Сини для жительки села Михайлове Котелевського району Наталії Чепури – це найбільша радість, надія і опора у житті…
– Коли у 1991 році Україна стала незалежною, – каже жінка, – я понад усе хотіла, щоб, коли виросте мій син Сергій, народжений у 1990 році, й прийде час служити йому в армії, це було у рідній стороні, а не десь у Чечні або ж в Афганістані, куди у гарячих 1980-х потрапили кілька моїх однокласників. Однак я ніяк не могла передбачити, що і старшому сину Сергієві, і молодшому Григорію, який з’явився на світ у 1993 році, випаде доля брати участь в АТО, ризикувати своїм здоров’ям і навіть життям…
Сергій, ще коли навчався у Ковалевській школі, мріяв стати військовим. Тому подав документи до Львівської академії сухопутних військ на факультет ракетних військ та артилерії. Там провчився 2 роки, але, на жаль, через скрутні сімейні обставини змушений був припинити навчання. Згодом у Котелевському ПТУ-54 вивчився на тракториста-машиніста і вступив до Полтавського педагогічного університету, де нині навчається заочно.
У квітні 2014 року Сергій Новік вирішив добровольцем стати на захист територіальної цілісності нашої держави. Пройшовши короткий курс підготовки у навчальному центрі поблизу Чернігова, був зарахований до 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади. 2 травня виїхав безпосередньо у пункт виконання бойового завдання, спочатку – у Борову Харківської області, що на кордоні із сусідньою Луганщиною, потім – у Красний Лиман Донецької області.
Бойовий шлях бригади проліг через Слов’янськ, Костянтинівку, Артемівськ (нині – Бахмут), Шахтарськ, Горлівку… Служив Сергій навідником зенітної установки. Під час короткої відпустки приїздив на рідну Котелевщину, де чекали мати, брат, а ще – наречена Лариса. Одружився. Знову повернувся у зону АТО.
Після року служби на буремному сході Сергій Новік демобілізувався, працював трактористом у СТОВ “СКІФ”. А навесні 2015 року у райвійськкоматі підписав контракт на подальше проходження військової служби. Його направили до 72-ї окремої механізованої бригади. Воювати з ворогом доводилось в одній із найгарячіших точок Донбасу – Авдіївці. Водій Сергій Новік розвозив військовим по наших позиціях боєприпаси.Нині, після двох років перебування на сході країни, продовжує служити за контрактом у райвійськкоматі. Водночас веде активну громадську роботу, є одним із наймолодших депутатів районної ради. Учасник АТО Сергій Новік нагороджений медаллю “За вірність народу України” І ступеня, відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції”.
Коли Сергій демобілізувався, його молодший брат Григорій працював на МТФ № 2 ТОВ “Агрофірма “Маяк”. Через місяць, у травні 2015 року, Григорія направили у навчальний центр “Десна”. Після повноцінного курсу підготовки він був зарахований до 11-го добровольчого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”. 15 вересня прибув у зону проведення АТО, у село Троїцьке Попаснянського району Луганської області, де тривали важкі, затяжні бої. А 24 грудня був переведений у селище Новозванівка цього ж району. Помітивши мужність та самовідданість Григорія, безпосереднє керівництво вирішило дати йому можливість проявити себе на посаді заступника командира взводу, присвоївши звання сержанта.Добровольчий батальйон, у якому служив Григорій, з боями пройшов десятки кілометрів. Під час одного з мінометних обстрілів Григорій отримав осколкове поранення. Деякий час лікувався у госпіталі у Харкові. Після курсу реабілітації прибув у зону АТО на Луганщину, де перебував до 12 липня 2016 року. Демобілізувавшись, повернувся на попереднє місце роботи.
– Нині обидва мої синочки-соколята поруч зі мною, – розповідає Наталія Миколаївна Чепура. – Знаєте, колись моїй бабусі Олександрі Ярестівні одна черниця дала молитву. Повторюючи слова, написані у ній, вона чекала повернення з фронтів Другої світової війни свого чоловіка Федора Новенченка. Повернувся він живим у званні старшого лейтенанта. Згодом цю молитву читала моя мати, щоб вдало пройшла служба у Ракетних військах мого брата Юрія. Слова молитви, яку вона мені передала, нерідко промовляла і я, з нетерпінням чекаючи на приїзд із “гарячих точок” Донбасу синів Сергія і Григорія. Тепер нарешті ми разом. Для мене це найбільше материнське щастя. Дуже сподіваюся, що в нинішньому році настане мир на рідній українській землі.
Анатолій ДЖЕРЕЛЕЙКО
Журналіст