Сто років тому: злочини більшовиків проти  представників духовенства влітку 1919 року

Сто років тому: злочини більшовиків проти представників духовенства влітку 1919 року

На шпальтах «Зорі Полтавщини» неодноразово з’являлися документальні публікації про злочини більшовиків проти окремих громадян і навіть цілих верств населення: терористичні акти, розстріли без суду і слідства, арешти, обшуки, накладення контрибуцій, реквізицію і націоналізацію майна, закриття церков та вилучення церковних цінностей, позбавлення виборчих прав, розкуркулення, штучні голодомори, репресії та ін. Причому частина з цих злочинів почала здійснюватися більшовиками проти своїх політичних опонентів і так званих неблагонадійних осіб уже від перших місяців встановлення радянської влади. І духовенство, можливо, тут було для більшовиків чи не найбільшим злом – воно виявилося саме тією верствою, яке у списку ідеологічних супротивників влади значилося під №1.
Наша розповідь про трагедію, що сталася у Лубенському Мгарському Спасо-Преображенському чоловічому монастирі 5–6 серпня 1919 року, коли озброєний більшовицький загін почав спочатку всіляко принижувати гідність священнослужителів, а згодом без суду і слідства цинічно розстріляв ігумена Амвросія та 16 ченців. І якби не блискавична зміна влади (Полтавщину окупували частини Добровольчої армії півдня Росії, а простіше – денікінці), то громадськість так ніколи і не дізналася б про цей жахливий злочин.
Влада на Полтавщині наприкінці липня – на початку серпня 1919 року направду дуже швидко переходила із рук в руки (причому не один раз), і нерідко більшовики, відступаючи від своїх позицій, просто не встигали замітати сліди своїх злочинних дій, а денікінці, навпаки, були вкрай зацікавлені у їх розслідуванні та наданні їм широкого розголосу.
У результаті слідства, проведеного по гарячих слідах слідчими Лубенського окружного суду, було відновлено хронологію подій, встановлено імена головних винуватців, зроблено відповідні світлини. З’ясувалося, що 27 червня 1919 року в Мгарський Спасо-Преображенський чоловічий монастир прибув на дислокацію більшовицький «Антоновский» полк, особовий склад якого розмістився на території храмового комплексу, виселивши з житлових приміщень усіх ченців. Останнім довелося перебиратися до сараїв та інших господарських споруд. Солдати поводили себе цинічно і брутально, вони силою захопили не тільки житлові споруди, а й зимову церкву, в якій розмістилося майже 500 чоловік, постійно зневажали почуттями віруючих. У слідчих документах наводилися, приміром, такі свідчення: «Ходили они по церкви в шапках и устраивали там разные оргии с женщинами. После их ухода обнаружено было, что икона Божьей Матери была пробита штыком возле шеи, а икона св. Афанасия – штыком в уста. Кроме того, в алтаре они взломали шкаф, откуда похитили шелковые и шерстяные подризники, с иконы Божьей Матери были сорваны также занавеси и серебряный венец, которые, как потом передавали, они надевали на лошадь».
5 серпня 1919 року в Мгарському монастирі відбувалися підготовчі планові заходи, приурочені до храмового свята, що припадав на 6 серпня. Більшовики цього дня на правах господарів поводили себе особливо зухвало, вони скерували усім ченцям зібратися в одне місце для нібито проведення перепису для видачі хлібних пайків. За їхніми словами, відтепер усе церковне майно мало відійти в розпорядження радянської влади.
Коли служителі монастиря у кількості 24 осіб зібралися докупи, їм було оголошено про арешт і наказано рушати під конвоєм у ліс за дровами. Заарештовані не бачили іншого виходу, як підкоритися наказу озброєних і неадекватних людей, і вони двічі ходили за дровами. Після цього більшовиками було завантажено монастирські підводи награбованого продовольства – зерна вагою більше 100 пудів, і більшовицький загін разом із підневільними ченцями рушив до Лубен. Там страждання заарештованих не скінчилися. Їх, Божих людей, протримали кілька годин у міському комісаріаті й знову пішки під конвоєм (у супроводі двох верхових та п’ятьох піших) направили Пирятинським шляхом на примусові роботи у с. Лазірки.
По дорозі поблизу с. Круглик біля маєтку Скаржинського заарештованих наздогнав загін кавалерії на чолі з лубенським повітовим військовим комісаром Дмитром Бакаєм. Саме тут і сталася трагедія. Комісар Бакай, як свідчать архівні документи, скерував розділити всіх ченців на три рівні за кількістю заарештованих групи – по 8 чоловік кожна. До першої групи було включено також і настоятеля монастиря, який, передчуваючи біду, звернувся до комісара з проханням про помилування братії. У відповідь почув сталеві слова нелюда:«Довольно тебе обманывать нас», і комісар вистрілив у настоятеля з револьвера. Водночас за командою Бакая інші більшовики дали залп із рушниць по ченцях. Поранених пристрілювали на місці. Й уже небіжчиків грабували. Така ж доля спіткала і ченців з інших двох груп. Усе це відбувалося уже вночі, тому в суцільній темряві важко було запам’ятати обличчя убивць, натомість врятувалося 5 осіб, які згодом і дали відповідні свідчення представникам суду.
Тіла небіжчиків уже наступного дня були виявлені військовими частинами Добровольчої армії і перевезені до Лубенської земської лікарні. А згодом – винесені у сад для фотографування, яке й виконав професійний фотограф О. А. Колодний.
Слідство тривало понад два місяці, справу було закрито 15 листопада 1919 року. Під час огляду тіл небіжчиків слідчих вражало й те, з якою звірячою жорстокістю більшовики розправлялися зі своїми жертвами (у багатьох були виколоті очі, розтрощені черепи), проте покарати винних так і не вдалося – можливо, через те, що денікінці самі перебували при владі лічені дні.
Слідчий з особливо важливих справ Лубенського окружного суду, зважаючи на те, що особи головних злочинців не були встановлені й під час допитів свідки ніяких вказівок для з’ясування інших осіб злочину не надали, постановив: «Настоящее дело на основании 277 статьи Устава Уголовного Судопроизводства направить через Прокурора Лубенского Окружного Суда в Окружной Суд на прекращение за необнаружением виновных». Новомученики були поховані за вівтарем скитської церкви.
У 1980-х про Лубенську трагедію громадськість дізналася уперше після публікацій відомого краєзнавця Б. С. Ванцака. Сьогодні про неї широко розповідають дослідники у монографічних виданнях, документальних збірниках, фахових часописах, у ЗМІ, під час презентації документальних виставок. Розповідають, звісно, і у самому монастирі.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий