“Споконвіку було Слово…”

“Споконвіку було Слово…”

Сто років тому, 24 квітня, в селі Курмани, що розкинулося при зачарованій Сулі на межі Полтавщини й Слобожанщини (тепер це Сумщина), в багатодітній сім’ї Григорія і Ганни Білоусів народився майбутній український поет, перекладач, літературний критик Дмитро Григорович Білоус. Як із гумором сам він згадував: «…сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували».
Мама Дмитра – берегиня хатнього космосу. «Мама запам’яталася мені, малому, не через якусь родинну подію, а саме в найбуденнішому епізоді: присівши на хвилечку на скрині, вона геть-зовсім злягла на правий бік – і заснула. А тоді як схопиться: «Ой, що ж це я?! Стільки діла чекає, а я сплю!» – ділився спогадами митець. Батько поета – сільський мудрець і правдолюб, якого односельці обрали народним суддею.

1938 року Дмитро Білоус вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник. Утім здобути диплом завадили трагічні воєнні події. Після третього курсу, в лавах студентського батальйону, Білоус вирушив на фронт. У перших оборонних боях на Київщині був тяжко поранений, довго боровся за життя в госпіталях на сибірській землі, а з 1943 року почав роботу в українській редакції радіомовлення для партизанів при Всесоюзному радіокомітеті. Після визволення Києва продовжив навчання у Київському університеті. Відтак став відповідальним секретарем молодіжного літературного журналу «Дніпро».
Із 1948-го, після виходу в світ збірки віршів «Осколочним», Дмитро Білоус на повну силу працює як поет-сатирик. Читачі «на ура» сприймають його нові книги «Веселі обличчя» (1953), «Добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я» (1957) та інші.
Водночас відкривається наступна яскрава грань таланту поета – він починає писати для дітей. І швидко посідає у цій ніші своє особливе місце. Книжечки «Пташині голоси» (1956), «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Турботливі друзі» (1970), «Сад на Лисій горі» (1972), «Веселий Кут» (1979), «Гриць Гачок» (1986) з’являються чи не в кожній українській родині, де росте малеча. Серед секретів успіху – відсутність нудної дидактики, цікаве змалювання конкретних життєвих ситуацій, доступно викладені нові знання. Наприклад, працюючи над книгою «Пташині голоси», Дмитро Григорович займався справжніми дослідженнями на природі та вивчав наукову літературу. Збірку полюбили навіть фахівці-орнітологи.
Плідну працю на ниві літератури для дітей Дмитро Григорович поєднував зі ще однією справою життя – перекладацькою творчістю. У цій царині він понад тридцять років присвятив болгаристиці. Вершиною досягнень вважається двотомна антологія болгарської поезії, у якій більше половини творів належать перекладацькому перу Білоуса. У Болгарії видання відзначили золотою медаллю. Болгарський уряд вручив українському поету орден Кирила і Мефодія І ступеня (1966) та найвищу державну відзнаку «Мадарський вершник» І ступеня.
На Батьківщині Дмитра Білоуса шанували також як віртуозного перекладача з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської мов. У галузі художнього перекладу він став лауреатом премії імені Максима Рильського (1976).
Особливе місце в творчості Дмитра Білоуса належить унікальній збірці «Диво калинове». Це вірші про мову, про любов до рідного слова. Вперше книга вийшла друком 1988 року й відразу ж сколихнула читацьку громадськість, об’єднала людей різних професій, різного віку й світогляду навколо рідного українського слова. 1990-го автор «Дива калинового» став лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка.
1997 року Дмитро Білоус удостоєний премії імені Лесі Українки за збірку «Чари барвінкові», яка є своєрідним продовженням попередньої книги й адресована переважно школярам. Наступним творчим здобутком невтомного Дмитра Григоровича стала збірка «За Україну молюся». За неї вісімдесятиоднорічному автору вручили літературну премію імені Олени Пчілки (2001).
13 жовтня 2004 року серце подвижника зупинилося. Але всім нам у спадок він залишив неоціненний скарб – книги, які навчають любити рідний край, відчувати неперевершену красу й цілющість «дива калинового» – українського слова, шанувати й творити молитву рідною мовою.

(Із відкритих інтернет-джерел).

Дмитро БІЛОУС

Диво калинове

Солов’ї на калині,
на ялині зозуля.
Через гори й долини
лине пісня з Посулля.

Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка.

І мости калинові
до братів, до народів
в сім’ї вольній і новій
всьому світу на подив.

І на кручах дніпрових
травня повінь зелена.
На мостах калинових
калинові знамена.

Найдорожче

Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею:
– Яку ви любите найбільше мову?
І всі відповідали: – Ту, що нею
співала рідна мати колискову.

Вічно жива

А мова не корилася царю –
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об’являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав –
він був безмозкий, хоч і двоголовий.

Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,
ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові – писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик, мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,
воскресли, піднеслися духом люди.
Бо є на світі совість, правда є,
і рідна мова є і вічно буде!

Хліб і слово

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.

Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.

І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі
їх слово батьківське звучить
як заповідь у книзі,

цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен-літер:
«Не кидай хліба – він святий,
не кидай слів на вітер!»

Слова покличні – прості й величні

В джерелах слова – душі криниця,
а рідна мова – як чарівниця.

Звичайний приклад візьму навмисне,
краса ж така в нім, що серце стисне.

Дивися – в кличнім простім відмінку:
«Ой не стелися, зелен барвінку…»

Одвертий кличний – немов дитинний,
музичний, зичний та ще й гостинний.

Вживеш ти усно чи на папері –
мов у світлицю відчиниш двері.

Звертання щире, душевне, щедре –
Василю, Павле, Іване, Петре!

І так сердечно, і так ласкаво –
Наталю, Лесю, а чи Любаво!

До зборів, сходки відкрито й радо –
чи товариство, а чи громадо!

А найсвятіше душа приємле –
моя Вкраїно, кохана земле,

ти, сивий Дніпре, і ти, Дунаю, –
миліших серцю звертань не знаю.

Звуки рідні

Синь бездонна,
ще й грозою
прополоскана.
Дзвони, дзвони,
гул – рікою…
…з підголосками.
Тільки-тільки-но озветься
дзвін церковний,
будить щем солодкий в серці
невимовний.

І дзвіночка в нім шкільного
дзеленчання,
і струмочка весняного
дзінь-дзюрчання.

Квітів видиво хрещатих
з гай-сторонки.
і на білих овечатах
подзвін тронки…
Звуки мідні
так жертовно
в небо злинули.
Звуки рідні
молитовно –
дзвін малиновий.

Слово

Споконвіку було Слово,
й було Слово в Бога.
Й було Богом святе Слово –
все постало з Нього.

Помагай же Слову, Боже,
із пітьмою в герці,
щоб жило, правдиве й гоже,
у людському серці.

До рідних джерел

Юнацькі марення захмарні.
Польоти… Зоряні путі…
Й наївні вчинки незугарні –
все тут уперше у житті.

І перших пристрастей буяння,
і перший біль, і перший плач,
і перше ревне покаяння,
як мовив другові: пробач…

Життя невпинна колісниця
й мандрівка в ті юнацькі дні,
що можуть тільки вам присниться,
як снилися не раз мені.

Все та ж картина непримеркла:
іду в село – хліба… хліба…
І все переді мною церква
під сонцем жовто-голуба.

І мама: – Тут молитись треба, –
і щиро молиться сама
на руйновищі просто неба,
бо церкви вже давно нема…

Але сьогодні, слава Богу,
душею вже воскреслі, ми
виходим на святу дорогу,
щоб бути вільними людьми.

На те з нас кожен і людина,
щоб у житті правдиво йшов,
щоб зігрівала триєдина
Надія, Віра і Любов.

Земля євшанна, тополина

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Т. Шевченко.
Земля євшанна, тополина,
той неповторний рідний край,
що з ним зв’язала пуповина –
дитячих літ ясних розмай.

На цій землі нас охрестили,
у купелі хрестом святим
животворящим захистили,
щоб не влягали духам злим.

Свята земля, ти вічно з нами,
ти рідна дочкам і синам,
де вперше промовляєм: «Мамо!»,
де вперше сонце світить нам.

Тут все на світі неповторне,
тут стільки ласки і тепла,
ласкавим літеплом пригорне
кого – Дніпро, кого – Сула.

Віками вітер безупинно
горами хвилю підійма…
О земле рідна, Україно!
У світі іншої – нема.

Чи вчила вас мати

Скажіть, люди добрі,
чи вчила вас мати,
виходячи з хати,
тихцем промовляти,

щоб ви не забули, бува,
сказать на дорогу слова:
– Святий ангеле,
ходім зі мною:
ти попереду,
а я (кажи ім’я своє)
за тобою…
І хрестить нас мати
на ріднім порозі,
щоб нам, її дітям,
щастило в дорозі.

Коли з вами ангел
попереду піде,
вас будуть минати
невдачі і біди.

Сорок святих

В сиву далеч думками лину
крізь віків непроглядний морок,
де за віру знайшли кончину
ті святі, що було їх сорок.

Не схотіли богів поганських
вшанувати перед походом
сорок воїнів християнських –
їх спалили перед народом.

Перед тим ще брали на муки
на льоду Севастійського озера,
їм ламали і ноги, й руки,
обливали водою, морозили.

І явився Христос до в’язниці
і прорік: – Хто стерпить страждання,
того чиста надія здійсниться –
на блаженство в раю сподівання.

В сиву далеч думками лину
крізь віків непроглядний морок,
де за віру знайшли кончину
ті святі, що було їх сорок.

Андрій Первозваний

Небо зорями ясними
розмережане,
там Андрій ходив морськими
узбережжями.

Тут зібрання велелюдні
він відвідував,
християнство у Синопі
проповідував.

Через Корсунь від Босфору
днями многими
плив Славутичем угору,
за порогами.

Вільно зір степами линув
неозорими.
Він на березі Дніпровім
став під горами.

Тут зронив апостол слово
невідцвітнеє.
– Учні, бачите ці гори? –
він запитує. –

На цих горах ласка Божа
спочиватиме.
Піднесеться місто гоже
із палатами.

Буде тут церков багато
з волі Божої.
І стоять у віри й правди
на сторожі їм…

Помолився на вершині,
на пракиївській,
хрест поставив там, де нині
храм Андріївський.

Світла доля міста Кия
незрівнянного –
це провіщення Андрія
Первозваного.

За Україну молюся

(Акровірш)
За соборну вільну Україну
Аз молюся, Боже мій, до Тебе:
Україну, мову солов’їну,
Край пшеничний під блакитнам небом,
Ріки збережи й сади веселі,
Ароматами медів залиті,
Їх дари солодкі, соковиті;
Ниспошли нам злагоди в оселі,
У Твоїй руці – Твої ми діти;
Миру, ласки дай містам і селам,
Огради од фарисейства й злоби;
Лихо одверни, тяжкі хвороби,
Юрби заздрих, ницих та облесних;
Сподоби розквітнуть на просторах,
Яко на земних, так і небесних.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий