«Спалахують лампи у клубах і хатах,  на вулицях сяють ясні ліхтарі»

Бригада Затуринської РЕМ і керівництво «Облсільенерго». 1963 рік.

«Спалахують лампи у клубах і хатах, на вулицях сяють ясні ліхтарі»

У січні 1970 року енергетики рапортували про завершення робіт із суцільної електрифікації Полтавської області. Електричний струм надійшов у всі населені пункти краю.
Відтоді минуло п’ятдесят літ. З цієї нагоди варто згадати події, вшанувати самовіддану працю енергетиків, які принесли жителям Полтавщини тепло і світло в оселі, забезпечили електроенергією сільське господарство. За короткий строк (1960– 1970 рр.) було побудовано близько 50 тис. км електромереж різних напруг, понад 200 опорних підстанцій 35–110 кВ, десятки тисяч споживчих підстанцій, виробничі бази районів електричних мереж, інші об’єкти інфраструктури.

Сільська енергетика проходила складний і тернистий шлях розвитку. В післявоєнні роки електричний струм давали малопотужні «нафтянки», локомобілі на місцевому твердому паливі, малі гідроелектростанції (на річках області їх було 16, більшість з яких були міжколгоспні), дизельні електростанції потужністю 30–60 кВт. І лише потім, коли були нарощені потужності державних теплових, гідроелектростанцій на Дніпрі, дозволили підключати сільських споживачів до енергосистеми.
На кінець 1950 року електроенергією користувалися лише 11,6 % колгоспів. Рівень споживання був незначним і в основному на освітлення громадських закладів та окремих дворищ. Кардинальні зміни відбулися у 1954 році, коли створили обласну контору «Сільенерго». Начальником призначили Олександра Івановича Краснокутського, який працював до 1970 року.
У цей період було ухвалено державне рішення про підключення сільськогосподарських об’єктів до державної енергетики.
В 1957 році розпочалися роботи з будівництва першої підстанції 35/10 кВ в с. Підлужжя Кременчуцького району. Через рік дешевою електроенергією мали змогу користуватися вісім колгоспів Кременчуцького району. Опісля введені в експлуатацію Козельщанська, Озерська, Красногорівська, Радивонівська та інші підстанції напругою 35/10 кВ.
Прискореними темпами велися роботи з введення у дію Полтавської районної підстанції 330 кВ. Почало значно зростати споживання електроенергії. Вже в 1966 році її було використано 155,9 млн кВт год, що у 13 разів більше, ніж у 1959 році. Найбільше електроенергії село споживало в 1990 році. Тоді рівень електромеханізації трудоміських процесів у тваринництві і рослинництві досяг 85–95 %…
Потребувалося забезпечення будов проектно-кошторисною документацією. В 1962 році в Полтаві створили відділ комплексного проектування Українського відділення Інституту «Сільенергопроект», керівником призначили Ремішевського А.С., головним інженером – Шаркевича В.В. У 1965 році керівником став автор цієї публікації Олександр Михайлович Цехмістренко. Нашим головним завданням було своєчасне забезпечення будов якісною документацією в Полтавській, Харківській, Сумській, а згодом – у Донецькій і Луганській областях.
Серйозним випробуванням на технічну зрілість новоствореного колективу стала розробка перших обласних схем розвитку електромереж 35–110 кВ. Це була основа державного планування проектування і будівництва, раціонального використання капіталовкладень, матеріальних ресурсів і обладнання. Складну і відповідальну роботу доручили Харченку В.В., який пропрацював у колективі 30 років.
Виконання робіт трималося під постійним контролем обласних партійних і радянських органів. Принагідно хочу згадати одну із розширених нарад партгоспактиву з цього питання. Тоді зазвичай доповідали головні інженери проектів. Але перший секретар обкому КПУ Мужицький О.М. сказав, що доповідатиме директор. Я вийшов на трибуну і, застосовуючи креслення, які були розміщені на стендах, розповідав про інженерні рішення щодо виконання державної програми. Вислухавши та поставивши немало запитань, перший секретар зауважив, що плани й креслення справні, але хто ж їх, так би мовити, перенесе в практичну площину. Обсяг робіт грандіозний. Питання певний час зависло в повітрі, аж поки Мужицький не вказав на мене. Так, з керівника інституту у віці 29-ти років я став завідувачем сектору механізації та електрифікації. Рішень керівництва тоді не оскаржували. Отож – нова робота, відповідальні обов’язки.
ВКП очолив головний інженер Шаркевич В.В. Велику справу робили молоді спеціалісти-проектувальники: Мирошниченко Г.Т., Костенко І.Г., Корнійчук М.І., Пономаренко А.О., Пономаренко К.Є., Вдовиченко Ж.К., Жилка Т.І., Шадура К.О., Довгополов О.Г., Панченко С.О., Мирошниченко Л.П. та багато інших. Я повернувся в інститут на посаду директора філіалу у 1985 році, а в 2008 році пішов на заслужений відпочинок.
Гостро постало питання нарощення потужностей будівельно-монтажних організацій. Для координації дій на початку 1960-х створили трест «Полтаваелектросіткобуд», керуючим призначили Лебедєва Ю.І., досвідченого фахівця з «великої енергетики». Юрій Ісакович – безмежно віддана справі людина з державним мисленням та великими організаторськими здібностями. За рахунок децентралізованих закупок трест постачав в область понад державні ліміти значні обсяги спецобладнання. Це не подобалось декому в Києві. На Полтавщину приїхала комісія, щоб цьому керівнику «сплести лапті». Та коли зайшли до першого секретаря обкому О.М.Мужицького, той з порога відрубав: «Поки я на посаді, Лебедєв – керуючий трестом». Комісія провалила «місію». Згодом трест очолювали Тисменецький П.Х. – повний кавалер орденів Слави, Данильченко В.Ю.
В області додатково організували Лубенську мехколону № 27 та мехколону № 76 тресту «Південелектромонтаж» для будівництва системоутворюючих об’єктів напругою 330 кВ.
Вагомий внесок у здійснення суцільної електрифікації зробив трудовий колектив мехколони № 4, очолюваний заслуженим енергетиком України, кавалером ордена Трудового Червоного Прапора Дмитром Петровичем Гуйваном. Мехколона щорічно будувала по 3–5 тис. км ліній електропередач різних напруг. Багаторазово здобувала перемогу у соціалістичному змаганні серед будівельників України.
Виросла ціла плеяда висококласних спеціалістів: монтажників, майстрів, виконробів. Орденом Леніна були нагороджені Земляний О.І., Соловей І.К., Левченко І.М. Професіоналами справи стали Баклицький Г.С., Костеша В.С., Радько М.І., Воскобойник К.М., Стичка О.С. та багато інших.
Дмитро Петрович Гуйван був безмежно відданий своєму колективу. Йому неодноразово пропонували високі посади в Полтаві, Києві. Відповідь завжди була одна: «Мій колектив – мехколона № 4». Звідки і пішов на заслужений відпочинок.
Успіху будівельників сприяла активна допомога господарств та районів. Коли не вистачало землерийної техніки, котловани під опори копались вручну. Фахівці мехколони забивали кілочки біля дворів, де повинні встановлюватися опори, і люди самі лопатами копали котловани, вручну монтували стійки. Це були справді народні будови. Разом з електрифікацією проводилася і радіофікація. Приємно згадати, як раділи люди, коли в село приходила електроенергія. Як правило, це робилося під вечір, коли море вогників спалахувало на обширній території. Відбувалися зібрання, селяни організовували колективні вечері. Електрифікація відкривала нові побутові економічні можливості. Підвищувалася якість життя.
Замовниками на будівництво енергооб’єктів виступали підприємства електричних мереж, які потім їх експлуатували і ремонтували це обширне електрогосподарство. Вони видозмінювались, реформувалися, що призвело до створення «Полтаваобленерго». Вагомий внесок у розвиток галузі зробили його керівники: Савідов В.М., Горбатюк С.І., Іванченко М.М.
Окремо належить віддати шану заслуженому енергетику України, відміннику енергетики СРСР Василю Михайловичу Севідову, кавалеру ордена Трудового Червоного Прапора, лауреату Грамоти Президії Верховної Ради України. Після закінчення з відзнакою Харківського інституту механізації і електрифікації він прийшов працювати в Полтаву на електростанцію. В 1960 році став директором ТЕЦ, а в 1966 році призначений на посаду директора підприємства електричних мереж. Більшість високовольтних мереж і підстанцій в області збудовано під його керівництвом. Видатний енергетик Полтавщини Севідов В.М. впродовж 30-ти років був директором підприємства. Головним інженером 28 років працював Кранкер Леонід Наумович, він приймав в експлуатацію від будівельників майже всі підстанції напругою 110 кВ. Під його керівництвом забезпечувалось надійне електропостачання народногосподарського комплексу Полтавщини.
Вагомий внесок у розвиток енергетики зробив Іванченко Микола Михайлович, який з 1969 року працював на посаді головного інженера обласного експлуатаційного управління, а з 1972 року – директором. Нагороджений орденом «Знак Пошани».
Не можна не згадати і кандидата технічних наук І.Ф. Іващенка. Під його керівництвом будувалися малі гідроелектростанції. Прикро, нині діють лише 6 – Сухорабівська, Остапівська, Великосорочинська, Шишацька на Пслі та Кунцівська і Опішнянська на Ворсклі. Споруди на річках – це не тільки екологічно чиста енергія, а й гідрорегуляція басейну рік, що вкрай важливо в умовах кліматичних змін. Доречно згадати, що у 1913 році на річках Полтавської губернії було 213 водяних млинів.
Пізніше Іващенко І.Ф. працював директором інституту «Полтавадіпровопостач», спеціалісти якого проектували на річках шлюзи-регулятори, системи зрошення.
По 30–50 років трудового життя віддали служінню галузі працівники експлуатаційних організацій: Кузьменко І.С, Микитенко Д.А., Медяник П.А., Лиходій В.П., Шило А.М., Мукомел В.П., Остапенко Л.І., Чернявський В.О., Халимон В.Ф., Шалахман А.П., Ярцев В.Р., Панікар М.М., Сулима Н.О., Слинько І.І., Сидоренко С.П., Андрусенко М.Я., Шекера Е.Я., Попов Б.А., Червоний М.Г., Дядик М.Ф. та багато інших.
На жаль, чимало з них відійшли у вічність, але пам’ять про них зберігає покоління, яке продовжує їхню справу. А проблем у сьогоднішніх електроенергетиків не стало менше. Старіють основні фонди, зношеність досягла критичного рівня. Потрібні величезні кошти на реконструкцію та заміну обладнання. Темпи відновлення не відповідають потребам. Зараз найважливіше та найголовніше завдання приватизованого АТ «Полтаваобленерго» – не допустити розвалу електропостачання села. Це повинно бути під постійним контролем громадськості, адже це проблема не приватна, а національна.
***
Піввіку життя віддано електрифікації, механізації. Нині, у своєму поважному віці, коли буваю у селах області, бачу покинуті хати, тваринницькі ферми без дахів, спецгоспи, похилені опори без дротів, розкурочені зрошувальні системи, недобре стає на душі. Скільки праці було покладено, щоб це все створити! Чому ж не цінуємо те, що зроблено дідами і батьками?! Не варто рушити, нівечити зроблене попередніми поколіннями!

У вірші нашого земляка, видатного поета, а на той час старшокласника Бориса Олійника відтворено атмосферу відбудови.
ГЕС – наша радість і гордість
У кожного очі від щастя іскряться,
І пісня крилата зліта до небес.
Велике в нас свято: до ладу до праці
Вже стала потужна Кунцівська ГЕС.
Гордиться нею нам дано по праву.
Дивись, як яскраво вогнями горить.
Приїхали гості з Шишак і Полтави,
Щоб разом із нами співать і радіть.
Спалахують лампи у клубах і хатах,
На вулицях сяють ясні ліхтарі.
Яке ж бо життя в нас щасливе, багате.
І все воно краще – щодень і щорік.
Ми в праці натхненній ростем і радієм,
Крокуєм до щастя завжди молоді,
В нас струм електричний молотить і віє,
Культуру і світло приносить в наш дім.
Тому і бажання у всіх нас єдине,
Тому і єдина у всіх нас мета:
Нехай наша славна на вік Батьківщина
В огнях електричних ще більш розквіта.

Борис ОЛІЙНИК,
учень 10-го класу Новосанжарської СШ. Новосанжарська районна газета
«Ленінським шляхом».
12 липня 1953 року.

Олександр ЦЕХМІСТРЕНКО
Почесний енергетик України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий