Старійшина роду Короленка

Наталія Ляхович, правнучка Володимира Короленка, продовжувала традиції своєї родини. Вона писала вірші, прості і мудрі, в яких шукала і знаходила відповіді на важливі питання. Своїми знаннями ділилася з іншими, цінуючи в людях уміння мислити, здатність і бажання творити. Біля Наталії Сергіївни гуртувалися художники, поети, музиканти, майстри народної творчості, цілителі, науковці, інколи дивакуваті люди, підхід до яких знаходила лише вона. Туся (родинне ім’я, зменшене від Наталії – саме так називали Наталію Сергіївну бабусі, доньки В. Г. Короленка) тримала в руках усі зв’язки, об’єднувала, знайомила людей. Рано чи пізно біля неї з’являлися друзі друзів і знайомі знайомих. У спілкуванні з правнучкою Короленка люди вчилися мислити позитивно, розуміти один одного, розкривали власні здібності…
Наталії Ляхович не стало 8 листопада минулого року. В Полтавському літературно-меморіальному музеї В. Г. Короленка ми зустрілися із провідним науковим співробітником Людмилою Ольховською, яка багато років присвятила вивченню творчої спадщини письменника і добре знала Наталію Сергіївну. В розмові спробували відтворити образ непересічної людини, яка жила поряд з нами.

– Коли ви зустрілися з Наталією Сергіївною вперше, які були враження?
– Нас познайомила у серпні 1979 року директор нашого музею Галина Кондрашова, Тусі було 40. Вразила вона своєю енергійністю. І Короленко завжди вражав тим, що мав вигляд людини у хвилини найвищого натхнення. І Наталія Сергіївна була надзвичайно енергійна, швидка, мала багато планів. Піднесена. Дуже струнка. У неї була коротка зачіска, каштанове волосся. Дуже симпатична. Тоді вона ще не була схожа на свою матір, Софію Костянтинівну, онуку Короленка, яку я знала особисто. Наталія Сергіївна завжди говорила (вже після смерті своєї мами): «Я старійшина роду Короленка. Я за все відповідальна, зараз на мені та місія, яку раніше несла бабуся Софія Володимирівна Короленко». А Софія все життя присвятила увічненню пам’яті батька.
– Туся народилася в Москві, але росла в Україні. Мама віддала її у Полтаву, на виховання бабусям – Наталії і Софії…
– Вона була трохи ображена на матір, якій, начебто, бабусі сказали: «Ти тільки народи, а ми виростимо». Наталія – первісток. Олена – від другого шлюбу матері, через 7 років народилася… Одного разу Туся захворіла на скарлатину, і її двоюрідна бабуся, Софія Володимирівна, написала: «Не дай Бог погаснет этот огонёк, который соединяет наши поколения. Она мне так напоминает отца… Она – как ангел, который спустился с небес. Она ещё не знает лжи, злости… Но, наверное, скоро узнает». Донька Короленка боялася, щоб Туся не виросла егоїсткою, але підкреслювала, що це дуже розумна дитина. Бабусі з дитинства привчали дівчинку до самостійності. Одна з них була на засланні в Марійській республіці – Марія Леопольдівна Кривинська, подруга Софії Володимирівни, яку не брали на роботу, бо вважали політично неблагонадійною. Це їй було довірено виховання Тусі. Вона була дуже цікавою людиною, багато подорожувала. Побувала в Палестині, прикладалася до Гроба Господнього. Чудово знала англійську мову. Коли вони прощалися і Туся кудись ішла, Марія Леопольдівна казала їй: «Будь хорошою».
– З короленківського дому Наталія Сергіївна зберегла сільничку у вигляді трону. Про неї правнучка Короленка розповідає у документальному фільмі «Мудрість простоти», який ми зняли на «Лтаві» у 2003 році…
– Вона майже все віддала музею, фамільні цінності родини зберегла. І сільничку теж. Спочатку її мати, Софія Костянтинівна, передавала речі, потім Наталія Сергіївна – музей цим і живий. У держави тоді була можливість заплатити за них, ми самі виставляли ціну, щоб підтримати родину. Наприкінці 70-х років минулого століття тут відбулася велика реконструкція, музей став меморіальним. До цього мали лише стенди, вітрини. Коли відкрилася квартира Короленка, стали в нагоді всі ці дрібнички, які зуміла зберегти родина. Це предмети побуту – вазочки, ручки, чорнильниці… Якби не війна, усе б збереглося, представники родини не викидали навіть аркушики, де Володимир Короленко розписував чорнильну ручку. Це все пережило навіть евакуацію. У Боровому (Казахстан) Тусю влаштував у хороший дитячий санаторій сам академік Вернадський, троюрідний брат Короленка. Писав про неї: «Туся – прелестный ребёнок, и в ней уже видна личность».
– Ми знаємо, що Наталія Сергіївна й уся її родина жили дуже скрутно. Свою маленьку однокімнатну квартиру в Полтаві, яку вона здобула в результаті обміну на московську комунальну кімнату, віддала сім’ї сина Сергія, а сама поїхала жити в село. Гроші на хату у Глинському Зіньківського району зібрали чужі люди у чужій країні… Полтава була і залишається байдужою до долі нащадків Короленка…
– Немає пророка у власній вітчизні… Це правда. Михайло Казаков, а також Ігор Губерман давали благочинні концерти і вистави в Ізраїлі, щоб підтримати родину Короленка, знаючи, що вона потребує допомоги. Це вдячність за справу Бейліса, якою опікувався Володимир Короленко як громадський адвокат. Наталія Сергіївна із сином Сергієм поділили зібрані гроші, купили ту хатинку… Музей у 1990-х роках двічі звертався до міської ради із проханням покращити умови проживання нащадків Короленка, тоді директором був Євген Ніколенко. І двічі була відмова. В міській раді сказали, що двічі пропонували їм двокімнатну квартиру – перший раз, коли Сергій служив у армії й не було кому перевозити речі, а другий – начебто давали десь далеко від центру і Наталія Сергіївна не погодилася. Начебто є такі документи…
– «Начебто». Наскільки мені відомо, Наталія Сергіївна стукала в усі двері. Ми з нею не раз про це говорили…
– А взагалі вона мріяла оселитися на садибі, як це було колись (одне із приміщень до 1977 року залишалося житловим, для співробітників), але ж потім це стало неможливим, усі приміщення передали музею. Вона жила то в Москві, то в Полтаві. Навчалася у 10-й школі імені В. Короленка. Коли Тусі було 18, померла Софія Володимирівна, тож продовжила навчання в Московській Тімірязєвській академії. За фахом була вченим-агрономом. Колись саме там вчився і Короленко, але його виключили з академії через політичні погляди. Туся дуже любила природу, це знайшло відображення у її віршах.
– Ми з Наталією Сергіївною були знайомі майже тридцять років, і я не можу згадати, щоб вона працювала в якихось офіційних установах. Принаймні довго.
– Це був її вибір. Ми багато про це говорили. Вона не могла працювати в державній установі, це обмежувало її свободу. Вона б могла повторити за Андрієм Бєлим: «Все державне для мене смертельне». Дехто їй закидав – мовляв, якщо хочете якихось благ, то працюйте в музеї Короленка, як інші нащадки видатних особистостей. Їй навіть пропонували посаду директора музею, але вона відмовилася, сказала, що краще допомагатиме усім, чим зможе…
– Наталія Сергіївна завжди була в опозиції до влади, не сприймала ідеологічних догм – була дуже свободолюбивою особистістю. Жартувала: «А раптом натхнення, а мені треба бігти на роботу…» Вона вважала, що більше дасть людям, якщо буде вільною пташкою, а не сидітиме за офіційним столом і щось писатиме…
– Вона ширше бачила свою місію. Але працювала в дитячому садочку вихователькою, була лаборантом у педінституті, вела гурток макраме у Будинку культури бавовнопрядильної фабрики (зараз ОЦЕВУМ). Мала багато учнів, навіть дорослих. Привозила нитки, приладдя з Москви. Гурток мав замовлення навіть із Фінляндії. А вдома у Наталії Сергіївни все було в макраме: стільчики в чохлах, на стінах цілі картини… А прикраси! Вона і сама любила їх носити, й іншим дарувала. Плела сумочки… А ще працювала в краєзнавчому музеї таксидермістом – робила опудала тварин, птахів для експозиції. Ще працювала лаборантом у технікумі підготовки керівних кадрів для колгоспів і радгоспів, неподалік від музею, де тепер аграрний коледж. Хоча могла бути й викладачем із такою фаховою освітою. Вона з тієї інтелігенції, яка йшла працювати в котельні, щоб зберегти себе, свій внутрішній світ. Завжди була критично налаштована щодо владних структур. Якось ми запропонували її як номінанта на здобуття щорічної міської премії імені В. Г. Короленка. Там є і грошова складова. Вона відмовилася.
– Поезія була її сутністю. Наталія Сергіївна вважала, що головне завдання людини – не загубити у собі прагнення краси, любові, доброти, тяжіння до Світла, того вічного вогню, яким можна зігріти не тільки свою власну, а й інші душі. Більшість її віршів саме про це…
– Вона любила сидіти у нас на терасі й малювати. Розповідала відвідувачам щось цікаве про родину, могла прочитати вірш, показати малюнок. Тут же народжувалися притчі. Ще Наталія Сергіївна ходила на зібрання товариства «Жива етика» – мріяла створити таку спільноту в Глинському, щоб разом обробляти землю і жити общиною…
– Допомагала людям, давала притулок тим, кому це було потрібно… Знаю, що віддала всі речі, пов’язані з родиною…
– Не так давно вона передала до фондосховища нашого музею сорочку, яку Марія Леопольдівна Кривинська привезла зі свого політичного заслання в Марійській автономній республіці. Такий раритет із далеких країв дістався їй у спадок. Наталія Сергіївна, незважаючи на свої переїзди, все життя цю сорочку берегла. Улюблену книжку з мистецтва свого батька Наталія Сергіївна теж до останнього тримала, а потім передала нам… Дуже любила його – Сергій Шигалев був художником-космістом. Його було страчено у 1943 році в Бутирській в’язниці. Він був політичним в’язнем, належав до групи «Амаравелла». Сергія Шигалева реабілітовано посмертно у 1988 році.
– Нам здавалося, що правнучка Короленка буде з нами завжди. Вона єднала покоління…
– Це дійсно так. Її рідна бабуся, Наталія Володимирівна, померла у 1950 році, коли Тусі було 11. Її більше виховувала Софія, двоюрідна бабуся, у якої не було своїх дітей. Є спогад Софії Володимирівни про те, як вона пішла кудись у справах музею, а її матуся, вдова Короленка, стоїть біля вікна і тримає на руках маленьку Тусю. Перехрестила Софію Володимирівну, поцілувала в лоб. Та питає: «Батьківське благословення?». А мати відповіла: «Так. На віки вічні нерушиме». І коли вона повернулася додому, мами вже не стало…
Наталія Ляхович завжди переживала за музей, казала, що це музей родини, він особливий. Якось вона привела сюди маленького Всеволода, молодшого онука. Ходить з ним по алеях, розповідає, що тут жив його прапрапрадід, який писав книги. А Всеволод як тупне ніжкою: «Я тут буду жити!». Наталія Сергіївна посміхнулася і каже: «Ось вам новий директор підростає…»

Інна ДІДИК
Журналістка, письменниця

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий