Дев’яносто п’ять років тому, 12 березня 1926-го, в Полтаві відбулося відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку роботи скульптора Івана Кавалерідзе
На зламі ХІХ–ХХ століть національно свідома інтелігенція нашого краю періодично порушувала питання про увічнення пам’яті Тараса Шевченка. Причому діапазон думок був надзвичайно широким: упорядкування могили Кобзаря, проведення відповідних вечорів та вистав, найменування вулиць та окремих навчальних закладів, встановлення пам’ятників, у тому числі у Полтаві.
Шевченківські ініціативи, попри політику офіційного зросійщення, знаходили усіляку підтримку в Полтавській губернській земській управі. І це було природно, оскільки у цьому органі самоврядування помітною була українська присутність: у земстві, приміром, працювала група патріотично налаштованих краян, як то: Ф. А. Лизогуб (голова), О. О. Русов, Л. В. Падалка, К. В. Шаревський, Г. Г. Ротмістров, А. Ю. Кучерявенко та інші. Тож земство направду проявляло неабияку активність й навіть показувало приклад для інших інституцій.
Після відкриття у 1903 році пам’ятника І. П. Котляревському Полтава продовжувала притягувати до себе увагу національно-свідомої інтелігенції. Тут на початку ХХ століття почали заявляти про себе культурно-просвітницькі інституції, 1906 року почав виходити україномовний часопис «Рідний край», на всіх рівнях активно заговорили про відзначення найближчим часом двох шевченківських дат – 50-річчя від дня смерті і 100-річчя від дня народження Кобзаря. Наймасштабнішим спільним заходом українців став тоді збір коштів на пам’ятник Т. Г. Шевченкові у Києві. І основний організаційний тягар на себе взяло Полтавське губернське земство.
До Першої світової війни земство здійснило колосальну роботу – на пам’ятник Кобзареві у Києві було зібрано 50 тисяч рублів, але використати ці кошти за призначенням ні у Києві, ні в Полтаві тоді не судилося.
Лише на початку 1920-х років питання зі встановлення пам’ятника Т. Шевченку, тепер уже у Полтаві, знову повернулося на порядок денний органів місцевої влади та громадськості. Принаймні у березні 1921 року під час обговорення цього питання завідуючий губернським відділом народної освіти на Полтавщині Г. Демочко висловлював пропозицію, що цілком «задовольняючим матеріалом для нашої мети [майбутнього пам’ятника] був би кременчуцький граніт, який можливо б було комбінувати в побудові разом із чугуном, підробленим під стару бронзу». Прізвище скульптора тоді не називалося, водночас виготовити проєктувальні роботи пропонувалося двома шляхами: «1). Доручити одному із художників-архітекторів зробити такого проєкта, причому робота ця повинна редагуватись окремою комісією, в котру входили б як спеціалісти, так і представники зацікавлених установ;
2). Оголосити конкурс для того, аби кожен, хто має бажання і хист, зміг би взяти участь в цьому конкурсі».
Як показали наступні події, пошуків скульптора влада не проводила і конкурс не оголошувала. Адресно вийшла на відомого тоді скульптора, художника, режисера і драматурга Івана Петровича Кавалерідзе (народний артист УРСР з 1969), який активно займався Шевченківською тематикою (був учасником конкурсу проєкту на пам’ятник Шевченкові у Києві (1909), автором пам’ятника у Ромнах (1918). Кавалерідзе, уродженець Ромен (тобто був полтавцем), працював режисером Роменського театру української драми при відділі наросвіти, викладав малювання, керував трупами міського театру й театру залізничників. Про умови своєї праці скульптор писав: «Працюю над пам’ятником Шевченку в приміщенні старої лавки. Стіни є, вікон немає, дверей немає, даху немає. Коли йде дощ, я накриваю себе і фігуру брезентом. Рік 1922-й… Лохвиця. Канікули у школі. Вся школа — моя майстерня. Хочу, щоб модель була якомога ближче до образу Сковороди. Пам’ятник душевний…» Тож після закінчення роботи над образом Сковороди (пам’ятник у Лохвиці відкритий 1922 р.) Кавалерідзе став напружено працювати над полтавським проєктом.
Особливість часу: найбільш жваво полтавські чиновники обговорювали варіанти написів, які мали бути уміщені на пам’ятникові Т. Г. Шевченку. Зрозуміло, що ідеологія тоді переважала над усім, а інші художні моменти відходили на задній план. 3 вересня 1925 року на засіданні Полтавського окрвиконкому Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів було затверджено такий проєкт написів на пам’ятникові Т. Г. Шевченку:
1. І вражою, злою кров’ю
Волю окропіте (на передньому боці).
2. На оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі (праворуч).
3. І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом (ліворуч).
А вже 8 вересня 1925 р. на засіданні малої президії Полтавського окрвиконкому було прийнято Акт про огляд і прийомку пам’ятника. Комісією було, зокрема, зазначено: «В целом как сам памятник в смысле выполнения, так и обстановки вокруг него соответствует той мысли, которая была положена в основу сооружения его. Таким образом с художественной стороны работа по сооружению памятника признаётся удовлетворяющей принципам, одобренным комиссией по рассмотрению и утверждению проекта и модели. Что касается технической стороны, то комиссия находит бетон несколько мягким и имеющим в верхней части раковины, могущие послужить причиной к образованию трещин в отдельных местах фигуры и пьедестала. Кроме того, в нижней части пьедестала имеются две диаметрально противоположные трещины, происхождение каковых трудно установить, либо это трещины поверхностного характера, либо фундамент памятника заложен недостаточно прочно. Но в общем бетонная кладка выполнена в наружной части удовлетворительно».
Члени комісії водночас доручили відділу місцевого господарства «скласти кошторис на збудування бетонної площадки під п’єдестал, установку решотки, переробку огради парку й инш. витрати, зв’язані з впорядкуванням місця біля пам’ятника».
Пам’ятник Т. Г. Шевченку було відкрито в Полтаві в Петровському парку 12 березня 1926 року. Центральні харківські газети «Вісті» та «Комуніст» про цей захід надрукували майже ідентичні повідомлення ТАРС: «Шестип’ятидесятиріччя з дня смерті Тараса Шевченка було відзначено в Полтаві відкриттям пам’ятника великому українському письменникові… 12 березня, задовго до призначеного часу урочистого відкриття пам’ятника, всі вулиці біля парку, де встановлено пам’ятника, переповнені були мешканцями Полтави та селянами Полтавської і суміжних округ. Багато селян прибули здалеку, щоб взяти участь у святі. Тут зібрались також представники партійних, радянських, професійних і громадських організацій, шкіл, Червоної Армії та численні делегації. Прибули також представники центру: член Українського уряду тов. Шліхтер і член Президії ЦК КНС тов. Одинець.
Рівно о 12 годині з пам’ятника знято було покривало, і багатотисячна юрба побачила розкритий пам’ятник в формі кургана в конструктивному зображенні, а над ним зроблено з залізобетонного масиву постать Тараса Шевченка»… (Тексти виступів ідеологічних партійних лідерів ми опустили).
Відтоді пам’ятник Кобзареві у нашому місті є місцем майже святим. Багато хто приходить сюди, наче на сповідь, ділиться своїми думками, говорить про наболіле. Постать Кобзаря об’єднує представників різних політичних партій і громадських організацій. Він є символом нашого державницького поступу.
Тарас Пустовіт.