(Закінчення. Початок.).
Потім був Львів, де Михайло Зеров працював в «Українському видавництві», Словаччина, де дивом уник смерті, коли під час нападу партизанів, а насправді жорстоких грабіжників, «куля поцілила його в чоло, але сковзнула поверх голови і тільки здерла з неї пасмо волосся разом зі шкірою». Про це докладно говорили вже на Перших Зеровських читаннях. Тоді ті «партизани» забрали на цигарки і переклад «Енеїди» Вергілія Миколи Зерова, який він зумів передати братові з табору на Соловках.
Далі був шлях емігранта, якому дорогу в Україну відрізано, доки там панують московитські комуністичні окупанти. Перебував у таборі праці під Віднем, від 1946 року – у таборі для переміщених осіб в Авґсбурзі. І розгортав працю на ниві українського письменства як поет, перекладач, публіцист… Про цю працю, таку потрібну для незнищенності української нації і української культури, і говорили на читаннях доповідачі.
Щоб Європа побачила, який ми народ…
Кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ганна Радько виступила з доповіддю на тему «Михайло Орест і МУР (Мистецький український рух)». «Ореста ми лише почали пізнавати. По чотирьох його збірках, одній посмертній, бачимо, що він неокласик; як каже Ігор Качуровський, він скоріш не відкриває епоху неокласицизму, як Зеров, а закриває», – говорить доповідачка. Вона вважає, що ще залишаються білі плями в біографії Ореста, і це потребує досліджень.
Створення МУРу (Мистецького українського руху), що діяв у 1945–1948 роках в таборах для переміщених осіб, зініціювали Іван Багряний і Улас Самчук. «Улас Самчук говорив, що, прибувши в Німеччину, побачив, що для тамтешнього населення Україна на карті Європи відсутня, і її література також. Тому головне завдання – створювати велику літературу, бути літописцем своєї доби, найголовніші етапи в історії українського народу відображати у своїх творах. Щоб Європа побачила, який ми народ. Вона сьогодні це бачить. А письменники, що опинилися на еміграції під час Другої світової, і тоді робили все можливе, щоб вона, Європа, побачила. Улас Самчук дотримав свого слова, в його творах відображені і Голодомор 1933 року, і різні етапи боротьби українського народу за свободу».
На жаль, всередині організації розгорівся конфлікт – «не молодих зі старшими, як то зазвичай буває в конфлікті поколінь, а старших з молодшими». Юрій Шерех як літературознавець просував тезу, що письменники мусять писати єдиним стилем, який він назвав національно-органічним.
Михайло Орест, Володимир Державин, Володимир Шаян і Юрій Чорний не прийняли уніфікаторську позицію старших мурівців і створили своє об’єднання «Світання» та видавали однойменний альманах…
Михайло Орест жив самітником, навіть власного кабінету не мав, але вів творчу і редакторську діяльність і зробив дуже багато і в 1940-ві роки, і в наступні дванадцять літ (його життя обірвалося 12 березня 1963 року в Авґсбурзі). Разом з Ігорем Костецьким і Василем Баркою Орест здійснив літературну редакцію нового перекладу Біблії за оригінальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами (Рим, 1963), а разом із Володимиром Державиним 1957 року заснував Інститут літературознавства (згодом літератури) при Українському вільному університеті в Мюнхені (після смерті Михайла Ореста Інституту присвоїли його ім’я).
Кинули в лабети смерті за «Безсмертних»?
Літературознавиця, поетеса, кандидатка філологічних наук, провідна наукова співробітниця Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського Олена Бросаліна (Олена О’Лір), яка глибоко вивчає творчість Михайла Ореста (їй, наприклад, належить післямова до полтавського перевидання збірки поезій «Душа і доля»), виступила з доповіддю «Михайло Орест в обороні неокласиків і неокласицизму».
Про те, як Михайло Орест був пов’язаний з неокласиками і як багато значили для нього ці зв’язки, свідчить уривок з листа Ореста до Ігоря Качуровського, написаного 1948 року, через кілька місяців після смерті Юрія Клена, його зацитувала науковиця: «Смерть Ю. Клена є втратою невідшкодовною. Крім загальних, я маю ще й вужчі мотиви для жалоби. Відійшов приятель мого брата і письменник, який увіходив як складник до мого київського комплексу: студентські роки, гурт навколо брата, видавництво «Слово» і т. д.»
Будучи студентом Київського інституту народної освіти, Михайло слухав лекції і свого старшого брата, і Павла Филиповича, ще одного із п’ятірного ґрона київських неокласиків.
Доповідачка зупинилася на арештах, ув’язненнях, через які Михайло Зеров пройшов, не заплямувавши себе зрадою. «А потім почалася емігрантська епопея. Якщо за радянських часів він принципово не опублікував жодного свого оригінального твору, лише кілька перекладів, які були підписані М. Зеров і могли бути сприйняті як переклади його брата, то на еміграції Орест розгорнув активну літературну діяльність. Він мав унікальну пам’ять, як усі Зерови, тож по пам’яті відтворював свої поезії, написані на підрадянській Україні, укладав збірки, а також перекладав поезії з різних мов і видавав збірки своїх перекладів».
Олена О’Лір зупинилася на характеристиці поетичного маніфесту Михайла Зерова – циклу «Ars Poetika» у його збірці «Держава слова». У цих елегійних дистихах звучать естетичні принципи, які були близькими і київським неокласикам, і Орестові. Ідеться про незалежність мистецтва від політики, економіки та інших чинників; про засадничий принцип для неокласиків – принцип традиціоналізму, поваги до вчителів, плекання їхніх творчих і естетичних засад. «Михайло Орест бачить поетичну мову як будівлю з різними поверхами. Він вважає, що не можна змішувати ці поверхи, лексику, приналежну до різних стилів, треба плекати високу лексику у високій поезії».
І так само, як у своїй поезії, на еміграції Михайло Орест постає як оборонець естетичних засад київських неокласиків уже в ролі публіциста, учасника тодішніх літературних дискусій.
Доповідачка проаналізувала дискусію опозиційної групи «Світання», до якої належав Михайло Орест, та головного ідеолога МУРу Юрія Шереха. У цій публікації немає можливості докладно переповісти сказане, тож ознайомитися з усіма перипетіями дискусії можна буде, коли вийдуть друком матеріали читань.
Свою боротьбу в обороні київських неокласиків Орест вів і на полі поетичної сатири. Він автор дуже цікавих пародій і епіграм, творів сатиричного спрямування, якими реагував на репліки своїх літературних опонентів, зокрема того ж Юрія Шереха.
На еміграції Михайло Орест спрямовує і видавничі зусилля на популяризацію найкращих надбань української літератури, передусім творів українських неокласиків. Інститут літератури в Мюнхені він засновує саме як видавничу установу. Під егідою цього інституту Орест видає «Sonnetarium» і «Catalepton» Миколи Зерова, працю свого брата «Нове українське письменство», упорядковує і видає збірку поезій Павла Филиповича. Він пише вступні статті до книг «Нове українське письменство» і «Catalepton». Михайло Орест провів велику роботу, збираючи спогади про Миколу Зерова, Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмару для вже згаданого збірника «Безсмертні», який, на жаль, вийшов у Мюнхені 1963 року вже після смерті Ореста.
Олена О’Лір зупинилася і на таємниці смерті ненависного комуністичній владі сина Української Волі. У розмові із Тетяною Зеровою-Любимовою пані Олена почула припущення, що саме за збірку «Безсмертні» комуністичний режим помстився Михайлові Оресту. Ігор Качуровський припускає, що його могли убити отруєною цигаркою. Відомо, що незадовго до смерті навколо Ореста крутився підозрілий чоловік кавказької національності, приносив книжки на обмін, для продажу, і цього чоловіка Ігор Качуровський вважає агентом КДБ, якого підіслали, щоб здійснити вбивство.
Олена О’Лір також прочитала тези доповіді своєї колежанки по роботі в музеї Максима Рильського, кандидатки філософських наук Ольги Смольницької «Проблема мистецтва і культури в поетичних маніфестах і перекладах: від класиків до неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський і сучасні автори)».
«Мерзото розгнуздана,
нема тобі прощення!»
Поринути у то лагідний, то бурхливий потік Орестової поезії слухачам допоміг заслужений артист України Борис Лобода, доцент кафедри режисури та акторської майстерності Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Його голос добре знайомий і телеглядачам, і радіослухачам. І ми, всі, хто прийшов на Зеровські читання, пережили неймовірні емоції радості, любові – і болю, коли пан Борис читав поезії лицаря Слова, сина Волі Михайла Ореста. Особливо вразив вірш «Весна прокинулась і оцарилась», бо він – немов про українські весни 2022–2023 років, а не про 1944-й.
Весна прокинулась і оцарилась. […]
Дерева розгортають юний лист –
Хто знайде слово, що передавало б
Красу його младенчу? На світанні
Віків земних безгрішні херувими
Любовно виткали зелене чудо
Із снів, що їх навіяв рай погідний,
Щоб радість нам була і нагад ніжний,
Що інде десь нас мають за братів.
А вчора в місті смерть, летюча смерть,
Примчавши на подобах птиць бездушних,
В тупій жорстокості збирала жниво.
О сатанічна оргіє, мерзото
Розгнуздана, нема тобі прощення! […]
Листи, що є великим скарбом
Кандидатка філологічних наук, провідна наукова співробітниця Національного музею літератури України Павлина Дунай виступила з доповіддю «Листування Михайла Ореста і Дмитра Нитченка в експозиції НМЛУ». Читаючи листи Ореста, бачиш людину, яка зуміла вибудувати свій внутрішній світ кришталево чистим, високодуховним, інтелектуальним. У листуванні Ореста і Нитченка видно, яку колосальну працю ведуть ці два лицарі Українського Слова. Для пані Павлини і багатьох літературознавців, істориків ці листи є великим скарбом: «Це щастя, що маємо можливість вчитуватися в них, роздумувати над ними, пізнавати важливі сторінки історії нашої культури».
Павлина Дунай подякувала доньці Дмитра Нитченка пані Лесі Ткач-Богуславець і всій родині Нитченків і за передачу листів, які є перлинами експозиції музею, і за все, що вони зробили і роблять для України, живучи в далекій, але солідарній з нами Австралії. Дмитро Нитченко брав активну участь у збиранні коштів, фінансуванні видання книжок Михайла Ореста і в діаспорі, і в Україні, і цю традицію підтримки української літератури продовжували і продовжують його нащадки.
Власне, в тому, що Австралія підтримує Україну в боротьбі з рашистськими агресорами, велика заслуга тамтешньої української діаспори, яка доносила до австралійців правдиву інформацію про історію і сьогодення України, пропагувала українську культуру.
«Є поезія плебейська, а є лицарська»
Учасники читань подивилися уривок з фільму про перепоховання Михайла Ореста в Києві у 1994 році. Тоді урну з його прахом поховали поруч з могилою його брата Дмитра на Байковому кладовищі. «Я вернувся до тебе, отчизно моя…» – от і здійснилося… Якось у листі до Володимира Гординського Орест писав: «Я не смію вмерти, поки не видали всього написаного братом… Для цього треба опинитися вдома, і щоб те дома було очищене від більшовиків».
Попри всі нелюдські випробування, яким піддали його московитські поневолювачі та їхні лакузи, попри те, що, як він писав, «моє сьогодні Провалля обступили і безодні», він вірив у перемогу добра над злом:
Але я вірю в День Добра. До мене
Він найде стежку, владне слово скаже –
І вступить радість у буття натхненне,
Як сонце літнє в храмові вітражі.
Михайло Зеров повернувся в незалежну, вільну від більшовиків Україну і прахом, і духом, своєю лицарською поезією.
* * *
…У 1994 році Віра Кошова, завідувачка відділу Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського і голова обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України, побувала у відрядженні в Мюнхені з метою зібрати матеріали за програмою повернення творчості земляків на Батьківщину і взяла інтерв’ю у Ігоря Качуровського, яке було надруковане в журналі «Березіль». Говорили про багатьох видатних письменників української еміграції, а найбільше – про Михайла Ореста. Тоді й прозвучали ці слова:
В. К. – «…на яке місце Ви ставите творчість Михайла Ореста як українського поета?
І. К. – На найвище місце. Бо це є поезія найбільш вишукана, з надзвичайно багатою цікавою мовою, з великою тонкістю писана, шляхетністю. Бо є поезія плебейська, а є – лицарська. Це поезія лицарська, це поезія шляхетна, поезія глибока, без всяких зайвих балаканин, без позування, без хизування… – поезія щира…»
Настрій причетності до високого, шляхетного мистецтва допомагали творити того дня і народна артистка України Наталія Хоменко та бандуристка Леся Гринчук. Завершувалися читання «Червоною калиною» у їхньому виконанні, яку підхопили всі присутні.
Учасники читань мали змогу познайомитися з виставкою статей про Михайла Ореста і його творів та перекладів у зарубіжних виданнях «Під знаком невмирущого буття», яку підготувала Ірина Здор, завідувачка сектору міжбібліотечного абонемента бібліотеки імені І. П. Котляревського.
Що буде далі? Є ідея присвятити треті Зеровські читання Ігорю Качуровському і Дмитру Нитченку, видавши до того часу всі листи Михайла Ореста до них. Колосальна робота! Побажаймо ж успіхів нашим зберігачам національної пам’яті, національної культури, літератури!
Ганна АНТИПОВИЧ
Журналістка