Скарбниця історії рідного краю

Скарбниця історії рідного краю

На Покрову Дмитрівський музей, що в Машівському районі, відзначатиме 50 років. Згадаймо, як все починалося.
…У село після закінчення Чернівецького університету приїхала Ізольда Іванівна Гордієнко. І хоча мала фах філолога, але доручила їй директор школи Лідія Іванівна Литвин навчати учнів історії. Разом зі своїми школярами молодий педагог вирішила організувати музей. Адже «хто не знає минулого, той не вартий майбутнього». Так і пішла з дітьми від хати до хати, від родини до родини. Просили знайти світлини своїх дідусів і бабусь, відшукати прялки і макітри…
Виділила сільська рада в Будинку культури для музею кімнату на другому поверсі. Односельці підтримали ідею створення музею, почали зносити фотографії, знайдені речі: гільзи, вириті на городі, медалі дідусів, стару колиску, рушники, що чекали свого часу в скрині. А потім приходили, щоб побачити свої речі, які стали експонатами музею. Вони, як належить, мали підпис: хто і коли приніс у дарунок той чи інший предмет. Згодом здобув музей високе звання народного.
Усі фотографії Ізольда Іванівна спочатку клеїла на альбомні листи і підписувала, а пізніше переносила на стенди. Учні Вася Ащаулов та Оля Бейдик допомагали підписувати – красивий почерк мали. А коли Ізольду Іванівну обрали односельці головою сільради, вона передала музей молодій колезі – учителю історії Людмилі Павлівні Русинській. Звичайно, частенько навідувалася, щоб запитати, чим допомогти. Коли ж Ізольда Іванівна знову повернулася в школу, звісно ж, відновила роботу і в музеї.

Скарбниця історії рідного краю
Лідія Іванівна Литвин й Ізольда Іванівна Гордієнко з учнями.

Зібралося стільки експонатів, що замало стало кімнати, та ще й протікала стеля. Нагледіла Ізольда Іванівна великий будинок недалеко, що стояв самотньо занедбаним. Добилася, щоб дві його кімнати стали експозиційними залами. Розташувала в них матеріали про історію села, про репресованих у 1933–1937 роках, про участь односельців у Другій світовій війні, про передовиків сільського господарства, воїнів-афганців, ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, облаштувала світлицю.
Розставила експонати, розмістила стенди, однак ще багато в архіві залишилося. Звернулася за допомогою в Машівський відділ культури, очільницею якого була Катерина Олександрівна Кушніренко, отримала підтримку і словом, і ділом. Виділила сільрада на другому поверсі ще три кімнати. Будматеріали надали, але хто ж робитиме ремонт? Завжди поруч із мамою був син – Іван Миколайович Гордієнко – та його дружина Олена Володимирівна. Він з домашніх шаф став виготовляти стелажі, заливав бетоном підлогу, стелив лінолеум. Донька Тетяна, яка жила й учителювала в Полтаві, зверталася до архівів, робила ксерокопії потрібних документів, а на вихідних привозила своїх доньок – Оленку і Марійку, щоб і вони допомагали впорядковувати музей – білили, мили, чепурили. Якось воно так сталося, що запалила мама й бабуся Ізольда Іванівна своїх дітей і внуків прагненням розширити музей. І стало це родинною справою. Всі шестеро внуків – Олена, Марія, Олексій, Настя, Іван і Катерина – працювали, щоб бабусина мрія стала дійсністю. Про цей музейно-сімейний підряд свого часу розповідала Машівська районна газета «Промінь»…
Над сходами на другий поверх розмістили фотовиставку робіт Миколи Івановича Гордієнка, який знімав усі події, що відбувалися в Дмитрівці, і світлини випускниці Дмитрівської школи, а нині директора – Тетяни Олексіївни Брідні, картина місцевого художника Миколи Гнатовича Половенка. На другому поверсі розмістилися експозиція про багатодітні родини, історію родів, кімната, у якій представлено витвори односельців – килими, рушники, вишиванки.
Приводили до музею на екскурсію місцевих учнів, приїздили гості з ближніх і далеких країв.
Скарбниця історії рідного краю…Минали роки, Ізольда Іванівна пішла на заслужений відпочинок, а справу свого життя – музей – передала у надійні руки своєї невістки – Олени Володимирівни. Кому ж, як не їй, втілювати в життя плани і мрії Берегині сільського музею.
Олена Володимирівна зібрала матеріал про голодомор, відкрила кімнату про односельців – захисників Вітчизни на Донбасі, закінчує формувати експозицію про історію Дмитрівської школи.
І ось музей святкує золотий ювілей. На жаль, Ізольда Іванівна Гордієнко не дожила до цієї події, відійшовши у Вічність у символічний для учителя день – 1 вересня.
Тож нехай не заростає стежка до народного музею, нехай збережеться пам’ять про людину, яка передала нащадкам у спадок справжню скарбницю історії рідного краю.

Тетяна НАСТАЧЕНКО
Краєзнавець

Скарбниця історії рідного краю Скарбниця історії рідного краю Скарбниця історії рідного краю

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий