Століття заснування Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича: полтавський вимір

Активісти Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича. 1923 рік.

Століття заснування Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича: полтавський вимір

Серед фундаторів Товариства – митці, життя яких пов’язане з Полтавщиною

Закінчення. Початок.

Так, першим головою Товариства став Юхим Михайлів (1885–1935) – український художник, поет і мистецтвознавець, згодом репресований. У 1918 році Михайлів працював викладачем у Миргородському керамічному інституті. Від 1920 року – член мистецької ради Київської художньої академії, викладає в Київському вищому інституті народної освіти ім. Михайла Драгоманова (нині – Київський університет). 1934 року Юхима Спиридоновича заарештували сталінські бузувіри за звинуваченням у «підготовці збройного повстання». Червоні кати заслали Юхима Михайліва до Котласа (Північ Росії), де він помер через підірване здоров’я.
Одним із організаторів Товариства був Федір Попадич (1877–1943), уродженець Великих Будищ (нині – Диканська ОТГ) на Полтавщині. Закінчив церковнопарафіяльну школу, співав у архієрейському хорі в Полтаві до 15-літнього віку. Згодом почав самотужки вчитися грі на скрипці та відвідувати відкриті у 1896 році приватні музичні класи Феофанії Базилевич. Незабаром його запросили помічником регента архієрейського хору та викладачем хорових курсів. 1904 року стає студентом історико-теоретичного відділення щойно відкритого музичного училища Ахшарумова (нині – Полтавський коледж мистецтв імені Лисенка). Від 1913 року Попадич – керівник хорової капели «Боян». Викладав співи та музику в
1-й полтавській чоловічій гімназії, у Полтавському інституті шляхетних дівчат та в приватних гімназіях. У часи Української революції 1917–21 рр., зокрема в період гетьманату Павла Скоропадського (від квітня 1918 року), – керівник Полтавського українського національного хору (згодом – Полтавська хорова капела). З 1925-го – художній керівник Полтавської капели бандуристів. Одночасно Федір Михайлович викладає в музичному училищі техніку диригування, а з 1928-го по 1933-й обіймає посаду директора, особисто підтримував майбутнього воїна УПА, композитора і бандуриста Григорія Китастого, котрий у той час навчався в училищі. Федір Попадич є автором композицій «1905 рік», «Якимівська трагедія», канту «Величає душа моя Господа», маршу «Кроком крицевим», вокальних творів та обробок народних пісень.
На полтавський період життя припадає злет творчої кар’єри ще одного із членів Товариства – уродженця Івано-Франківщини Василя Верховинця (Костіва) (1880–1938) – хореографа, діяча «Просвіти», першого теоретика українського народного танцю, композитора і фольклориста. Його нарекли «батьком» українського триколінного гопака: саме він перевів народний танець на рівень професійної хореографії. Доти уявлення про українські народні танці на театральних сценах було дуже примітивне й вульгаризоване. Гастролюючи Україною, Василь Верховинець провів значну етнографічну роботу, фіксуючи й систематизуючи рухи автентичних народних танців. Також він зібрав і зберіг 300 народних пісень і поклав на музику цілу низку пісень, які виконувалися у часи Української революції 1917–21 рр. 1918 року на пропозицію «Просвіти» Василь Верховинець у Полтаві опікується Українським національним хором. Очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти (1920– 1932), був професором цього вишу (1926). 1930-го у Полтаві Верховинець разом з дружиною, акторкою Євдокією Волошко (Долею), створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс». Вони виступали в новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. За постановкою і музикою Верховинця «Триколінний гопак» отримаві І премію на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні 1935 р. Проте нетривалий період українізації завершився справою «Спілки визволення України». Як наслідок окупації Української Народної Республіки більшовицькою Росією – розпочався наступ на українське культурне життя. Двічі, у 1927-му та 1932-му, Верховинця заарештовували у Полтаві за звинуваченням у належності до СВУ, але за відсутністю доказів все ж звільняли. У грудні 1937 року знову арешт: Верховинця звинуватили як «активного учасника контрреволюційної націоналістичної організації», 10 квітня 1938 року в Києві засудили до розстрілу. Російсько-комуністичні окупанти привели вирок до виконання вже наступного дня.
Один із засновників Товариства, хоровий диригент, перший керівник знаменитої капели «Думка» Нестор Городовенко (1885–1964) народився у с. Венславах на Полтавщині (нині – Ригівський старостинський округ Лохвицької ОТГ). 1907 року закінчив Глухівський педагогічний інститут, працював у навчальних закладах Лохвиці, Переяслава, с. Ольгополя на Вінниччині, де викладав співи й керував хорами. Від 1917 року – у Києві: викладач співу 2-ї української гімназії, керівник хорів Університету святого Володимира та Всеукраїнської учительської спілки. Майже двадцять років (1919–37) був художнім керівником і головним диригентом капели «Думка». Під його орудою колектив став кращим українським хором і отримав міжнародне визнання. Величезний репертуар капели охоплював музику народного багатоголосся, українську та світову класику, а також модерну хорову музику, твори великої форми. Тріумфальними були виступи капели 1929-го у Парижі, Ліоні, Бордо, Марселі та інших містах Франції з програмами європейської класики, а також творами українських композиторів і народними піснями. Хвилі війни закинули диригента спершу до Галичини, згодом – до Німеччини. Під час Другої світової війни був диригентом Української народної хорової капели в Києві (1942–1943 рр.), керівником хору ім. Миколи Леонтовича Інституту народної творчості у Львові (1943– 1944 рр.). 1945 року в таборах у Баварії організував хор «Україна», з яким проводив концертну діяльність. Від 1949 року постійно жив у Канаді, де в Монреалі організував і очолив хор «Україна». Під умілою рукою Нестора Городовенка колектив досяг високої досконалості хорового співу та став одним із найкращих хорових колективів Північної Америки. Загалом за 15 років керівництва «Україною» маестро опрацював майже 500 творів.
Належав до Музичного товариства і Гнат Хоткевич (1877–1938) – український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч, жертва сталінського терору. У 1928–1932 роках – художній керівник Полтавської капели бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Колектив під його орудою досяг такого успіху, що отримав контракт на гастролювання Північною Америкою. Українці мають завдячувати Хоткевичу за створення близько 600 музичних шедеврів, чимало з яких сьогодні вважаються народними. Потрапив у неласку до комуністичного режиму в 1932 році, втратив посади, а його твори були заборонені. Заарештований і особливою трійкою НКВС по Харківській області 1938 року засуджений до розстрілу за «Участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини». Вирок комуністи виконали 8 жовтня 1938 року.
Микола Опришко (1898–1941) – диригент-хормейстер, бандурист, народився в родині священика поблизу Борисполя. До 1915 р. навчався в Полтавській семінарії, яку залишив через смерть батька. Після повернення з Полтави працює вчителем у школі. Закінчив Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка, викладав там гру на бандурі. Від 1928-го учасник, у 1930–1933 рр. – художній керівник Київської капели бандуристів. У 1933 р. створив і керував ансамблем бандуристів Київського радіоцентру. Як і колег-музикантів, його не минула хвиля комуністичних репресій: арештовують у 1936 році. Після арешту переїхав до Донецька, де 1938 року організував ансамбль народної пісні. У 1941 році написав підручник гри на бандурі. Загинув у боях Другої світової війни неподалік Чорнух на Полтавщині.

Підготував Олег ПУСТОВГАР,
регіональний представник Українського інституту національної пам’яті.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

1 thought on “Століття заснування Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича: полтавський вимір

Добавить комментарий