„Сміх над вогнем. Хроніка життя і смерті Гоголя”

„Сміх над вогнем. Хроніка життя і смерті Гоголя”

Письменник, журналіст, лауреат державної премії імені Івана Франка, премії НСЖУ „Золоте перо” Олександр Балабко уже відомий і шанувальникам «Зорі Полтавщини», і обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського. Нещодавно відбулася нова зустріч із ним у літературній вітальні бібліотеки з приводу презентації щойно виданої книги письменника „Микола Гоголь. Між пеклом і раєм”.

Нагадаємо нашим читачам, що Олександр Балабко є автором документальних повістей „Римське щастя Миколи Гоголя”, „Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, „Винниченко: забута могила в Провансі”, есеїв „Променад з мадемуазель Марі”, п’єси „Сон Марії Башкирцевої”, книг „Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського”; „Мальви у Вічному місті”; „З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка”; „Київ, Іринінська, Лифарям…”. „Рай і пекло Коцюбинського”, „Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”.

На зустрічі були присутні науковці національного музею-заповідника М.В.Гоголя, студенти Полтавського національного педагогічного університету, старшокласники, педагоги, письменники. Гостя щиро привітала директор обласної наукової універсальної бібліотеки імені І.П.Котляревського Тетяна Зеленська, а вела зустріч провідний бібліотекар Галина Вовченко. На вечорі прозвучали аудіозаписи пісень на слова Олександра Балабка, присутні переглянули також відеокліпи, що розповідають про його подорожі по світу, зокрема недавні зустрічі з українцями на Кіпрі.

Пропонуємо уривок із нової книги письменника.

„Сміх над вогнем. Хроніка життя і смерті Гоголя”

…Щоранку Миколі й Івану доводилося долати шлях Панянським яром аж на саму гору з назвою Панянка, а по обіді (вище відділення навчалося у першу зміну) спускатися з неї. Іван ледве витримував цей шлях – блід, важко дихав і пітнів так, що хоч сорочку викручуй. Микола любив брата і терпляче очікував його, поки наздожене. Тоді Полтава була, вважай, великим селом, мала лише дві мощені вулиці, тому за несприятливої погоди у місті на грунтових дорогах загрузало все , що могло грузнути – від черевиків подорожніх до коней і возів. Тому не лише Гоголі, а й інші учні часто запізнювалися на заняття і зовсім пропускали їх. Часто у навчальних закладах, що їх відвідували діти батьків усіх станів і звань – від дворян до ремісників – оголошували канікули на кілька тижнів. Доки буде добра дорога! Про таку брудну Полтаву тоді навіть побутувала приказка: „Сидить на горі, як пава. А в грязі, як жаба”.

А жили брати в яру в бабусі, далекої родички Василя Панасовича. Ось як опише Гоголь цю садибу в „Мертвих душах”: „Невеликий дворик, що стояв на косогорі з двома розквітлими яблунями перед стареньким будиночком і садочком позад нього, низеньким, маленьким, що складався тільки з горобини, бузини і захованої вглибині його дерев’яної будочки, критої драницею, з вузеньких матовим віконцем. Тут жила їхня родичка, квола бабуся, яка проте ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі… Тут він мав залишитися і ходити щодня в класи міського училища”. Брати дізналися, що, за переказами, колись у цій місцевості жив польський вельможа. Донька його довго і тяжко хворіла, але потім, напившись води з джерела, що текло з гори яром, вилікувалася. Зцілилися і інші полтавці, які потім порятувалися й від епідемії чуми. Відтоді і яр, і гору люди стали називати Панянкою. Здавна вона була місцем прогулянок і розваг полтавців, – згори відкривався чудовий краєвид на місто. Вулиця поєднувала Петровський базар (нині це територія Петровського парку) і Панянську площу, де стояла водогінна вежа. А коло базару , звісно ж, були шинки та інші “торговельно– розважальні” заклади. Саме у час початку Гоголівських університетів Іван Петрович Котляревський працюватиме над „Наталкою Полтавкою”, де також згадає Панянку:

Ой по горі по Панянці

В понеділок дуже вранці

Ішли наші новобранці;

Поклонилися шинкарці…

А малий Гоголь, не маючи задоволення від навчання, залюбки вивчав Полтаву та її мешканців. Тут співали кобзарі, а дівчата і парубки вечорами співали, танцювали і грали у різні ігри. На берегах Ворскли деяким парубкам вдавалося викопувати стародавню зброю, якою вони хизувалися на вечорницях. Саме у Полтаві чіпка дитяча пам’ять зафіксувала неповторні особливості базарного життя, втілені в юності в повісті “Вій”: “Ринок у той час зазвичай лише починав ворушитися, і торговки з бубликами, булками, гарбузовим насінням і маківниками смикали навперейми за поли тих, у яких поли були з тонкого сукна або якої-небудь паперової матерії. „Паничі! Паничі! Сюди, сюди! – казали вони зусібіч. – Ось бублики, маківники, вертички, буханці хороші! їй Богу, хороші! На меду! – сама пекла! Інша, піднявши догори щось довге, скручене з тіста, кричала: „Ось сусулька! Паничі, купіть сусульку!”. “Не купуйте в цієї нічого: дивіться, яка вона погана – і ніс недобрий, і руки нечисті… ”. Якби ця сварка дійшла до стусанів, навіть бійки, то перекупки, певно, вподобали як зброю один товар, що його нині не побачите на ринках Полтави. Усе часів Гоголя можна знайти, а його – ні!

Продавався він на великих возах віддалік від рядів із харчами. Схожий на паляниці.

Це був висушений коров’ячий і волячий кизяк, яким тоді опалювали хати, – деревини у цій місцевості було небагато…

Але юного Гоголя кизяки не цікавили, – він дуже любив солодощі та інші смаколики, тому так соковито згодом їх зобразить. Такий опис українських наїдків до цього хіба що в “Енеїді” можна було прочитати. А її автор жив зовсім недалечко від училища, і спершу з батьком, а потім з братом Микола Гоголь частенько навідувався до Івана Петровича Котляревського, який і в свою чергу не випускав з поля зору дітей свого друга.

…Покоївка провела гостей до будинку. Із сіней – двері до кімнати, стіни якої обшиті світлою дошкою. Це кабінет письменника. “Ага, вітаю, любі мої Гоголі!” – підводячись з-за столу вигукнув господар. Батько обнявся із давнім другом, а Миколу примостили на найвищому стільці. Він якраз сів навпроти вмонтованого у стелю сволоку старої хати. Поки дорослі розмовляли, хлопець уважно придивлявся до стелі й намагався розібрати напис, вирізьблений на сволоку. “А що там написано?” – несміливо запитав. Іван Петрович узяв його на руки і підніс аж до стелі: “Читай сам!”. Нікоша почав виводити по складам, бо вирізані літери були вкрай стертими: „Соз-дался дом сей во ім’я От-ця й Си-на й Свя-таго Духа. Амінь. Ро-ку од-на ти-ся-ча сім-сот-пятаго мі-ся-ця Ав-гус-та першого”. От молодець!

„Тепер зрозумів?” – зрадів Іван Петрович. „Зрозумів, це хату в тому році побудували”. „Після того, як вона перейшла мені у спадок, – почав розповідати письменник, – я лише замість долівки поклав дерев’яну підлогу, обшив стіни дубом та замінив двері”. „І вийшла зовні сільська хата, а всередині – панська! – засміявся Василь Панасович. – Ось, дивись, Миколко, саме за цим столом, над цим старим сволоком Іван Петрович народив Енея, парубка моторного… Ану, Іване Петровичу, хай цей отрок посидить на вашому стільці, може, і він колись щось путяще напише… Бо вже ж пише щось там…”. Зашарілого хлопця посадили в крісло письменника, де він трохи посидів. „Хай краще Іван Петрович розкаже, як він завдяки Енею мало не став кошовим отаманом” – попросив батько. Господар спершу відмовлявся, а потім таки переніс співрозмовників на п’ятнадцять років назад, коли палахкотіла російсько-турецька війна.

***

3а плавнями чулися вибухи, постріли, брязкіт зброї, іржання коней. Капітан Іван Котляревський мав переправитися на човні через Дунай із секретним дорученням. Веслували запорізькі козаки, які оселилися тут після ліквідації Січі. Поет зрадів, зачувши українську мову, а козаки здивувалися, коли російський офіцер звернувся до них батьківською мовою. Вони спитали, звідки родом пан і як його прізвище. Почувши, що це Іван Котляревський з Полтави, козаки запитали: „Чи не той, що „Енеїду” написав?”. А тепер уже в поета здивуванню не було меж: тут, за тисячу кілометрів від Полтави, на Дунаї, люди знають його поему! Одержавши ствердну відповідь Івана Петровича, козаки вклонилися йому і сказали: „Будь у нас, батьку, отаманом!”.

У кожне слово цієї оповіді вслухався малий Гоголь… А про зустріч поета з козаками на Дунаї писала навіть закордонна преса. Тому пізніше, 1834 року, англомовна дослідниця життя і творчості Котляревського Тереза Тальві, батько якої свого часу був професором Харківського університету, назве Івана Петровича „останнім запорізьким гетьманом”. Проте „гетьманові”, герою війни, який 1808 року вийшов у відставку і покинув Петербург, повернувшись до омріюваної Полтави, нелегко було знайти роботу у рідному місті. Остерігаючись “малоросійської небезпеки”, згадуючи події російсько-шведської війни і Полтавську битву, царський уряд у Полтаві, як в усіх українських містах, на керівні посади призначав людей з впливових аристократичних російських родин. А натомість випускників Києво-Могилянської академії, Слов’янської семінарії та інших закладів спрямовували до російських міст (така політика імперії щодо метрополії тривала аж до горбачовської перебудови). Тільки через два роки доможеться Котляревський посади наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян, який дуже швидко під його керівництвом став зразковим. Але 1812 року він знову згадав про зброю. У часи війни з Наполеоном на заклик генерал-губернатора Малоросії Якова Лобанова-Ростовського взявся за формування П’ятого козачого кінного полку. Цей його порив був невипадковим: генерал-губернатор обіцяв клопотатися перед Олександром І про звільнення козаків від рекрутчини і створення особливого козачого війська, близького до традицій гетьманства

Вікопомною стала для Нікоши Гоголя та зустріч з Котляревським. Не раз він ще приходив до цього будинку на горі, листувався з поетом, живучи вже в Петербурзі (на жаль, листи не збереглися). Їдучи до столиці, узяв із собою подарований йому тоді, учневі повітового училища, виданий 1808 року примірник „Енеїди” з дарчим написом. Читав і перечитував він цю енциклопедію українського духу, взявши з неї кілька епіграфів до „Вечорів на хуторі біля Диканьки”. Хтозна, можливо, іншого б ми мали Гоголя, якби він лишився навчатися в Полтаві, поруч з Іваном Петровичем…

Рік цей у губернському місті здався хлопцям дуже довгим, і вони з нетерпінням дожидалися вакацій. Учнів у цьому училищі примушували довбати Катехізис, вчити цілі сторінки із Біблії. Але при цьому в дитячих душах не запалювалося благоговіння у сприйняття християнства, навіть урочистості не відчували вони. На уроках Закону Божого отця Георгія Слютинського та й на інших хлопчаки грали в „тісну бабу”, у карти, обмінювалися ножичками і саморобними іграшками. Вони часто лишалися у холодному класі самі, тож заходжувалися грати у піжмурки. Іван Петрович Котляревський не міг втручатися зі своїм статутом до чужого монастиря, адже училище й гімназія були відокремленими закладами, тож батьки вже було хотіли забрати дітей з цього училища, яка не викликало поваги. Але раптом сталася біда, – помер Іван! Микола дуже любив брата, тому був дуже вражений першою на своєму віку смертю. Навіть став відмовлятися без брата знову їхати до Полтави.

Цього разу батьки вирішили віддати його під опіку учителя Гаврила Сорочинського, аби він підготував хлопця до вступу в гімназію. 28-літнього Гаврила Максимовича щойно призначили учителем латинської мови. Мав дворянське походження, закінчив Київську духовну академію, навчався у Московському університеті, а коли місто захопили війська Наполеона, навчання завершив у Харківському університеті. Микола Гоголь і оселився у родині вчителя, між ними встановилися доволі товариські взаємини. Вихованець виявився веселим, дотепним, часто смішив усю родину вчителя. Сорочинський не питав з хлопця суворо, і юний Гоголь більше приділяв уваги не наукам, а славній Полтаві і її мешканцям. Оглядав церкви і базари, відвідував люб’язного Івана Петровича Котляревського. Учитель, який отримав оплату натурою, – з Василівки везли сало, мед, борошно, варення і соління у діжечках і, звісно ж, славнозвісні настоянки і горілки, виготовлені за численними рецептами Тетяни Семенівни і Марії Іванівни. Задоволений Гаврило Максимович писав батькові Гоголя: „Хочу бачити Миколку вашого в гімназії волонтером, тобто на деякі предмети не посилати для того, щоб він не згаяв багато часу”. Це якраз було те, що треба для майбутнього письменника. Він вивчав життя губернського міста з усіма його принадами і вадами, що потім неабияк знадобиться у написанні його основних творів. Хочеться вірити, що тоді Нікоші та його батькам ще не довелося бачити, на що перетворився молодий і розумний учитель Сорочинський. Він дедалі частіше став заглядати у чарку, з’являвся на уроках п’яним. Зачепившись за якесь одне слово, міг беззмістовно проговорити цілу годину, викликаючи „із гробниць і катакомб Вергіліїв, Гораціїв, Ювеналіїв і Тібулів”, але діти нічого з того не розуміли і, врешті, дуже погано знали латину. У виданих 1905 року матеріалах Полтавської архівної комісії зазначається, що директор гімназії Іван Дмитрович Огнєв намагався вплинути на Сорочинського, не раз відвідував його вдома, але це не допомагало. Від постійних запоїв руки у Сорочинського трусилися так, що міг писати лише притримуючи одну руку іншою. Врешті 1827 року його таки звільнили зі служби.

…А Гоголеві Полтава стане незабутньою ще й тим, що тут уперше відвідає професійний театр. На прем’єру “Наталки Полтавки” Івана Котляревського до керованого ним театру восени 1819 року приїжджали батьки, Василь Панасович і Марія Іванівна, також улюблена тітонька Катерина. Жінки плакали, а батько радів успіху свого друга. Вистава також глибоко зворушила Миколу, – народна тематика, пісні, гра акторів, надто – Катерини Нальотової у ролі Наталки і кріпосного актора трупи Івана Штейна Михайла Щепкіна у ролі виборного Макогоненка. А невдовзі сколихнула всю Полтаву й інша п’єса Котляревського, – „Москаль-чарівник”, яку також не могли оминути Гоголі, де талант Щепкіна у ролі селянина Михайла Чупруна заяскравів ще сильніше… Не міг знати тоді юний Гоголь, що доля подарує йому довголітню дружбу з Михайлом Михайловичем Щепкіним, який втілить на сцені не один гоголівський персонаж, і що в далекій Росії великий актор лишиться чи не єдиною людиною, кому Гоголь зможе довірити свої сокровенні думки про неньку Україну та її люд. Не забуде він і творця цих вистав та свого літературного вчителя Івана Котляревського: у річницю від дня смерті письменника, восени 1839 року, Гоголь і Щепкін допомагатимуть у Москві Ізмаїлу Срезнєвському видавати другий випуск альманаху „Украинский сборник” з п’єсою „Москаль-чарівник”. Він вийде лише 1841-го, і це буде перша поява друком твору, який доти вже мав тріумфальне сценічне життя.

Олександр БАЛАБКО

Член Національної спілки письменників України

 

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий