Свій сотий день народження нещодавно відзначила рашівська довгожителька Серафима Остапівна Яловенко. Правду кажуть, що ми – це наші гени, наші батьки й діди-прадіди. Батько Сіми Остапівни прожив 79 років, а мати – 97.
«Сіма знає не гірше за лікаря…»
У селі її всі, від старого до малого, називають шанобливо-лагідно – Сіма Остапівна. 33 роки працювала вона завідувачкою сільської аптеки, сповняючи свій професійний обов’язок так сумлінно, з таким глибоким знанням справи, поєднаним із надзвичайною чуйністю й увагою до бід і потреб односельців, що люди нерідко без найменших вагань радили одне одному: до лікаря можна й не йти – Сіма знає не гірше, вона зарадить. Може, це й неправильно з погляду офіційної медицини, але якщо зважити, що лікар на все село зазвичай один і він, як і кожна людина, часом також хворіє, буває у від’їздах чи відпустці, а хвороба не жде, то й порада ця незліченну кількість разів ставала селянам у пригоді.
З історії села, скомпонованої рашівським учителем-істориком Андрієм Боханом, який спирався, зокрема, й на історичні розвідки своїх старших колег та місцевого краєзнавця Олександра Венгеровського, відомо, що перша лікарня з’явилася в містечку Рашівка завдяки земству 1876 року. Там на постійній основі практикував фельдшер, а лікар – тільки наїздами. Вже 1901-го земство збудувало для повнокровної лікарні двоє приміщень, в одному був прийомний покій на п’ять ліжок, а в другому – квартири для медперсоналу. При щойно відкритій волосній лікарні працювала аптека. Перед жовтневим переворотом аптека в Рашівці належала купцеві Гуревичу, після приходу до влади більшовиків він утік, а з його добротним будинком почалися характерні для того часу пертурбації: його палили, захоплювали самочинно, потім продали аптекоуправлінню – звична історія… 1925 року, вже за радвлади, аптекарем став Ф. М. Коваленко, дружиною якого була сестра Олександра Венгеровського і в родині якого нянею працювала в молодості світлої пам’яті ще одна сільська довгожителька Наталка Черевко, донька репресованого заможного селянина Гаврила Черевка. Коваленків вона завжди згадувала з глибокою вдячністю: за те, що не побоялися прихистити дівчину з переслідуваної совєтами сім’ї… Після Другої світової в аптеці до 48-го року порядкував Яків Ботвина, а останні чотири десятиліття заклад очолювала після закінчення Глухівського медучилища Людмила Кобізька, чия донька Юлія організувала при аптеці музей-аптеку і навіть видала (за фінансового сприяння Сарського відділення ТОВ «Агрокрай») книжечку «Історія аптеки в Рашівці». Музей то є, однак аптека в селі вже півтора року не працює, і рашівці змушені добиратися за ліками в Гадяч.
«Дітки, треба вчитися, бо важко жити без освіти»
…Серафима Остапівна прибула в Рашівку 1948 року. Події цій передував довгий і непростий шлях, що почався 7 серпня 1921 року. Саме тоді в селі Радивонівці (волость Хорольського повіту, а нині село Миргородського району) в родині Остапа Кіндратовича та Катерини Йосипівни Яловенків з’явилася на світ четверта дитина – дівчинка, яку нарекли незвичним для села іменем Серафима. Всього дітей в сім’ї знайшлося п’ятеро: крім Сіми, Ганна (стала трактористкою), Михайло (загинув на фронті), Марція і Ангеліна, наймолодша (обидві вивчилися на вчительок). Батьки були письменними, батько закінчив земську школу, мати – церковно-приходську. Слово батькове для дітей – закон. Матуся не втомлювалася повторювати: «Дітки, треба вчитися, бо знаєте, як важко жити без освіти».
Час випав на їхню долю складний: на бідолашні селянські голови впали розкуркулення, страшний голод. «Він почався ще до 33-го. Буксири ходили, забирали все до останньої картоплини, свого роду грабіжники, які не вміли й не хотіли працювати. Ми їли дерту кукурудзу. Повесні – калачики, різні трави, навіть із будяків сік чавили. Не дай Бог такого! З тих Баглаїв-буксирників у селі кепкували: «Дмитре, пора сіяти! – Ще рано. – Дмитре, пора сіяти! – Вже пізно», – згадує Сіма Остапівна. Яловенків радивонівські злидні вигнали з їхньої добротної хати («Наче собак нас викидали», – каже довгожителька), і там у 32-му році оселилася новостворена МТС, а родина мусила перебратися в напіврозвалену хатину міліціонера. Експропрійованими в них кіньми їздило місцеве начальство Великої Багачки, а голова родини, який працею тяжкою (сім гектарів землі) надбав хату під бляхою, дві комори, пару коней – і все пішло прахом, – аж на три роки опинився на лісозаготівлях у Архангельській області. «Це все не влада робила, а свої, кілька сімей було таких: чинили, що хотіли», – несподівано констатує моя сивочола співрозмовниця. Обережно, з поваги до її віку, заперечую: тож саме на таких баглаїв і спиралася більшовицько-московська влада. Сіма Остапівна легко погоджується: авжеж, саме згори, з самого Кремля, тягнулася кістлява рука голоду. У свої сто вона має світлий розум і чудову пам’ять, а також добре розуміє нинішню ситуацію в країні: «Якби я була президентом, то першим моїм рішенням було б таке: змусити олігархів віддати награбоване в народу державі. Від олігархів нам добра не ждати».
Після закінчення восьмого класу юна Сіма вступила до Полтавської фармацевтичної школи, філії Київського інституту підготовки та перепідготовки фармацевтичних кадрів. Пів року навчалися стаціонарно, пів року – в аптеках. Її група, в якій налічувалося 36 учнів, називалася Кременчуцька. Закінчили навчання 17 червня 1941 року. «Всі знали, що скоро буде війна, тільки вголос цього не казали. Нам звеліли в триденний термін стати на облік у військкоматах». Два роки окупації минули для неї в рідній Радивонівці. Потому Сіму мобілізували на роботу в Західну Україну, працювала в аптеці № 36 м. Самбора. «Йой, панцю, як погано ви вчинили, що нас покинули», – писала пізніше їй на Полтавщину колега-рецептар Владіміра Берецька. У Самборі зустрів красиву полтавку майбутній чоловік, білорус із військової частини Микола Адамович Шолонкевич, вони побралися. «Чому ж не взяли чоловікового прізвища?» – цікавлюся в ювілярки. Відповідь лаконічно проста: «Бо треба було міняти аж чотири документи».
Садок біля аптеки
У липні 1946 року народилася донька Інна, коли їй сповнилося вісім місяців, Сіма повернулася до батьків у Радивонівку, не добувши 5-річного терміну «мобілізації»: її чоловіка-військового відрядили аж у Свердловськ. Спершу підміняла аптекаря в сусідній Білоцерківці, потім обласне аптекоуправління звеліло замінити вагітну аптекарку в Пирятині. Після того, як Серафима Остапівна виконала чотиримісячний план обігу на 200 відсотків, їй запропонували роботу в Рашівці. Поселили в одному приміщенні з аптекою, тому самому будинку купця Гуревича, де вона зустрічає ранки й вечори донині. Санітаркою працювала вірна й незамінна Сімина помічниця Марія Левадна. Потроху нова аптекарка вростала корінням у рашівський ґрунт. Посадила біля аптеки розкішний садок: вишні, яблуні, абрикоси, сливи, шовковиця… З’явилися перші подруги – Галя Зубенко, Надя Малинка (на жаль, невдовзі обидві виїхали з села). У 53-му повернувся, демобілізувавшись із військової служби, Микола Адамович. У 56-му появився на світ Юрко.
Рашівська аптека регулярно посідала перше місце в соцзмаганні аптечних закладів Гадяцького району, а часом – і друге в області. Портрет Серафими Яловенко отримав постійну прописку на Дошці пошани обласного аптекоуправління. Численні грамоти й подяки засвідчували її надзвичайну сумлінність і високий професіоналізм. Фармація – непроста наука. Щомісяця їздила завідувачка сільської аптеки (чиє ім’я було на слуху в тодішніх обласних керівників аптечної галузі Куделича, а пізніше Сала) на навчання в Гадяч, про нові ліки регулярно дізнавалася на курсах у Полтаві. Незрідка носила ліки хворим додому. Жодній ревізії не вдавалося виявити в неї нестачі чи якогось порушення, бо їх не було – завжди копійка в копійку! «Не те, що нині, розвелися спекулянти: кожен свою ціну править», – з осудом відзначає новочасні зміни в аптекарській справі Сіма Остапівна. Дикий капіталізм, на її думку, не приніс нічого доброго простій людині.
Давній рід і його парості
– Кого з сільських лікарів ви шанували найбільше?
– Миколу Павловича Кишканя. То був лікар від Бога. Готовий прийти до хворого вдень і вночі. Безпомильний діагностик.
Ми розмовляємо в її нинішній оселі, де колись містилася аптека. Будинок не набагато старший від господині: йому десь за 130. Давно вивітрилися звідси запахи ліків – полетіли слідом за літами. За вікнами – початок золотої осені. На серці – зимно: «Все в мене є, здоров’я тільки немає». На столі в чистому помешканні (сама прибирається!) стоїть потьмяніла старовинна батьківська ікона. На ній – святі угодники Остап, Кіндрат, Макар (так звали батькового брата), свята угодниця Марія (так звали батькову матір) – імена, записані в книгу життя Яловенкового роду. Було колись в Україні… Люди щиро покладалися на небесних патронів, просячи в них заступництва. Було б тут місце – домалював би сучасний іконописець і святу Серафиму. Вона свого імені все життя не любила, та якось звиклася, каже. Так, ім’я рідкісне й непросте, ім’я-маркер, означає: вогненний янгол. І та, що його має, була свого часу таким янголом для села. Якби сьогодні хтось узявся укласти список направду почесних жителів Рашівки, то мусив би вписати туди її ім’я-прізвище в перших рядках. Сильна, харизматична жінка, благородна, чуйна, стримана. Протягом десятиліть самовіддано рятувала людей від біди-хворощів. Тільки себе не змогла захистити від ударів долі.
Довгий вік – це дар неба. Але ж як дорого, якими гіркими втратами доводиться за нього розплачуватися! Серафима Остапівна поховала свого часу чоловіка, доньку (Інночка померла внаслідок післяопераційного ускладнення), сина (Юрко згорів у пожежі), пішли у засвіти її сестри, всі її подруги. Та розкидають молоде гілля парості давнього роду: не забувають бабусю в її самотині внуки Роман, Віталій, Наталя (Віталік телефонує бабулі з далекої Польщі, куди вирушив на заробітки, двічі-тричі на день), уже ходять під стіл пішки двійко правнуків. Ніколи не пропускають нагоди привітати довгожительку сільські родичі. В день сторічного ювілею завітали з подарунками і Лютенський сільський голова Володимир Омельченко, староста Рашівського старостинського округу Руслан Гринько, адміністратор округу Олена Ярошенко, депутат сільської ради Леонід Сергєєв. Не щодня буває в селі така подія. Не кожну сторічну людину супроводжує на схилку віку така одностайна повага.
Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст