Славному роду не буде переводу

Славному роду не буде переводу

У наш непростий час чи не кожна людина хоча б іноді потребує поради, допомоги чи підтримки друзів, сім’ї або навіть сторонніх людей. До когорти тих, хто завжди радий поділитися усім, що має, належить полтавець Микола Івахненко. Часто він навіть не знає тих, кому допоміг, кому навіть життя врятував. А таких за роки донорства було чимало…
Чи не єдиний в області заслужений донор України, двічі почесний донор СРСР, УРСР та почесний донор України 73-річний Микола Івахненко за 43 роки донорства 215 разів ділився з іншими власною кров’ю, якої загалом здав понад 90 літрів! А це означає, що він урятував щонайменше півтори сотні людських життів. Більшість врятованих завдяки йому тяжкохворих полтавців так ніколи й не подякували Миколі Васильовичу й не знають в обличчя людину, котрій вони завдячують своїм здоров’ям і життям. Однак після повернення з лікарні в їхніх жилах тече і його кров – резус-негативна першої групи.
Варто додати, що сам Микола Васильович свою наснагу черпає від життя, природи, від сім’ї – надійного тилу, який забезпечує його незрівнянна й вірна супутниця, дружина Олександра.
До речі, цими днями сім’я Івахненків, Олександра Петрівна та Микола Васильович, відзначає «золотий» ювілей подружнього життя.

Завжди усміхнений і привітний, уже давно сивочолий Микола Івахненко згадує, як перший раз здавав кров:
– Це було більш як 50 років тому в Калузькій області, куди я по закінченні Харківського політехнічного інституту отримав призначення на роботу інженером на тепловозоремонтний завод. Тоді активно пропагували донорство. Пішов здати кров і я. Загалом здавав по графіку – 6 разів по 520 мілілітрів на рік. Із часом лікарі порадили мені зменшити кількість до 3 разів по 425 мілілітрів.
Микола Івахненко – універсальний донор. Адже має першу групу крові з мінусовим резусом, яка підходить практично всім. Саме завдяки донорству Микола Васильович має міцне здоров’я та неймовірну життєву енергію. А на запитання, що дає, точніше давало, бо кілька років тому він не з власної ініціативи припинив здавати кров, регулярне донорство для здоров’я, відповів так:
– Багато чого дає. Якщо в жінок кров відновлюється автоматично, то нам, чоловікам, потрібно періодично стару кров «зціджувати». Молода кров омолоджує і сам організм. Почуваю себе прекрасно. До того ж, окрім донорства, я ще й затятий велосипедист. Можете не вірити, але я за своє життя накатав на велосипеді близько 200 тисяч кілометрів. Інколи я поєднував одне й інше. Наприклад, здав кров, сів на велосипед і поїхав із Полтави на Кротенки, по гриби. Ніякого запаморочення не відчував, хоча на гірку, звичайно, важкувато підніматися. Але ж і будь-якому молодому важко.
Окрім суто фізичного, Микола Васильович відчуває і глибоке моральне задоволення: «Я гуманіст, і мені приємно з того, що вдавалося комусь допомогти. Жити ж усім хочеться. А щодо людей, то коли потрібно персонально здати кров, я бачив людину, якій переливали мою кров… Ті, кому я свого часу допоміг, дякують мені, і я в такі моменти чи не найщасливіша людина у світі».
***
Народився Микола Івахненко на хуторі Івахненків Оржицького району. На жаль, там уже давно немає його рідної домівки. Той хутір, як і багато інших у нашій області, та й загалом в Україні, зник з мапи Полтавщини, залишившись тільки в пам’яті його вихідців. Наполегливий сільський юнак вступив на навчання до харківського інституту. Будучи студентом, у 1967 році брав участь у змаганнях зі спортивного орієнтування, де й познайомився з ясноокою полтавкою Олександрою, яка виступала в команді Полтавської бавовнопрядильної фабрики. Після кількох років листування та спілкування Олександра Петрівна стала дружиною Миколи Васильовича. До речі, наслідуючи приклад чоловіка, вона теж почала здавати кров, але недовго…
Молода сім’я оселилася в Полтаві. Олександра Петрівна продовжувала працювати на бавовнопрядильній фабриці, а Микола Васильович пішов працювати інженером на Малобудищанський цегельний завод, де родина отримала житло. Потім Микола Івахненко працював на інших промислових підприємствах Полтави. Водночас разом із дружиною виховували й давали путівку в життя синові Володимиру та донькам Тетяні й Ользі. Як буває зазвичай, діти виросли, вивчилися та й розлетілися по світах. У кожного своя сім’я, робота, свої радості й проблеми…
***
Нині ювіляри вже мають 7 онуків і 3-річного правнука Артема. Це – чи не найбільша радість дідуся й бабусі. І хоча зараз уже є час, якого так бракувало, коли виховували своїх дітей, на жаль, часто бачити маленького правнучка не доводиться. Але 25 липня на ювілей – 50-річчя – подружнього життя за святковим столом у рідному й дорогому серцю родинному гніздечку збереться уся велика й дружна родина Івахненків. Збереться, щоб наповнити дім любов’ю і щастям, привітати вже сивочолих, але таких, як і колись, сповнених життєвого оптимізму й віри в краще майбутнє, найрідніших у світі людей – батька й матір. Щирі вітання, найпрекрасніші побажання, сміх і радість, а ще – журлива й радісна українська пісня – усе це переповнюватиме радістю батьківські серця. Так і має бути, адже славному українському роду ніколи не буде переводу…

Людмила ДАЦЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий