Сто літ накувала зозуля

Сто літ накувала зозуля

Над селом Єньки нині Вишневої сільської ради Хорольського району століття тому, в далекому 1918 році, на небі загорілася нова зірочка. У родині селян Лисенків народилася друга дитина – хлопчик, якого нарікли Іванком.
На долю Івана Ониськовича випало бути визволителем рідного краю від фашистських загарбників, тяжко працювати у післявоєнний час… Але, попри все пережите, він і до сьогодні, незважаючи на поважний вік, залишається великим оптимістом, маючи добру пам’ять і щире почуття гумору.
“Нас у батьків було четверо. Жили, як і всі. Бідували, батьки трудилися у колгоспі від світанку до сутінків. Що ж тут сказати…” – пригадуючи, розповідає Іван Ониськович. Зі спогадів постають і хата-мазанка, і щебет ластів’ят під солом’яною стріхою, і тато з матусею у вічних клопотах.
Разом з однолітками хлопчик пішов по науку до Єньківської семирічки. Шкільні предмети захопили малого учня, бо щодня дізнавався чимало нового, а вдома переймав традиції та обряди рідного краю, любов і повагу до старших, до природи й землі, яка дарувала щедрий ужинок.
“Не сиділи ми без діла, доглядали менших, – продовжує ділитися спогадами ювіляр. – Змалечку привчалися до роботи, допомагали вдома, по господарству. А коли попідростали, пасли череду, підробляли як могли, щоб прогодуватися”.
Подав документи до Кременчуцького медичного училища. Та доля так і не дала можливості юнакові здійснити мрію – стати лікарем. Згадав чарівну Марійку, з якою поєднав долю, ставши на весільний рушник, початок воєнного лихоліття…
Доволі стримано дідусь розповідає про мобілізацію та перший час боротьби з ненависним ворогом, який знищував саме життя і все, що було дороге і любе серцю, – рідний край і країну. Про темні згарища на місці хуторів і сіл. Почорнілу землю від жаху і сліз дітей та матерів. Важкі бої з ворогом ціною життя десятків і сотень однополчан, солдатів та офіцерів, які назавжди лишилися на визволеній землі. Бог дарував Івану солдатське щастя бути учасником визволення рідної України. У Білорусії наприкінці 1944 року в бою отримав тяжке поранення.
“Шість місяців і вісімнадцять днів лікувався і проходив реабілітацію у госпіталі міста Вічуга Івановської області, – пригадує Іван Лисенко. – Тоді мені дали першу групу інвалідності, комісували й відправили додому”.
Перемогу над фашистською Німеччиною Іван Ониськович святкував удома, із рідними та односельцями. Незважаючи на інвалідність, він не хотів сидіти вдома, прагнув бути серед людей. Сільська рада підтримала – почав працювати продавцем у місцевому магазині, згодом – сторожем. З часом хвороба відступила, і чоловік уже ходив не з милицями, а лише з ціпком. Працював на різних роботах у господарстві, завідував птахофермою.
У любові та злагоді понад шість десятиліть прожили разом Іван Ониськович і Марія Яківна. Виховали і вивели у люди двох діточок – Анатолія та Анюту. В них четверо внуків і четверо правнуків.

Сергій МІСЮРЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий