У Полтаві відбулися Другі Зеровські читання, приурочені до 60-х роковин трагічної смерті поета, перекладача, педагога, філософа Михайла Ореста (Михайла Костянтиновича Зерова). Як і Перші Зеровські читання, що у листопаді минулого року започатковували цей важливий для духовного життя української нації проєкт і були присвячені постаті Миколи Зерова, ці читання відбувалися у Полтавській обласній універсальній бібліотеці імені І. П. Котляревського, де у доповідачів і слухачів з інших міст і країн була можливість приєднатися онлайн.
Щоб Держава Слова стала Державою Чину
Ініціатива проведення читань належить Вірі Кошовій, голові Полтавського обласного відділення Товариства «Україна – Світ», яка багато зробила для того, щоб життя і творчість, душа і доля Михайла Ореста стали рідними сучасному поколінню українців. («Душа і доля» – так називається друга поетична збірка Михайла Ореста, в якій зібрані поезії передвоєнних та воєнних літ, видана 1946 року в Авґсбурзі і вперше в Україні перевидана в Полтаві 2018 року з ініціативи пані Віри).
Війна, розв’язана рашистами проти України, бо їм ненависне і наше прагнення волі, і наше духовне відродження, зокрема й пізнання спадщини українських письменників, яких раша комуністичного штибу нищила у в’язницях, таборах і сандармохах, не змогла перешкодити читанням. Але все ж не зміг виступити з цікавою доповіддю «Поезія Михайла Ореста: апокаліпсис, ліс, реінкарнація» Вадим Василенко, кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка, учений секретар Відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу. Бо загинув на фронті його родич, і Вадим був на похороні… Вічна пам’ять Героєві! І вічне прокляття тим, хто хоче знищити цвіт української нації – так само, як нищили при Леніні й Сталіні. Має рацію Володимир В’ятрович, який книгу про наше протистояння жорстоким московитським окупантам озаглавив «Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну».
А з доповіддю Вадима Василенка, звичайно, ми познайомимося, коли матеріали читань будуть опубліковані. Навіть у скрутну воєнну пору їх друк треба профінансувати. Щоб, як казав у вступному слові модератор читань Гліб Кудряшов, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, голова Полтавського обласного відділення Українського фонду культури імені Бориса Олійника, Держава Слова, за Михайлом Орестом, стала Державою Чину. Відкриваючи читання, він прочитав вірш Ореста, який заторкує глибинні струни душі читача і мудрістю думки, настроєм, і досконалою формою, словесним багатством:
Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!
Аромати віків, дорогі, затишні,
Вони душу потіхою росять,
І здається, що вістку таємну мені
Од відійшлих приносять.
Ніби предки мої в спочиванні чуткім,
Незреченної добрості повні,
Привітання мені ароматом тонким
Посилають любовні.
Просвітлілі по втомі життєвих доріг,
Закликають вони примиритись,
Перейти їх осель всюдисущих поріг
І навік прояснитись.
Щоб душа, заквітчавшись в невинні вінки,
Усміхалася завжди долинам
І задумливо пахла в наступні віки
Чебрецем і полином.
Бездоганний стиль і бездоганна форма
Оскільки постать Михайла Ореста тривалий час у сприйнятті сучасної української спільноти перебувала ніби в тіні його брата Миколи Зерова, то учасники Других Зеровських читань зосередилися як на аналізі особливостей його творчої палітри, так і на стосунках з неокласиками та конфлікті зі старшим поколінням МУРу – Мистецького українського руху.
Ці питання заторкнув у своєму вітальному слові Микола Жулинський, доктор філологічних наук, академік, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, голова правління Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна – Світ».
У пору, коли починали свою творчу діяльність неокласики і Михайло Зеров, «була хвиля національного пробудження, і ця хвиля дала великі ефекти пошуку нових засобів і форм художнього відображення дійсності. І здавалося, що класицизм, те, що пов’язано з розвитком традицій, мало відійти вбік, у тінь, – говорить Микола Жулинський. – Але воно не відійшло, навпаки, зайняло дуже почесне, серйозне місце у тогочасному літературно-мистецькому житті України, і це завдяки, безперечно, таланту неокласиків Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Максима Рильського, Юрія Клена».
Академік Жулинський розповів, що з творчістю Михайла Ореста познайомився, коли 1989 року потрапив на стажування в Гарвардський університет у США, де серед інших українців спілкувався і з донькою Михайла Драй-Хмари Оксаною Ашер. Тоді Петро Одарченко передав йому подарунок від Дмитра Нитченка, який жив в Австралії, а родом був, як і Зерови, із Зіньківщини, – книгу «Безсмертні». Це збірник спогадів про Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, що його підготував Михайло Орест. Вступна стаття до «Безсмертних» належить Іванові Кошелівцю і присвячена редакторові цього збірника Михайлові Оресту.
«Іван Кошелівець багато говорить про його роботу, феноменальну пам’ять, про його культуру праці, високу відповідальність. Говорить про його особистий світ, про те, що він намагався бути самітником. Він жив у духовному світі неокласицизму. Хоча Кошелівець і каже, що не зараховував би Михайла Ореста до неокласиків, але ми бачимо, як Орест цінував їхню творчість і вважав, що вона має особливу цінність для національної культури», – говорить Микола Жулинський.
Він також наголошує на тому, що неокласики і Михайло Зеров зробили колосальну роботу як перекладачі, доносячи до українського читача і класичну поезію, класичну літературу, і сучасну їм поезію авангардистів. «Тому вилучати неокласицизм від авангардного осмислення – недоцільно, бо вони були досить уважні до того, що з’являлося нового, оригінального, своєрідного у стилях, жанрах, виражальних засобах не тільки в Україні, а й у світі. Вплив неокласиків на Михайла Ореста треба дослідити глибше. От прозвучали на початку читань його поетичні рядки – ви бачите, який вивірений, який чіткий і в жанровому, і в стильовому плані, у римах, точності вираження його вірш – це просто класика. Бездоганний стиль і бездоганна форма – це характерно для Михайла Ореста і як перекладача, і як для оригінального поета. І навіть той же Іван Кошелівець, який не зараховував Михайла Ореста до неокласиків, ставив його поезію навіть вище поезії Миколи Зерова».
Високо оцінивши те, що Другі Зеровські читання присвячені Михайлові Оресту, постаті унікальній своїм талантом, оригінальною творчістю і перекладацькою діяльністю, академік Жулинський наголосив на потребі опрацювати і видати його листування.
Незламний син Зіньківського краю
Михайло Орест – Михайло Костянтинович Зеров – народився 14 (27) листопада 1901 року у місті Зінькові на Полтавщині в унікальній багатодітній родині, де батько був талановитим педагогом, а мати походила з козацького роду, який ніколи не знав кріпацтва і який земляки шанували як добрих і порядних людей, завжди готових допомогти ближньому.
Про терни, якими йшов до поетичних висот Михайло Зеров, розповів на читаннях Віктор Литус, директор Зіньківського історичного музею, у доповіді «Поет музики слова. Михайло Орест – незламний син Зіньківщини».
«Батько Костянтин Іраклійович Зеров походив з хліборобів Чернігівщини, а мати Марія Яківна – з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. Їй дістався будиночок у Зінькові із садом, ось там вони й мешкали. Звичайно, на куцу зарплатню земського учителя багатодітна родина жила сутужно. Зате у них витав дух літератури, мистецтва, дух високих помислів. Кость Іраклійович, тільки діти спиналися на ноги, водив їх за місто, знайомив з чарівною природою рідного краю, показував зоряне небо. А ще він для своїх малюків склав том дитячих оповідань.
Марія Яківна теж була схильною до поезії, виховувала своїх нащадків у купелі народних пісень, різних місцевих легенд, переказів… Така високодуховна атмосфера не могла не вплинути на дітей, двоє з яких уже в зрілому віці стали академіками, двоє інших – талановитими письменниками.
Шлях до життєвих вершин для дітей Костянтина Іраклійовича і Марії Яківни був надзвичайно крутим. Але чи не найтяжче довелося Михайлові, Михайлику. Коли він 1924 року прибився до Києва на навчання в Інституті народної освіти, йому ніхто не міг допомогти, бо старший брат Микола тоді жив у Баришівці і теж перебував у скруті, ледве зводив кінці з кінцями. А батька Костянтина Іраклійовича в той час позбавили пенсії – за те, мовляв, що навчав «мєщанскоє отродьє», – говорить Віктор Литус.
Рядками Віктора Соколова доповідач окреслює ті часи, в які випало жити братам Зеровим і всьому українському народові:
Якого глуму зазнавали дикого,
Яка ж у нас історія гірка –
Аж від Петра, так званого великого,
До Йосифа, радянського царка.
Де правду діти: упродовж віків –
Від Катерини до більшовиків –
І тюрмами, і таборами, й військом
Давилось все, що звалось українським…
«Михайло Зеров свідомо прирік був себе на мовчання, відмовившись купувати життєві блага славослів’ям ударникам колгоспної праці і керівній ролі більшовицької партії. Як говорив наш земляк Олекса Мусієнко, йому судилося народитися на нещасливій землі, із лона нещасливого народу і в нещасливий відтинок історії, – говорить доповідач. – Ми можемо собі тільки уявити, скільки б Михайло Орест міг написати своїх віршів і здійснити перекладів, якщо до другого арешту у нього вже було близько 70 перекладів. А був він поетом, що понад усе ставить музику слова, – так говорив про Михайла Ореста Олекса Мусієнко».
«Ми працюємо над тим, щоб донести до людей інформацію про наших талановитих письменників-земляків, зокрема й тих, хто змушений був жити далеко за межами України, але прославив її своєю творчістю. У Зінькові є вулиця Братів Зерових, зеленіє парк, який зіньківці посадили і завдяки старанням Дмитра Зерова. У 2019 році Зіньківська школа №2 стала ліцеєм імені Миколи Зерова. Зеровські читання планувалися на рідній землі синів Волі, лицарів Слова Миколи і Михайла Зерових, але цьому завадило рашистське повномасштабне вторгнення. Згодом (сподіваюся, не так довго й чекати доведеться) це вдасться зробити», – сказав Віктор Литус.
Справді, буде дуже символічно, якщо учасники читань пройдуть стежками братів Зерових не лише в переносному розумінні цього слова, а й у прямому…
Згадаємо ще кілька сторінок жертовного життя Михайла Ореста (за матеріалами Енциклопедії сучасної України).
Улітку 1929 року Михайла Зерова заарештували і 9 місяців катували у Лук’янівській в’язниці в Києві, вимагаючи свідчень проти брата Миколи. Михайло тримався, не сказав нічого, що кати могли б використати проти брата чи інших письменників. Мучили його так, що після допиту вчинив спробу самогубства. 14 березня 1930 року звільнили (під час сумнозвісного процесу СВУ катам не потрібне було самогубство політв’язня в камері, бо це б мало великий розголос).
Удруге Михайла заарештували в ніч із 9 на 10 червня 1938 року. У відчаї і молитовному пориві він пише в тюремній камері сонет «Прекрасні дні, в минулім потонулі!..», де є такі рядки:
О духи! Я не хочу тут конати,
Я – волі син. Порвіть погубну сіть!
Я плачу, я благаю: поможіть!
Цього разу Михайло Зеров підписав зізнання у вигаданих гепеушниками звинуваченнях в антирадянській пропаганді та задумах «вчинення терористичних актів проти керівників партії та уряду». А на суді 29 січня 1939 року відмовився від зізнань як таких, що їх дав під фізичним впливом слідства. Після того, як справу було подано на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР, у зверненні до генерального прокурора СРСР 27 квітня 1939 року Михайло писав: «Покази мої, дані в середині червня минулого року, є суцільною вигадкою. А примушений я був до наклепу на себе жорстокими побоями, що тривали всю ніч з 11 на 12 червня». Та вирок совєцької псевдофеміди від 17 січня 1940 року однак гласив: «Зерова Михайла Костьовича за антирадянську агітацію помістити у виправно-трудові табори на три роки, рахуючи термін з 9 червня 1938 р.»
Заслання відбував у Сорокському таборі Архангельської області. Звільнений 10 червня 1941 року. Духи таки допомогли, бо якби звільнення затрималося ще на 12 днів, то тримали б його у таборі всю війну…
Напередодні радянсько-німецької війни Михайла Зерова мобілізували до штрафного батальйону, потрапив у німецький полон, був у таборі військовополонених під Вінницею, звільнений наприкінці 1941 року. Працював у редакції газети «Вінницькі вісті» (від 18 червня 1942 року – її редактор, а від 21 лютого 1943-го – також і видавець), вів «Сторінку красного письменства». Про вінницький період життя Михайла Ореста згадують у своїх спогадах М. Селешко, який був перекладачем Комісії дослідів злочинів НКВС 1937–1938 років у Вінниці, етнограф О. Воропай, письменник Л. Лиман. Останній, зокрема, писав: «Цей вінницький епізод запам’ятався мені тим, що М. Зеров без обмежень і охоче видавав довідки людям, якоюсь мірою причетним до газети і літературної справи. Це дивувало і вражало, бо інші неохоче видавали такі довідки, які дещо уможливлювали рятунок від німецького терору».
Ганна АНТИПОВИЧ
Журналістка