Слідами Беїв із загону отамана Павла Бея

Слідами Беїв із загону отамана Павла Бея

Майже 95 років тому, в 1922-му, загинув глинський отаман Павло Омелянович Бей, який боровся з більшовиками на теренах Більської, Заїченської, Опішнянської волостей Зіньківського повіту. Загинув також його рідний брат Артем. Було вбито його батька Омеляна Васильовича Бея. Рятуючись від розстрілу, був поранений у ногу брат Олександр Бей. Дружина Павла Бея, Онисія, в 1930 році була засуджена і зіслана на північ Росії, де її сліди й загубилися. Доля порозкидала нечисленних нащадків Омеляна Бея по світу. Лише на початку 1960-х Олександр Бей почав відшуковувати представників славного козацького роду Беїв, які залишили помітний слід в історії села Глинського: Василь Бей був церковним старостою, Григорій Бей – головою церковнопарафіяльного попечительства, Омелян Бей – попечителем Глинської земської школи.
В одній зі своїх книг дослідник повстанського руху Полтавщини Віктор Ревегук стверджував, що й після загибелі отамана залишки його загону продовжували діяти в 1923 році, одним із учасників він називає Олександра Бея.

Я не раз намагався віднайти сліди Олександра Бея. Влітку 2017 року мені вдалося дізнатися, що він в останні роки свого життя мешкав на території Мар`ївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, де й помер 16 грудня 1966 року.
У жовтні минулого року я дістався до Мар`ївки, де збирався в погосподарських книгах 1950 – 1960-х у сільській раді віднайти інформацію про Олександра Бея. Результати пошуків набагато перевершили мої сподівання. Я знав, що в Олександра Омеляновича було два сини: старший Анатолій (1928 – 1998) і менший Кім. У сільській раді мені повідомили, що в сусідньому селищі Первомайське, де мешкав і Олександр Бей, нині проживає його син Кім, якому йде 87-й рік. “Він у нас знаменита людина, поет, композитор”, – із гордістю сказала заступник сільського голови.
Підходячи до будинку Беїв, я трішки хвилювався: як зустріне мене господар, чи відомо йому про минуле його батька? Кім Олександрович, довідавшись, хто я, звідки й для чого приїхав, зустрів мене дуже радісно та гостинно. Ледь почувши, що я з Полтавщини, з Опішного, він радісно вигукнув: “Так! Мій батько з Полтавщини, з Глинська!”
А далі було спілкування: Кім Олександрович цікаво розповідав про своїх предків, про своє життя, читав власні вірші, грав на піаніно й співав свої пісні. І хоча стан його здоров`я не найкращий, мій приїзд додав ветерану нових сил і наснаги. Його дружина пригощала смачним обідом і домашнім виноградним вином. Наступного дня, 4 жовтня, я також приїхав на кілька годин до Беїв із Дніпра, де зупинився, щоб відвідати могили Олександра Бея та його найменшого брата Корнія.
Лише в 1950-х, за часів Хрущова, Олександр Бей розповів сину дещо зі свого глинського минулого, про яке нагадувало кульгання на одну ногу (куля влучила в кістку). Тоді, в першій половині 1920-х, Олександр і найменший із братів Беїв, Корній, змушені були разом покидати рідні місця. І хоча Корній не брав участі в повстанському загоні, його все одно б знищили. У Полтаві, намагаючись відірватись від переслідувачів-чекістів, вони вдвох бігли по дахах вагонів поїзда, що йшов на південь. У переслідувачів були гвинтівки. Лісова практика допомогла, Олександр Бей стріляв із нагана влучніше за чекістів. У дорозі брати розділилися: Олександр Бей зійшов на станції Шестаковка, а Корній поїхав у Одесу.

Слідами Беїв із загону отамана Павла Бея
Поет і композитор Кім Олександрович Бей. Селище Первомайське. Початок жовтня 2017 року.

* * *
Олександр Бей оселився в сусідній Миколаївці, поряд із якою розташований хутір Надія – родинне гніздо українського письменника, драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). З його онуком, Андрієм Юрійовичем, Олександр Бей подружився. Іронія долі: вчорашнього “бандита”, ворога радянської влади на новому місці обрали головою сільської ради, оскільки був грамотний, – за переказами, колись закінчив ліцей. Збереглося цікаве фото: Олександр Бей разом із іншими радянськими працівниками сидить за столом, позаду – портрети Леніна й червоні прапори. Коли на станції Шестаковка організувалася МТС, Олександр Бей став працювати там бухгалтером. У подальшому теж працював бухгалтером, головним бухгалтером, переважно в МТС, а також і в колгоспах. Щоб зберегти таємницю про своє повстанське минуле, Олександру Бею увесь час доводилося “маскуватися”. Він навіть меншого сина назвав на честь комуністичного інтернаціоналу молоді – Кім. Також постійно змінював місця проживання. Йому, як добросовісному працівнику, неодноразово пропонували вступати в більшовицьку партію, а він відмовлявся, боячись, що почнуть “копати” його минуле, зроблять запит на його малу батьківщину, й переїздив у інше місце. Окрім Миколаївки, де одружився й де народилися обидва сини, згодом мешкали в Луганській, Дніпропетровській, Херсонській областях. Місцями проживання були Варварівка, Городище, Білокуракине, Нова Каховка, Роздори, Апостолове, Славгород, Первомайське.
* * *
Ще раніше, від нащадків Беїв у Росії, я дізнався, що Корній Бей був репресований. Це підтвердив і Кім Бей. За його словами, на час арешту Корній Омелянович мешкав у Одесі, де працював викладачем у навчальному закладі. Отримав 25 років таборів і вийшов на свободу лише під час так званої “хрущовської відлиги”. Після звільнення деякий час мешкав у Опішному, де його й відвідав племінник Кім Бей, артист, який тоді перебував на гастролях у Полтаві. Він умовив знесиленого комуністичними таборами та хворого Корнія Бея перебратися до свого батька у Первомайське. Старий спочатку не впізнав родича, адже до того бачив його лише малим хлопчиком, ще в першій половині 1930-х. А тому поставився до нього з підозрою, можливо, прийняв прибульця за гостя з відповідних органів. Довелося показувати паспорт. Після цього Корній Омелянович розплакався, почав цілувати Кіма. У брата Олександра Корній Бей прожив недовго. Він помер 6 травня 1959 року. Похований на місцевому кладовищі, неподалік свого брата Олександра.
* * *
Після повернення від Кіма Бея в архіві УСБУ в Полтавській області я ознайомився з архівно-кримінальною справою Корнія Бея, яку, на моє звернення, надіслали з Одеси. З неї довідався чимало цікавого. Корнія Бея, на той час викладача історії західної літератури й української мови, основним місцем роботи якого був Одеський художній інститут, було заарештовано 25 березня 1935 року за звинуваченнями в приналежності до української контрреволюційної націоналістичної організації.
У справі вказаний інший рік народження, ніж зазначено на могилі, – 1899, а не 1901. Спочатку син заможного козака, Корній Бей, навчався в сільській школі Глинського, згодом – у гімназії Зінькова, у 1918 – 1921 роках – у технікумі в Полтаві. Полишивши навчання через важкі матеріальні умови, вчителював на Харківщині. Згодом навчався в Одеському інституті народної освіти, який закінчив у 1928 році. У справі згадано ще одне місце навчання, про яке Корній заперечує, але про нього стверджують допитані в 1935 році мешканці Глинського. Це Полтавський кадетський корпус, куди нібито вступив Корній після Зіньківської гімназії.
На допиті Корній Бей намагався по можливості приховати участь його рідних у боротьбі з більшовиками, заявляючи, що з його братів ніхто в антирадянських арміях не служив, що брат Артем був убитий уночі, коли пас коней, а брат Павло вбитий у Глинську “з-за вугла”. Про батька він говорив, що той помер у 1919 році. Недаремно його старший брат Олександр відмовлявся вступати в партію і переїздив з місця на місце, побоюючись запиту в Глинське. У випадку з Корнієм такий запит на Опішнянське відділення НКВС було зроблено, а там допитали трьох свідків із Глинського, які стверджували, що в часи Української Держави гетьмана Скоропадського Омелян Бей разом зі своїми синами вступив до “Союзу хліборобів-власників”, а потім вони служили в Державній гетьманській варті, де отримали зброю. Згодом Павло Бей став отаманом загону, створеного ним, чисельністю 30–60 чоловік, який під його керівництвом не один рік боровся з більшовиками. За словами свідків, загін Бея мав тісний зв’язок із іншими навколишніми антибільшовицькими загонами. В загоні були два його рідних брати: Артем і Олександр. Найстарший із братів, Іван, не повернувся з Першої світової війни. Артем Бей був убитий під час розвідки місцевим активістом, заступником голови місцевого ревкому Савою Руденком, якого згодом застрелив сам отаман. В 1921 році було вбито батька отамана, Омеляна Васильовича Бея. Зробив це місцевий активіст Прокіп Холоша, який на той час служив у Зіньківському більшовицькому каральному загоні й прибув із ним у Глинське. Вбито було також рідного отаманового дядька, Григорія Васильовича Бея, та його дружину. Григорій Бей і його сім синів також боролися з більшовиками. Четверо з них загинули: Віктор, Семен, Василь, Олексій. Михайло Бей був мобілізований у Денікінську армію, а потім опинився на еміграції аж у Швеції, звідки в 1920-х присилав листи в Глинське до дружини. Роману Бею вдалося втекти. Господарства Омеляна й Григорія Беїв були розкуркулені, будинок Омеляна Бея спалено. Раніше, у спогадах глинського активіста Михайла Череваня, який у ті роки був секретарем Глинського КНСу, я читав, що отаман Павло Бей загинув у 1922 році. У показаннях глинських свідків 1935 року стверджується, що це трапилося в 1921-му. Хотів би зазначити, що в тогочасних більшовицьких документах я зустрічав не один раз повідомлення про загибель отамана Павла Бея, та щоразу це не підтверджувалося.
Але, як і в спогадах Михайла Череваня, в показаннях 1935 року говориться про те, що отаман був убитий колишнім своїм товаришем, який раніше перебував у загоні: “Его убила Зеньковская чрезвычайная комиссия через посредство другого бандита, его товарища, который был амнистирован”. Мова про уродженця с. Заїченці Івана Даценка, більш відомого в ті часи за прізвиськом “Шепель”, котрий, як і багато інших повстанців в Україні, піддався на більшовицьку амністію, проголошену навесні 1921 року, перейшов на службу до більшовиків, отримавши посаду уповноваженого по боротьбі з бандитизмом по Більській волості. Завдання, яке поставили перед ним московсько-більшовицькі окупанти, він виконав. Під час переговорів, які тривали два дні, йому не вдалося переконати отамана, вчорашнього свого побратима Павла Бея припинити боротьбу, скласти зброю, піддавшись на амністію, як і він. А тому, скориставшись моментом, він вистрелив Павлу Бею в спину.
Спецколегією Одеського обласного суду 11 листопада 1935 року Корнія Омеляновича Бея було засуджено на шість років позбавлення волі “в далёких исправительно-трудовых лагерях Союза ССР сроком на шесть лет с поражением в правах сроком на пять лет”. На волю він повинен був вийти навесні 1941 року. Чому ж тоді Кім Бей говорить про те, що на свободу Корній Бей вийшов лише при Хрущові? Очевидно, перебуваючи в таборі, Корній Бей із якихось причин отримав новий термін. Такі випадки були непоодинокі. Покарання він відбував на території Росії. Нащадки Беївського роду в Росії писали мені, що покарання він відбував у Сибіру. Та й згадка в “одеському” вироку про далекі виправно-трудові табори лише підтверджує це. В архівно-кримінальній справі є копія повторного “прохання”, написаного Корнієм Беєм уже в період проживання в Опішному, 21 лютого 1957 року, в Президію Верховної ради СРСР. Там є кілька слів, які говорять про те, що його було повторно засуджено, але вже на території Росії: “…в РСФСР, где меня судили”. Отож друга його кримінальна справа перебуває десь в Російській Федерації, як, до речі, й інформація про місце відбування покарання та про дату звільнення.
* * *
Слухаючи останні вірші Кіма Бея, написані вже після початку новітньої російсько-української війни, я подумав про зв’язок поколінь Беївського роду. Колись, майже сто років тому, його дядько, отаман Пало Бей, і його батько, Олександр Бей, боронили Україну від московських окупантів-більшовиків та їхніх місцевих прибічників, а нині їхній нащадок, Кім Бей, пише патріотичні вірші й пісні про Україну, про тих, хто боронить Україну сьогодні.

Віктор МІЩАНИН
Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник
Національного музею-заповідника українського гончарства

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий