруч

В умовах загального карантину, що маємо зараз в нашій країні, найбільше навантаження і відповідальність за здоров’я пацієнтів покладається на фахівців первинної ланки. Тобто на сімейних лікарів. Відтак за нинішнього стану в країні, мабуть-таки, добре, що на первинному рівні медична реформа вже відбулася і наші земляки знають, до кого слід звертатися, хто допоможе, якщо занедужали.
Як працюється лікарям первинної ланки в умовах боротьби з коронавірусною пандемією, про це наша розмова із завідувачкою амбулаторії загальної практики – сімейної медицини №1 КП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №3 Полтавської міської ради», лікаркою загальної практики – сімейною лікаркою Оксаною ГУДКОВОЮ.

– Зараз, під час карантину, ми здебільшого намагаємося працювати дистанційно, в телефонному режимі, по вайберу, скайпу. Тим самим намагаємося зменшити потоки людей у поліклініці. У кожного пацієнта є номер телефону лікаря, з яким укладена декларація, тож люди телефонують, консультуються. За нагальної потреби відвідуємо хворих і вдома. Якщо ж людина має якісь хронічні хвороби та проблеми, які можна розв’язати через кілька тижнів, таким пацієнтам ми рекомендуємо вирішувати питання з лікуванням після закінчення карантину.
– Як працює зараз вторинна й третинна ланки, тобто міські й обласні лікарні?
– Плановий прийом пацієнтів нині, звісно, має певні обмеження. Зокрема планових консультацій у лікарів немає. Якщо ж це ургентні хворі, тобто коли пацієнт потребує невідкладної допомоги, вона надається.
– Оксано Володимирівно, Ви відчуваєте переваги медичної реформи: коли було комфортніше працювати, скажімо, 7–8 років тому чи зараз? Адже навантаження на первинну ланку нині зросло, й це очевидно. Нині лікар первинки має бути не лише терапевтом, а й частково психологом, кардіологом, гінекологом…
– Я бачу позитив у цій реформі. Кожного свого пацієнта, який уклав декларацію зі мною, я бачила особисто. Я знаю, які в нього є захворювання, з чим він звертався. Загалом я вважаю, що раніше медицина була менш доступною, бо не було такого тісного контакту пацієнта з лікарем, як зараз. Що стосується первинного рівня медицини в Україні загалом, то це багато в чому вже майже європейський рівень. На мою думку, реформу проводити потрібно, бо наука й техніка, все йде вперед. Відтак потрібно і в медицині проводити модернізацію, щось змінювати.
Стосовно навантаження на лікаря, то так, воно дійсно зросло. Зараз кожен лікар намагається знати більше, постійно навчатися, аби надавати своїм пацієнтам різнобічну консультацію і задовольняти всі їхні запити на лікування.
– Чому Ви обрали саме сімейну медицину?
– Усе своє шкільне життя я мріяла тільки про медицину. Будучи студенткою медичного вишу, вчилася із захопленням – мені подобалося все! А якраз у час завершення мого навчання в країні почала формуватися сімейна медицина.
Пам’ятаю, до нас у медакадемію завітала колишня її випускниця, яка згодом стала сімейним лікарем у Великій Британії. Мене вразила її розповідь про роль і місце лікаря цього напрямку в цій високорозвиненій європейській країні; про те, яким великим авторитетом користується там сімейний лікар. До нього першого за допомогою йде пацієнт; він – універсальний спеціаліст, добре обізнаний з усіма медичними проблемами, до того ж головний порадник і координатор способу життя всієї родини. Я тоді твердо вирішила – це моє покликання! Читала багато зарубіжної медичної літератури з цього фаху, поглиблено вивчала суміжні спеціальності, аби мати ґрунтовну базу для спеціальності «Сімейна медицина». Інтернатуру закінчила саме за цим профілем – з подальшим навчанням у клінічній ординатурі.
– Яка Ваша головна професійна мета і як її досягти?
– Звичайно ж, головна мета нашої роботи – здоров’я пацієнта. Добре відомо, що хворобу легше попередити, аніж лікувати, тому робота сімейного лікаря перш за все спрямована на профілактичну складову. Потрібно спрямувати людину на ведення здорового способу життя. А якщо вже виникла хвороба, треба точно встановити діагноз, вчасно й кваліфіковано надати якісну медичну допомогу, для чого треба багато знати й постійно вчитися.
Вже працюючи сімейним лікарем, намагалася брати активну участь у різноманітних заходах з актуальних питань медицини – семінарах, майстер-класах, конференціях. А згодом отримала відповідну підготовку й стала тренером-консультантом Світового банку. Тепер навчаю своїх колег більш глибоко розбиратися в серцево-судинних захворюваннях, їх особливостях та оперативно діяти в таких ситуаціях, як гіпертонічний криз, тромбоемболія, інсульт тощо. Аби вони вчасно могли надавати невідкладну допомогу, вміло використовувати новітнє обладнання, таке, як дефібрилятор, ДМАТ, пульсоксиметр, у разі потреби проводити необхідні реанімаційні заходи.
– Ви – «Сімейний лікар 2019 року», а значить, висококваліфікований спеціаліст. Торік побували в Німеччині, де рівень медицини чи не найвищий у Європі. Ваші враження від цієї країни.
– Минулорічна поїздка в складі делегації полтавських лікарів у німецьке містечко Ляйнфельден-Ехтердінген, що поблизу Штутгарта, справила на мене незабутнє враження. Там нас знайомили з роботою клінік сімейної медицини. Приємно здивували широка професійна обізнаність і висока кваліфікація німецьких колег, їхній авторитет серед місцевого населення. Сподіваюся, що і в нас колись теж буде так. Зерна корисного, запозичені там, намагаюся впроваджувати у своїй роботі, зокрема профілактичну складову – формування у громадян норм здорового способу життя, правильного стилю і режиму харчування, праці та відпочинку, те, як будувати міжособистісні стосунки тощо. Якоюсь мірою сімейний лікар має бути психологом і навіть філософом…
Навчаюся постійно. Вважаю, що процес професійного вдосконалення для сімейного лікаря має бути безперервним, адже наша галузь невпинно розвивається і ти завжди маєш бути «на висоті».
– Що Ви вважаєте своїм найбільшим професійним успіхом?
– Немає невизначених діагнозів – є некваліфіковані лікарі. З цим твердженням погоджуюся. Тому відчуваю для себе великою перемогою моменти, коли в складних ситуаціях вдається знайти причину недуги пацієнта й спрямувати його на правильне лікування. Пригадую одну свою хвору, яку турбували симетричні висипання на нижніх кінцівках. І куди тільки ця жінка не зверталася: у шкірно-венерологічний диспансер, до алерголога – лікування їй не допомагало.
Прийшла вона до мене у відчаї і з порога заявила: «Я не можу більше з цим жити!» Заспокоїла її. Уважно оглянула і… запідозрила системне захворювання «гемарогічний васкуліт». Дообстежила пацієнтку та направила на консультацію до ревматолога. Там її проконсультували – діагноз підтвердився. Лікування, спрямоване на причину захворювання, дало результат: висип почав сходити. А згодом ця пацієнтка прийшла до мене укладати декларацію. І щиро дякувала: «Я ніколи не забуду, як ви мені допомогли!»
Такі приємні моменти гріють душу. І тоді розумієш, що ти на своєму місці, що десятки вилікуваних «складних пацієнтів» – то й твоя перемога.
– Ким для Вас є пацієнт?
– Насамперед – особистість, індивідуальність, а тому я маю його «розкрити, розгадати» для себе, уважно вивчити його проблеми і взяти на себе відповідальність за його здоров’я. Не скажу, що це дається просто. Інколи приходять хворі з уже нав’язаними кимось рекомендаціями й вимагають певного лікування. Тоді я намагаюся доброзичливо роз’яснити такому: «Ви прийшли до мене за допомогою? Тоді довіртеся мені як спеціалісту й дозвольте самій розібратися у вашій ситуації…» Справді, це діє, і тоді людина починає усвідомлювати, що лікар щиро хоче йому допомогти. Але, в свою чергу, я вимагаю і відповідної віддачі від пацієнта: точного дотримання призначених рекомендацій, дисципліни. І вже в наступний візит прошу доповісти, як він виконує прописаний мною режим, чи вчасно вживає ліки тощо. Не лінуюся похвалити людину за терпіння, за скрупульозне виконання моїх призначень. Намагаюся звертатися до хворого по імені та по батькові – це викликає довіру.
Я завжди даю всім своїм пацієнтам номер телефону, підкреслюючи, що на зв’язку «всі 24 години». Якщо людина хоче отримати консультацію по телефону – будь ласка. Коли ж її треба оглянути, намагаюся призначити зручний для неї час, аби вона не чекала в черзі. Взагалі сімейний лікар – це той, хто завжди поруч. Ми знаємо, в якій родині пацієнт проживає, відчуваємо його емоційний стан. І нерідко буває: заспокоїш людину, тепло поговориш із нею, і через деякий час вона відчуває покращення.
На моє переконання, серед інших медиків сімейний лікар несе найбільшу відповідальність за хворого. І для нього не повинно існувати годинних рамок, якщо йдеться про життя людини. Був у моїй практиці випадок, коли вже по закінченні прийому прийшов хлопчина з високою температурою. Він хворів більше місяця, але з’являлися все нові й нові неспецифічні симптоми. І якби того разу ми не госпіталізували пацієнта, могли б і втратити, бо в нього виявили інфекційний ендокардит. Хлопчину потім успішно прооперували в столичній кардіохірургічній клініці. Нині він цілком здоровий. Заради таких моментів і варто працювати «сімейником»…
– Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?
– Мабуть, ситуація, коли до тебе приходить пацієнт, якому ти вже нічим не можеш допомогти. І тоді неймовірно важко – і внутрішньо, і зовні – стримати емоції, заховати їх від себе й від хворого, а тим більше – сказати йому про неминучість трагічного кінця… Відзначу, що молоде покоління більше налаштоване на профілактику й оперативніше звертається до сімейного лікаря, якщо є ознаки недуги. На жаль, люди поважного віку часто-густо, так би мовити, «утримують» у собі хворобу й доводять себе до серцево-судинної катастрофи або до онкології останньої стадії. Але ми працюємо і з такими, боремося за цих «тяжких» пацієнтів. Щоправда, потім цей тягар переживань несемо в собі. Бо співчуття, співпереживання – це своєрідна екранізація почуттів хворого на твою емоційну сферу. Це теж дуже складно. Особливо я хвилююся за вагітних своєї дільниці, які мають супутні патології. Звісно, ми їх контролюємо, вони під наглядом, але ніхто не може спрогнозувати того, як поведе себе організм вагітної жінки в тій чи іншій ситуації.
Враховуючи всі ці складнощі, думаю, що сімейному лікарю треба навчитися визначати межі своїх емоційних можливостей і раціонально, ощадливо розподіляти власні сили, аби не допустити професійного вигорання.
– На закінчення нашої розмови – що б Ви хотіли побажати нашим читачам?
– Перш за все, прохання до наших пацієнтів і всіх полтавців: дотримуватися карантинних умов життя. Тримати зв’язок зі своїми сімейними лікарями в телефонному режимі. Ліпше вирішити питання телефоном і не йти в поліклініку. Якщо є якісь нагальні проблеми зі здоров’ям, скажімо, ГРВІ чи загострення хронічних хвороб, слід домовитися зі своїм сімейним лікарем про зустріч у себе вдома чи в поліклініці. Загалом, бажаю всім здоров’я. Сьогодні це актуально як ніколи раніше.

Людмила ДАЦЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий