Слово Дмитра Нитченка з нами –  на плацдармах боротьби  за Українську Свободу

Доньку Дмитра Нитченка Олександру Ткач (Лесю Богуславець) і внука Юрія Ткача вітають земляки-зіньківці Ганна Антипович (Дениско) і Віктор Литус.

Слово Дмитра Нитченка з нами – на плацдармах боротьби за Українську Свободу

(Закінчення. Початок)

«Часто йому доводилося йти снігами, але батько тримався мужньо»

Слово Дмитра Нитченка сьогодні з нами, коли ми відстоюємо завойовані плацдарми Свободи, щоб іти далі дорогою Чести, Правди і Справедливости.
Юрій Ткач, онук письменника, поділився споминами про дідуся, який виховав його патріотом України:
– Він навчив мене читати і писати по-українському ще до того, як я пішов до школи. Дідусь був дуже дисциплінованою людиною. Протягом усього життя він раненько вставав, добрих півгодини зарядку робив, голився, з’їдав вівсяну кашу на сніданок, замість кави і чаю пив гарячу воду з медом. А далі друкував на машинці, або вирішував якісь організаційні справи, або читав, або писав листи. Він мав безліч листовних друзів, і дні, коли пошта не працювала, були для нього найсумнішими.
Бабуся тим часом обробляла город, купувала все для хати, куховарила. Дідусь же те робив лише по її смерті. А так увесь його час поглинали література і шкільництво. Він був організатором суботніх шкіл, влаштовував літературні вечори по всій Австралії, пропагував українські видання, і дехто аж ховався від нього, бо він до кожного прийде і почне витягати з портфеля книжки, заохочувати, щоб купували. Тож більшість земляків запам’ятали його як чоловіка в капелюсі, з портфелем, від якого треба ховатися, щоб не продав тобі книжку.
Коли ми розбирали його папери, зрозуміли, як багато грошей він жертвував в Україну, що стала незалежною. Допомагав багатьом людям, особливо письменникам. У той час мало хто надсилав книжки в Україну, а дідусь робив це постійно.
…Вразила розповідь пана Юрія про останні хвилини життя його дідуся. Він жив, як мужній лицар, не схиляючись під жорстокими ударами долі, і помер спокійно та мужньо:
– Дідусь тоді був у лікарні. Пішов покупався, переодягнувся, ліг на ліжко, записав у нотатник коротенький вірш про любов, пожартував із медсестрою, заснув – і за дві години його не стало. Медперсонал казав, що такого ще ніколи не бачили…
Олександра Ткач (Леся Богуславець), донька Дмитра Нитченка, теж поділилася зворушливими спогадами про батька і про рідну Полтавщину. Батько хотів, щоб вона бачила українське село, де більшою мірою, ніж у зросійщених містах, зберігалися наші прадавні звичаї. Одна з перших поїздок, яку пам’ятає, – до села Грунь, біля якого на хуторі народився Остап Вишня:
– Пізніше батько возив мене у Полтаву до сестер моєї бабусі, із них одна мала прізвище Богуславець, воно для мене стало символом України, і це мої найдорожчі спомини. У Харкові ми жили в інших умовах – три будинки разом, у дворі не було жодної рослинки. А тут мене вели за Полтаву, ми йшли в поле, мені подобалося тут усе.
Ми були в Полтаві, коли оголосили війну, батько відразу ж повернувся до Харкова, одержав повістку від військкомату, і його забрали у військо. Одної ночі мені наснилося, що тато прощається з нами, і відтоді я вірю у віщі сни. Бо батько казав, що якраз тоді вночі вони проходили Харковом і він подумки прощався з нами.
Коли прийшли німці, ми жили у маленькій кімнатці в тісноті, бо до нас приїхала бабуся з маленьким сином татового брата Сергія, який був прикордонником і якого репресували. І ось прийшов з полону батько – весь опухлий, повний вошей. Була велика радість, а потім великий татів сум, коли він дізнався, що багато книжок його дорогоцінної бібліотеки мама, плачучи, спалила, налякана розповіддю сусідки про те, що німці будуть переглядати книжки і можуть заарештувати, якщо їм щось не сподобається.
Коли тато відвідував письменників, як, приміром, автора «Записок полоненого» Олексу Кобця, то брав мене із собою. Щоб прогодувати родину, батько ходив пішки з Харкова аж до Лютенських Будищ, де жила його бабуся, міняв різні речі на харчі у селян. Ми віддавали все, що в нас було. Часто йому доводилося йти глибокими снігами, але батько тримався мужньо.
Характером батько був веселим, якщо мама переживала, чи не буде гірше, то він був оптимістом. Любив жарти, приказки. Дуже любив дітей, ніжність. Але коли наставали такі обставини, що треба було боротися за життя, у ньому прокидалися селянська витривалість, сила. Багато людей у Харкові гинули від голоду і холоду, а він зумів вистояти і зберегти родину.
Також у житті він був дуже принциповим. Не любив конфліктувати, сваритися, але коли йшлося про Україну, про українську мову, був непохитним. Коли він у щось вірив, то на компроміси ніколи не йшов. Він змалечку мені казав, що українська мова – найспівучіша у світі, що вона має таке суфіксальне багатство, як жодна інша мова. Наприклад, дівчина – це і дівчинка, і дівчинонька, і дівчисько… Стільки суфіксів, стільки відтінків… Він учив мене завжди говорити українською мовою. У Харкові навколо лунала російська, але я ніколи нею не послуговувалася. Через те мене ровесники часто дражнили. Але й добре ставилися, бо я не була конфліктна, любила з хлопцями в цурки бавитися, а з дівчатами грати у волейбол.
Та найбільше мені подобалося село, і коли голод став дуже дошкуляти, батько відвіз мене й маму в Лютенські Будища. Домовився зі старостою села, щоб нам дали хату (рідну хату гарних господарів Ніценків з їхнього хутора після втечі родини на Кубань перевіз собі в Лютенські Будища якийсь Перехрест. – Прим. авт.). Хата, яку нам дали, була під залізним дахом, а так усе було сільське – піч, припічок… Мені дуже подобалося там жити. Ми мали город, садок, неподалік текла річечка… Я бачила, як жінки вибілювали на сонці полотно, розіславши перед хатами білі доріжки, я ходила з жінками на поле збирати колоски. Селяни тоді не мали фабричного одягу, носили те, що самі шили. На щодень були чорним вишиті сорочки, дерги, кожухи… До морозів ходили босі. Та коли наставала неділя, дівчата, і я з ними, вдягали гарну народну ношу. Кожна дівчина в селі вміла вишивати. А як вони співали! Батько теж дуже любив народні пісні. Улюбленою його піснею була «Ой у полі вітер віє…».
Батько часом вів мене у школу, де викладав, щоб я там читала вірші. І коли ми поїхали в Німеччину, то й там я читала вірші зі сцени, бо так тато велів.
Залишатися на Батьківщині нам не можна було. Перед приходом совєцької влади батько приїхав до нас на село, мене залишив у Зінькові і потім ледь устиг мене забрати, коли радянські війська дійшли вже до половини Зінькова та відступили.
Як я виїжджала з України, моя бабуся, батькова мама, дала мені на пам’ять вишиту сорочку. Вона й досі у мене, хоч я і мусила її вкоротити, коли внучка виступала в ній в українській школі.
Я не раз думала, де б мені краще і щасливіше жилося – на рідній землі чи в еміграції. Але де б ми не були, ми завжди були в Україні. Якщо ми жили в таборі у Німеччині – я вчилася в українській гімназії, була в Пласті. Й коли наставало Різдво, ми ходили колядницьким гуртом і виконували всі традиційні українські обряди. Ціла вулиця була українська. Біля нас жили Григорій Костюк, Улас Самчук, Микола Степаненко, який потім був віце-президентом уряду УНР в екзилі. Тато викладав у гімназії в Новому Ульмі, працював у газеті, і коли ми сідали в потяг їхати з того сільця, де жили, до міста, то до нас підсідали інші українці, тож навіть у потязі ми були в українському оточенні. І, приїхавши до Австралії, я теж була в українському оточенні. Діти мої ходили в Пласт і українську школу, хоча й далеко було возити.
Першою померла мама, їй було лише 72 роки. Вона тяжко працювала. Любила вишивати. Себе і нас обшивала. Працювала на фабриці, а у вихідні шила для людей, заробляючи для родини гроші.
Коли великої трудівниці-мами не стало, батько сам порався на городі, робив соки, консервував. Я приїжджала до нього раз на тиждень. А коли вже мешкав у нас, носила на пошту книжки. Перед смертю він дав мені великий список, кому я маю відіслати гроші, і я це виконала.
Подорож в Україну була для нього ніби другим життям, він став листуватися з багатьма письменниками. Побачив рідні місця, відчув, як Україна скидає із себе пута неволі.
Мені дуже подобаються батькові вірші, і я дуже шкодую, що він не видав їх окремою книжкою. Тож я хочу видати його поезії…

Україна всіх єднає!

Виступила на вечорі й легендарна актриса та громадська діячка, народна артистка України Галина Яблонська, чий сценічний стаж сягнув 85 років – уперше вона зіграла роль, будучи шестирічним дівчатком. Пані Галина розповіла, як багато для неї значило прочитання книги Дмитра Чуба (Нитченка) «Живий Шевченко»:
– Я з цієї книги взяла більше, ніж з усього, що читала про Шевченка раніше. Тут стільки подробиць, маловідомих фактів із життя Великого Кобзаря! Таке відчуття, наче автор був поруч з ним – настільки все відтворено просто, достовірно, по-людському. Ця книга стала для мене поштовхом до написання сценаріїв «Тарас Шевченко – геній і сучасник», «Шевченкові імперативи і ми». На хвилі захоплення книгою Дмитра Чуба виникла й ідея міжнародного конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи», який проводиться уже вчетверте.
Галина Яблонська прочитала вірш Дмитра Нитченка «Незнаний світ за обрієм хлюпоче», а голова оргкомітету конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи», народний артист України, лауреат Шевченківської премії, активний учасник Помаранчевої революції Олесь Харченко виконав народну пісню на слова Тараса Шевченка «Така її доля…»
Ноту єднання всіх українців вніс у канву вечора і оберіг полтавських вишивальниць «Україна всіх єднає», де вишито портрети Тараса Шевченка та Івана Франка і карту України з назвами тих міст, де побував оберіг. Ініціаторами створення оберега стали воїни Богдан Банний з Полтави і Ярослав Теряник з Канева та їхні батьки, координатор проекту – громадська діячка і талановита вишивальниця полтавка Зоя Коваленко. Оберіг 19 разів побував на фронті, де оборонці України у перерві між боями вишивали, хто скільки міг. До речі, усі, хто доклався до творення цього оберега, уціліли в боях з московськими окупантами та їхніми полигачами.
Так склалося, що в Зінькові оберіг ще не побував, тож назви цього козацького міста на вишиваній карті нашої країни ще не було. Перші хрестики назви Зіньків лягли на полотно під час того вечора. Пані Леся і пан Юрій передали цьому оберегу свою енергетику патріотів України, людей творчих, таких же воїнів Світла, яким був їхній батько і дід.
До речі, світом мандрує й інший оберіг – Рушник миру, де хрестики на полотно кладуть вишивальниці з тих країн, де найбільша українська діаспора. Недавно мережили на ньому свій узор українці Італії. Можливо, невдовзі Рушник миру поїде і в Австралію. Україна всіх єднає! Усіх своїх вірних синів і дочок, де б вони не жили.
P. S. В усіх довідниках днем народження Дмитра Нитченка називають 21 лютого 1905 року. Але родина письменника днем появи на світ свого батька і дідуся називає 22 лютого. Отже, потрібно вносити корективи і в експозиції музеїв, і в підручники та інтернет-матеріали.

Ганна АНТИПОВИЧ
Заслужена журналістка України, лавреат премій імені Симона Петлюри та Феодосія Рогового

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

1 thought on “Слово Дмитра Нитченка з нами – на плацдармах боротьби за Українську Свободу

Добавить комментарий