Реалії нашого життя сьогодні такі, що карта країни (та й світу в цілому) перетворилася на карантинну зону, й це визначає нові правила як особистої поведінки, так і діяльності цілих галузей. Призвичаюватися доводиться навіть там, де… панують музи. Нещодавня творча поїздка відомого українського письменника Степана ПРОЦЮКА з Івано-Франківська до Полтави стала не просто мандрівкою, а переміщенням із однієї «червоної зони» в іншу. В обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара гостя вітали у межах популярного проєкту «Українські акценти». Але замість живої зустрічі з шанувальниками тут провели онлайн-розмову на ютуб-каналі.
У «студії» книгозбірні зі Степаном Процюком спілкувалася провідна бібліотекарка Вікторія Піскова. Зі своїми питаннями до бесіди долучилися поціновувачі творчості письменника з Полтави та Сум. Цікавились різним – від мистецьких вподобань автора й поглядів на суспільні процеси до секретів відновлення після напруженої праці й мрій.
Над Сулою, Ташанню і Ворсклою
Наприкінці нинішнього жовтня Степан Процюк відвідав Полтаву вже вкотре. Тут є і друзі, які на нього чекали, й улюблені місця. На фейсбук-сторінці проілюстрував цю мандрівку світлинами біля пам’ятника Великому Кобзарю, а також на Соборному майдані, де тиху урочистість Свято-Успенського храму оберігає гетьман Мазепа на постаменті.
Маршрут Полтавщиною письменник почав із Лубен. А з Полтави вирушив на Зіньківщину, до «колиски» братів Тютюнників – Шилівки. Наразі франківець збирає матеріали для своєї майбутньої книги про Григора Тютюнника, тож надихався і його улюбленим містом над Сулою, і спогадами, які бережуть односельці великого письменника.
У творчому доробку Степана Процюка – понад тридцять книг загальним накладом сто тисяч примірників. За місцем народження він – галичанин, але майже все життя пов’язане з Прикарпаттям. Донедавна викладав українську літературу в національному університеті імені Василя Стефаника. Як романіст дебютував на початку нового тисячоліття з твором «Інфекція». Його перу належить, зокрема, трилогія про українських письменників – Василя Стефаника («Троянда ритуального болю», 2010), Володимира Винниченка («Маски опадають повільно», 2011) та Архипа Тесленка, наймолодшого класика української літератури й нашого земляка з Лохвиччини («Чорне яблуко», 2013).
Творча стихія Процюка – психологічна проза. Його називають одним із найконтраверсійніших українських письменників-інтелектуалів. До Полтави він привіз свою нову книгу «Відкинуті і воскреслі. Есе про письменників і суспільство» («Дискурсус», 2020). Презентуючи видання під час онлайн-бесіди, більш докладно зупинився на назвах есе, за якими читач може відразу здогадатися про героїв: «Тихий крик» – Василь Стефаник, «Сталева ніжність великої душі» – Леся Українка, «Геній із замерзлим серцем» – Павло Тичина, «Вічний парубок української літератури» – Іван Нечуй-Левицький, «Той, хто цурався слави» – Панас Мирний, «Більше працював, ніж жив» – Борис Грінченко, «Гулівер у країні ліліпутів» – Іван Франко …
Загалом година онлайн-спілкування була сповнена такої сили експресії, що справляла враження і відвертої розмови автора з читачем віч-на-віч, і палких міркувань у широкому колі однодумців. «Емоційність при рівновазі душі» – так визначає Степан Процюк свою запальну вдачу.
А ще слухачам, певно ж, імпонували приємний галицький акцент гостя та щирі зізнання в особливій прихильності до аури Центральної України, де, за його відчуттями, можуть бути і його далекі корені.
Деякі міркування Степана Процюка пропонуємо у форматі газетної публікації.
Відчуття дива
Я не дуже люблю портрети, але в моїй кімнаті (живу на восьмому поверсі звичайного панельного будинку) є портрет Івана Франка. Певно, можна було б віднайти й краще зображення. Але для мене це – алегорія, символ.
Українську душу в творчості відтворив Шевченко. Є народи, які не мають літератури. І в нас також була така небезпека. Українська класична література постала попри всі заборони, перешкоди, випробування. Постала дивом. Шевченком. А Франко розвинув. Іван Якович – найбільший український універсальний письменник. І справа не в п’ятдесяти томах. Не забуваймо, що вони видані у 1984-му. Який то був час? Франкознавець Євген Кирилюк вважав, що його спадщина хіба в сто томів поміститься. На моєму ютуб-каналі (всіх небайдужих закликаю на нього підписуватися – буде цікаво) є відеорозповідь про останнє десятиліття Франка.
Я намагаюся нагадати нашому загалу (а тих, хто справді переймається, стає більше, хоч і поволі) про трагедію цієї особистості. Це те, про що ми не любимо говорити. Наше українство загалом схильне до прикрашування, замовчування. Я розумію, чому. Бо ми завжди були вразливі. Але там, де лубок замість правди, відчувається фальш. І цим також інтерес деяких людей до української літератури відвертається. Скажу чесно: коли думаю, говорю про Франка, його біографію, є відчуття дива. Я не знаю, як цій людині настільки багато вдалося… Але зрештою він так виснажив і спустошив свою душу, що постали важкі проблеми зі здоров’ям. Про це також є на моєму ютуб-каналі.
«Процюка треба читати дозовано»
Я звик до різного ставлення. Мені, звичайно, більше подобається, коли мої твори читають, люблять. Коли мене розуміють. Це нормальна людська реакція. Когось притягує моє світосприйняття, когось – відштовхує. Є люди, які сприймають лише якусь частину моєї творчості – чи есеїстку, чи романи, дехто – тільки поезію. Є ті, хто любить мій ютуб-канал. Людей, які сприймають усе в цілісності, поки що небагато. Нещодавно я дізнався, що в Житомирі пишеться кандидатська дисертація про мою прозу, а в Сумах – затверджена тема докторської.
Загалом до реакції на свої твори ставлюся по-філософськи. Найгірше, якщо люди байдужі. Якщо їх нічого не цікавить. Над моїми книгами треба міркувати. Кілька років тому хтось влучно сказав, що Процюка треба читати дозовано. Хоча б по 5 сторінок на день. Але читати.
«…бо йдеться про підсвідоме»
Я не вперше в Полтаві. Люблю Центральну Україну. Навіть не виключаю, що хтось із моїх далеких прадідів звідси. Це повністю ірраціональне відчуття. Щось відгукується, і немає йому пояснення. Спонукає міркувати. От ходжу я вулицями Полтави… і чую цю… Це не російська мова. Я перепрошую, нікого не хочу образити, але це так відрізняється від російської мови, яка є в Росії, що я просто не хочу іронізувати з цього приводу.
Кожен народ, Боже ж мій милий, цінний, найперше, своєю мовою. Я нікого не повчаю. Абсолютно. Але в мові наших прадідів, прапрадідів закладений генетичний код. Наш мозок, наш кровообіг працює, функціонує відповідно, тобто це не просто чиєсь бажання, щоб хтось саме так говорив. А чому все порушено? Русифікаторська політика, голодомор 1930-х. Селяни гинули. Тікали в міста, говорили українською мовою і помирали в тих містах. Ще раніше – царсько-більшовицький полковник Муравйов розстрілював у Києві за українську мову. Якщо вдатися до глибшого аналізу, українська мова почала асоціюватися зі страхом, викликати страх. Ми не завжди це розуміємо, бо йдеться про підсвідоме…
Ніхто не закликає не любити російську мову чи не знати її. Будь ласка. Звісно, я не вважаю, що всі україномовні люди є прекрасними українцями. Серед «кіборгів» стільки було російськомовних! Усе набагато складніше. Набагато ширше. Я розумію усі ці складнощі, весь цей спадок, який історія нам залишила.
Комусь може здаватися, що він має із цього приводу свою думку. Насправді все давно проаналізовано, прокласифіковано й розкладено на пальцях. Є україноненависники. Малоросійство – це ненависть до українського, до українців. Принаймні неприязнь, страх. У нас триває війна з Росією, і україноненависники хотіли б, щоб Україна була малоросійською губернією.
А є багато людей, які не можуть визначитися. Я не кажу, що вони не люблять Україну. Але їм здається, що мова не має жодного значення. Насправді все має значення. Нам усім разом будувати своє майбутнє, ми в одному човні, на одному кораблі й у дуже важливий момент. Ми повинні говорити один з одним. Де починається розмова, там починається розуміння.
«Прошу, переживайте за НАШУ літературу!»
Коли в «Книгарні «Є» сказали, що будуть продавати літературу російською мовою… Слухайте, я їм – не суддя. Це дуже важке питання. Книгарням треба вижити. Важливо також, що то за література російська. Якщо вона «підриває» Україну, якщо це якась ідеологічна література, то вона однозначно повинна бути заборонена. Про що тут думати? Зараз Україна – як мала дитина, яка спинається на ноги. І лити окропом на цю дитину?
Ніхто ж не проти російської літератури. Є велика російська література, але давайте спочатку освоїмо те, що є у нас. Давайте не переживати за російську літературу, бо вони самі дадуть собі раду. Прошу, переживайте за нашу літературу! Бог нам дав нашу українську землю. Й іншої у нас нема – чи ми в Ужгороді, чи в Полтаві, чи в Харкові. Замисліться, скільки творів письменників, про яких розповідається у моїй книзі «Відкинуті і воскреслі» (вона не для філологів – для широкого загалу), ми не знаємо!
…Зараз ідеться про те, що на ЗНО скасують обов’язкове складання тестів з української літератури. Оце мене непокоїть. Це ніби вирвати наше серце. Якими б «прекрасними» намірами не керувалися ініціатори таких планів, котрі навчалися «по закордонах» й абсолютно відірвані від реалій, маю підозри… Це нагадує, що деколи «благими» намірами вимощена дорога в пекло.
Інше питання – як викладати українську літературу в школі. Авжеж, є дуже багато вчителів, які слабо компетентні. Але є і чудові вчителі. Час до часу співпрацюю з групою на Фейсбуці, де пані Валентина Колодяжна веде «Філологічні цікавинки». Я бачу там вчителів, які справді є майстрами своєї справи. Таких і десятки, і сотні. То що – все, що вони роблять, все, чому навчають дітей, просто скасувати?
«Я пів року думав, чи писати роман про Григора»
Уже маю досвід створення романів про письменників. Це романи про Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка. Звісно, є автори, про яких я би не зміг написати. Вони – іншого психологічного типу. І таких письменників багато.
Григір Тютюнник – це про близьке мені. З одного боку, він постає зі своїм життєлюбством, енергетикою, трошки холерично-демонстративним характером, великим талантом. З іншого – з відчуттям трагізму життя, тяжких екзистенціалів, які існують у людському житті. Григір усе це відчував.
Йому страшенно не поталанило з часом. Письменник із такою чутливою душею – як він переживав ті правки від цензури! Це ж як народження дитини для жінки – і раптом щось вилучають. Тютюнник не був борцем із радянською системою. Він не міг бути Василем Стусом. Але він був настільки далеким від усього радянського!
Хочу показати в майбутньому романі, як наростала його душевна і духовна трагедія. Спробую зобразити, чому сталося те, що сталося. Поговорити про це по-чесному. Я пів року думав, чи писати роман про Григора. Це дуже складна тема і дуже важка робота. І все ж зважився. Мрію, щоб твір вдався. І хотів би, щоб читачі за це теж вболівали.
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”