"Сину, дах протікає..."  Тож треба латати"

«Сину, дах протікає…» Тож треба латати»

«Цей світ обновляти-квітчати…»

На початку листопада мав би зустрічати 85-річчя полтавський письменник, у минулому (з 1991-го по 2000 рік) голова обласної організації НСПУ Володимир Мирний. На жаль, ми навіки попрощалися із Володимиром Степановичем у цьогорічному липні.
Він народився у селі Супротивна Балка Новосанжарського району. У 1954 році закінчив середню школу імені Г. С. Сковороди у селищі Чорнухи, затим – історичний факультет Львівського університету імені І. Франка (1959).
Працював учителем у Рівненській та Полтавській областях, методистом Полтавської обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури, старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею.
Автор поетичних збірок «Криниця» (Київ, 1968), «Матіоли» (Харків, 1970), «Вечірнє поле» (Харків, 1973), «Монолог землі» (Київ, 1978), «Літні зорепади» (Харків, 1979), «Світло берези» (Харків, 1983), «Криниця» (Київ, 1985), «Багряне гроно горобини» (Київ, 1986), «Надія, віра і любов» (Полтава, 1994), «Вибране», «В дорозі до храму» (Полтава, 1995), «О, магія жіночого лиця», «Сурмачка» (Полтава, 2002), «Сто поезій про кохання» (Полтава, 2003); збірок прози та поезії «Теплий дощ у неділю» (Полтава, 1999) та «Життя по колу йде» (Полтава, 2005). Книзі Володимира Мирного «Стукати у брами» у 2010 році присуджене перше місце в номінації «Найкраща поетична збірка» конкурсу «Найкраща книга Полтавщини».
Член Національної спілки письменників України з 1973 року. Лауреат премій імені І. П. Котляревського, Панаса Мирного, Леоніда Бразова.
Володимир Мирний часто друкував свої поетичні й прозові твори, а також літературні розвідки в нашій газеті. І саме він, коли ми започатковували літературну сторінку, запропонував назву для неї – «Іванова гора».
Пропонуємо читачам кілька віршів поета із різних його збірок, в яких живе і дух епохи, і його душа.

Володимир МИРНИЙ

* * *

«Народжую вас вільними… Змахніте
Руками, наче крилами, й летіть! –
Прорік Господь. – Вам – сонце у зеніті,
Вам – поле, де колоссюшелестіть…»
І хоч давно розтрощено кайдани, –
Ми мов прибиті… Погляд – в землю, вниз.
Все пожинаєм сльози та страждання
І в жар сум’яття підкидаєм хмиз.
І все кудись тікаємо від себе.
Все гриземось, немов бездомні пси.
Великий Боже, нащо дав нам небо,
І сонце, й поле в розсипах роси?

* * *

Нелегко правду жорстку писати.

А вона торгає мої двері.
А вона ломиться в мої вікна.
А вона стукає в моє серце.

Заходить строга і мовить тихо:
«Дивись, я – наче земля осіння,
Відкрита, чорна, з рудим стернищем.

Я – мов криниця, обкута льодом.
Ковток пекучий твій дух підкріпить.

Я – наче вітер-свіжак в пониззі.
Ніким не гнузданий і свавільний.

А демагоги й людці чиновні
Мене прибрали в квітчасті шати.
Мовляв, дивіться, яка чистюха.

Нелегко, знаю, мене писати.
А ти – пиши… Бо лиш слово правди,
Зігріте серцем, до серця дійде».

Україні

Ох, тяжка твоя доля й дорога хресна.
Воля ж є! І позаду – і кров, і лють.
Та й сьогодні синочки твої безчесні
На печальну Голгофу тебе ведуть.
* * *
Мов шаблі дамаські, дороги відблискали.
Ущухли вітри на моєму плечі.
Вернувсь я додому із далі неблизької.
Веде мене стежка селом уночі.

І острах бере: а чи хата хоч світиться?
Все ближче… О щастя! Віконце сія!
Там жде мене мати – зоря і провидиця,
Розрада, і віра, і ніжність моя.

І радий, стою… І душа моя схлипує.
О, я не один на землі дорогій.
Ти довше, ти довше світись, моя шибочко,
У тиші світання, в безодні нічній.

* * *

Яка в нашій пісні горить таїна!
Як віє від неї садами травня!
Висвітлює душу мені до дна
Пісня вкраїнська, пісня прадавня.
І, листом накритий, човен пливе,
Тихо пливе, бо ж по вінця повен.
І терен цвіте, мов диво живе.
І плаче дівчина: як жить без любові?

Жар-сонце нам сяятиме в очах,
І нива наша буде зерниться,
Допоки дзвенітиме у віках
Вкраїнських пісень голуба криниця.

ГРИГІР ТЮТЮННИК

В кременчуцькім готелі лиш раз його бачив…
У сорочці шовковистій, жовтогарячій,
Поривний, аж схилявся, тулився до мене.
Щось у зорі веселе було, аж вогненне:

«Як живеш-поживаєш?.. А я оце з дому.
Прямо з неба звалився, з блакитного грому!
Ти смієшся, не віриш… Вже лаялась мати:
«Сину, дах протікає…» Тож треба латати.

Полатав-позшивав… Накупив у сільмазі
Молоденької фарби (мов небо, лилася!..),
Розмішав у відрі… Фарбувалося ж добре!
Я стояв на даху… Тільки шилівський обрій.

Тільки дальня Ташань – ломизубна, студена…
Знизу мати всміхалась, раділа за мене…»

…Ранній сніг березневий завіяв сліди його ранні.
Він любив оцей світ, малинові  полтавські світання.
Він любив оцей світ, де зірницями – батько і мати.
Як же Словом умів обновляти його, обновляти!
Не ридайте, утіштесь, не плачте, зажурена нене,
Піднімаємо Слово його – правдолюбне, різьблене.
Як зеленому житу, шуміти йому, не мовчати.
Ми йдемо з ним все далі – цей світ обновляти-квітчати.

* * *

Коли мене не стане,
Я синім кленом стану,
Блакитну крону в небо утоплю.
І буду знову пити
Безмежних далей вітер,
І людям, сонцю, птицям шумітиму:
люб…лю…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий