Слово Дмитра Нитченка з нами – на плацдармах боротьби за Українську Свободу

Цьогоріч 15 вересня минуло 20 років, як відлетіла у Вічність душа невтомного трудівника на ниві української літератури і освіти Дмитра Нитченка, чий життєвий шлях почався на Зіньківщині, а завершився в далекій Австралії – типова доля багатьох вірних синів українського народу, людей честі й гідності, які мусили залишати рідну землю, поневолену кремлівською главбєдою та її полигачами-комбєдами.
А 22 лютого 2020 року відзначатимемо 115 років від дня народження Дмитра Ніценка – Нитченка – Чуба, довкола якого, за словами Ігоря Качуровського, оберталося українське літературне життя Австралії. І не тільки літературне, бо він був не лише талановитим прозаїком, поетом, мемуаристом, а й фундатором українського шкільництва та видавничої справи на п’ятому континенті. Тож Полтавське обласне відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України до цих дат ініціювало перше в Україні перевидання книги Дмитра Нитченка «Від Зінькова до Мельборну», супроводивши його збірником статей про нашого видатного земляка. Профінансувала видання Зіньківська районна рада. 8 жовтня у Києві в Національному музеї літератури України відбулася презентація цих видань та зустріч з донькою Дмитра Нитченка Олександрою Ткач (Лесею Богуславець), теж талановитою письменницею, і внуком Юрієм Ткачем, перекладачем і видавцем. І стала ця зустріч справжнім святом Українського Слова, Українського Духу, Української Свободи.

Літературний універсалізм

Письменник Михайло Слабошпицький, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів вал», який спілкувався з Дмитром Нитченком і багато зробив для увічнення його пам’яті, так оцінює постать цього вірного сина України:
– Якби я не знав особисто Дмитра Нитченка, я б сказав: ні, це не просто людина, це установа. Коли починаєш перераховувати, ким він був, то дивуєшся, як усе це вмістилося в одній особі. Прозаїк, поет, письменник дитячий, редактор, публіцист, видавець, педагог, меценат, організатор українського освітнього і літературного життя в Австралії, він ініціював створення літературного клубу імені Василя Симоненка і опікувався ним. Нитченко написав різножанрові книги, це справді літературний універсалізм. Але очевидно, що, як тепер каже молодь, найтоповіша його книжка в Україні – «Живий Шевченко». Не знаю, скільки разів її перевидавала «Веселка», ми чотири рази перевидавали, її читають по всій Україні.
Коли у травні 1991 року Дмитро Васильович з донькою Лесею приїхав в Україну, зустрітися з ним прагнули найзатятіші книжники Києва, а то й усієї України. Валерій Шевчук був зі мною, Володимир Базилевський… У готелі «Дніпро» стояла черга на авдієнцію з таким дорогим гостем, який уперше приїхав в Україну після десятиліть вигнання. Усім Дмитро Васильович дарував пакунки книг. І мені привіз те, що я просив. Ми з ним уже мали до того епістолярний роман. Спілкувалися ми тоді кілька годин. І ось такий цікавий момент. У готелі саме був ремонт, не працював ліфт, і ми повзли ледь не на восьмий поверх. Я хекав позаду, бо щось слабував, і поскаржився, що у мене серце болить. А він питає: «Як це?» І потім показував свої вправи, розповідав, як вести здоровий спосіб життя: тримати фізичну форму, не курити, не пити…
Михайло Слабошпицький, який об’їздив мало не всю українську діаспору, називає нашу політичну еміграцію золотим капіталом нації і докоряє українській владі всіх «перезмінок», що вона цим золотим капіталом не скористалася для створення потужного українського лобі. А тепер ці люди відходять – генерація, яка творила Україну поза Україною…
– Українська діаспора в Австралії – 45 тисяч людей. Це як три містечка Шпола. І для них створюються українські школи, Дмитро Нитченко багато років очолював Українську центральну шкільну раду Австралії. Він опікувався письменниками-початківцями, був представником письменницького об’єднання «Слово» на австралійському континенті. Нитченко працював для того, щоб окультурити українську діаспору, видавав книжки, а сьогодні цей його доробок повертається на Батьківщину і відіграє важливу роль у просвіті нації і вихованні молодого покоління українців.
Дмитро Васильович був людиною, яких мало. Він намагався в будь-якій добрій справі допомогти, посприяти. Коли його не стало, ми з його родиною заснували премію імені Дмитра Нитченка, яка присуджується за українську позицію, за діяльність, спрямовану на утвердження українських цінностей, української мови. Її лавреатами стали такі видатні люди, як В’ячеслав Брюховецький, Володимир Панченко, Тарас Компаніченко, Галина Степанова…
Ми видали книжку «Дмитро Нитченко – людина ідеї». І потім стільки було нарікань: «Чому ж до мене не звернулися? У мене є лист Нитченка…» «А в мене десять листів…» «А у мене двадцять…» Я зрозумів, скільки духовних нитей пов’язувало Дмитра Васильовича з Україною. Тож я справді вважаю, що Нитченко – це ціла інституція. Його ім’я залишається нашою константою українською. Воно перетворюється на легенду.
До речі, про легенди. За життя Дмитра Васильовича виходив часопис Народного Руху «Народна газета». І ми з редактором Анатолієм Шевченком задумали випустити номер «Українські легенди». Там поряд з розповідями про Наталю Лівицьку-Холодну, Ігоря Качуровського, Григорія Костюка, Юрія Шереха-Шевельова та інших був і матеріал про Дмитра Нитченка. І тоді цього випуску не стало навіть у редакції. Приходили вчителі, всі, хто цікавився видатними постатями нашої новітньої історії. І це було підтвердженням того, що це справді – люди-легенди. Де ще знайти такий людський документ, як «Від Зінькова до Мельборну» чи «Під сонцем Австралії»?

«Ніхто не зна і долі не вгадає…»

Голова Полтавського обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України Віра Кошова пригадує, з яким хвилюванням 1991 року в Українському Вільному Університеті у Мюнхені тримала в руках заборонені за комуністичної влади книги письменників-земляків Миколи Зерова, Михайла Ореста, Дмитра Нитченка (усі троє – уродженці погромленої, але нескореної козацької Зіньківщини) і мріяла їх перевидати. І здійснила мрію – Полтавське товариство зв’язків з українцями за межами України перевидало і «Каталептон» Миколи Зерова, і збірку Михайла Ореста «Душа і доля», а тепер – книгу «Від Зінькова до Мельборну» Дмитра Нитченка.
– Із вдячністю згадую зустріч із Дмитром Васильовичем у Полтавській спілці письменників 1991 року, – говорить Віра Кошова. – Я тоді працювала у Полтавському краєзнавчому музеї, і наш дорогий гість пообіцяв надіслати нам усі свої твори. Саме з його книги «Від Зінькова до Мельборну» почалося формування фонду письменників українського зарубіжжя в музеї. Після знайомства з пані Лесею музейний фонд поповнився особистими речами її батька та листами Михайла Ореста до нього. Тепер книга «Від Зінькова до Мельборну» прийде до ширшого кола читачів, і я цьому дуже рада. Адже повернутися в Україну якщо не самим, то своїми працями було заповітною мрією наших видатних земляків. Ми певною мірою сприяли їм у цьому.
Алла Кендзера, заступник голови і голова секретаріату Товариства зв’язків з українцями за межами України (Товариства «Україна – Світ») високо оцінила роботу Полтавського відділення, особисто Віри Кошової з повернення на Батьківщину творчої спадщини видатних земляків, а дорогим гостям з Австралії та народній артистці України полтавці Наталі Хоменко вручила грамоти Товариства.
Народна артистка України Наталя Хоменко та баяніст Роман Шегера з Полтавської обласної філармонії створили прекрасний музичний супровід того вечора. Звучали пісні про Україну, серед яких була і «Виростеш ти, сину…» на слова Василя Симоненка.
Я на цій зустрічі розповіла, як вивчають творчий спадок Дмитра Нитченка на Полтавщині, зокрема на Зіньківщині. Але спочатку поділилася спогадом про рік життя в Зінькові, виметеному гебістською мітлою від найталановитіших, найосвіченіших його синів. По закінченні середньої школи мене запросили працювати в зіньківську районку, бо на районній учительській конференції зачитали мій шкільний твір «Шумлять тополі», і присутній на ній заступник редактора Владислав Пономаренко вирішив, що у мене достатньо хисту для роботи в газеті. У редакції мені справді велося спочатку непогано, бо була така собі творча фронда в особі трьох дівчат – це Неля Швидка, Лариса Лимар і я, а набагато старший Владислав Пономаренко давав нам читати антисталінську літературу, що вийшла в пору хрущовської відлиги. Але дошкуляла пильна опіка райкому – на фоні абсолютної гнилості районної партверхівки. Перша леді, пардон, приміром, витворяла таке: як тільки в універмаг завозили якусь тканину, набирала собі на сукню чи костюм і наказувала відвезти сувій в Охтирку Сумської області, щоб більше ні в кого у Зінькові такої сукні не було…
Ми задихалися без належної духовно-культурної атмосфери в місті. У місті, яке дало українській літературі, культурі стільки світочів! Але їхні імена, їхня творчість були під забороною. І часто вечорами, йдучи з Нелею Швидкою від Пономаренків з новими книжками чи журналами і забачивши аптеку на розі, ми повторювали блоківське: «Ночь, улица, фонарь, аптека, Бессмысленный и тусклый свет. Живи еще хоть четверть века – Все будет так. Исхода нет…». Ішов 1966 рік. Ми мучилися в духовній неволі і не уявляли, що рівно через оту чверть віку, про яку говорив Блок, Україна стане незалежною! А Дмитро Нитченко в це вірив, він для цього невтомно працював. Якби ми могли тоді, у 1966-му, прочитати рядки, які він написав ще в 1940-ві роки, на початку свого емігрантського шляху!

Ніхто не зна і долі не вгадає,
Ні хіромант, ні циган-ворожбит, –
Який нас шлях щиріше привітає,
Де ждуть обійми щастя чи журби.

Та знаємо, як сурма клич заграє,
Коли визвольні загримлять громи,
Тоді наш край всі мури розламає,
Знамена перемог заб’ють крильми.

З усіх кінців тоді гукне нас мати
(Той клич – як блискавиця у імлі!) –
І хто ж тоді не схоче повертати
До в світі найсвятішої землі?!

Ці слова виявилися пророчими. Дмитро Нитченко дожив до Незалежності України, а Україна відкрила для себе його творчість, його стоїчну постать вірного сина рідної землі. У краєзнавчій вітальні Зіньківської центральної районної бібліотеки видатному землякові присвячена тематична поличка «З Україною в серці», до ювілеїв і пам’ятних дат у школах та бібліотеках проводяться інформаційні години, присвячені письменникові. 2015 року, до 110-ї річниці від дня народження Дмитра Нитченка, влаштували літературний диліжанс «Зіньківський голос із Австралії», огляд його творів «Людина ідеї». У школах, де працюють малі академії наук, учні пишуть наукові роботи, досліджуючи творчість письменника-земляка.

Світло незгасної зорі

Повернення українському читачеві творів видатних письменників, змушених жити і творити далеко від рідної землі, – це відновлення розірваної було сув’язі поколінь, це як віднайдення себе справжнього для земляків цих письменників. Невипадково у Лютенських Будищах, селі, біля якого на хуторі минуло дитинство Дмитра Нитченка, бестселер номер один – його книга «Від Зінькова до Мельборну». Її передають із рук в руки, бо ж мають лише один примірник. Тож її перевидання – акція величезної ваги. Варто перевидати цю книгу і за рахунок загальнодержавного бюджету, щоб вона була в усіх бібліотеках, університетах, гімназіях держави.
Є гарна ідея – встановити на місці Ніценкового хутора пам’ятний знак і посадити ліщиновий гай, її треба втілити у життя найближчим часом. Ще одна гарна ідея обговорюється нині – надати Зіньківському районному історичному музею більшу площу для того, щоб значно розширити постійну експозицію, присвячену письменникам краю, зокрема тим, хто жив і творив за межами України, але для України і з вірою в її визволенння.
Дмитро Нитченко – це світло зорі незгасної. Якщо уявити українську діаспору у вигляді зоряного неба, що огортає планету, то над Австралією сяятиме зірка першої величини, ім’я якій – Дмитро Нитченко. А світло зірок, як відомо, лине до нас дуже довго і після того, як зоря фізично згасає…
Раїса Сеннікова, заступниця генерального директора з науково-освітньої роботи Національного музею літератури України, де в залі меморіальної бібліотеки Колегії Павла Галагана і відбувався вечір, розповіла, що за три десятиліття існування музею тут зібрано близько 90 тисяч експонатів, які є сторінками великого історичного процесу, великої історії літератури нашого народу. Багата експозиція присвячена літературі української діаспори. Дмитро Васильович Нитченко та його родина теж передавали музеєві дуже цінні матеріали. А коли 1991 року Жіноча громада в зарубіжжі ініціювала збір для бібліотек, шкіл і музеїв України дитячої літератури, забороненої за комуністичного панування, серед переданих книжок були і твори Дмитра Нитченка, які тепер зберігаються в музеї.
Пані Раїса подарувала гостям з Австралії чудовий музейний рушник – щоб він допомагав пані Лесі і її синам, донькам і внукам знову й знову торувати стежку в Україну.
Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, розповів, що у відділі нагромаджено досить великий архів Дмитра Нитченка – понад 500 одиниць зберігання, і днями пані Леся передала ще листи свого батька. Невтомний державний колекціонер, який півстоліття свого життя присвятив збиранню рукописів, листів, текстів, що на віки зафіксували етапи духовного розвою нації, подарував родині письменника опис цього фонду. Все це тепер доступне будь-кому, хто цікавиться літературними феноменами доби.
Коли Дмитро Нитченко з донькою Лесею 1991 року був у Зінькові, в музеї екскурсію для них вів молодий хлопець. Тепер він, Віктор Литус, – директор Зіньківського районного історичного музею і невтомно працює над тим, щоб донести до земляків якнайповнішу інформацію про життя і діяльність талановитих письменників краю, зокрема й тих, хто продовжував жити і творити для України, навіть ставши вигнанцем з рідної землі. Пан Віктор розповів про перебування Дмитра Нитченка на Полтавщині у травні 1991 року. Тоді Україна ще не була незалежною, тож, попри світлі спомини, письменник не міг не звернути уваги на деякі парадокси життя-буття земляків хоч уже і в роки горбачовської перебудови, але ще під п’ятою Москви, зокрема на те, що в Полтаві є пам’ятники воякам і російським, і шведським, тільки українським козакам, що полягли в гекатомбі 1709 року, пам’ятника немає.
– Сьогодні у Полтаві вже є пам’ятники і козакам, що полягли за волю України, і гетьманові Мазепі, хоча встановлення цього другого міська влада і гальмувала роками – виготовлений 2009 року, він був встановлений аж у 2016-му за підтримки обласної влади. (І тепер той колишній полтавський мер, який чинив найбільші перепони встановленню пам’ятника, найзатятіший мазепофоб, «самый известный выпускник училища имени Андропова», знову рветься до влади. – Прим. авт.).
Віктор Литус прочитав рядки із «Заповіту» Дмитра Нитченка, від яких перехоплює подих, бо звучать вони дуже актуально і сьогодні, коли Росія знову розпочала війну, намагаючись поневолити Україну:

І скажу усім у ту хвилину:
«Люди добрі й доні дорогі!
Бережіть ви мову солов’їну
І прокляттям славте ворогів,
Що душили люд наш працьовитий,
Що принесли голод і Сибір,
Що хотіли мову нашу вбити
Й душу нашу вирвати в злобі…»

(Продовження).