Світлиця, вимріяна  Іриною Турчиною

Ірина Турчина.

Світлиця, вимріяна Іриною Турчиною

Учительку молодших класів Озерської школи, що в Кобеляцькому краї, Ірину Вікторівну Турчину знаю не один десяток років. Вона завжди виділялася креативністю, неординарністю, пошуком нових ідей… Ось і минулого літа вона приємно вразила, повідомивши: «Я Світлицю облаштувала. Якось запрошу, качаною кашею пригощу». Звісно, запрошення прийняла з радістю: це ж так приємно заглянути в минувшину, зануритися в традиції наших пращурів, побачити предмети побуту, які були в далекому дитинстві…

Відрадно, що значна частина експозиції Світлиці – хатнє начиння, посуд, вишивки – належали бабусі Ірини Турчиної Єфросинії Йосипівні Гармаш. У Озерах вона оселилася наприкінці 1943 року, коли чоловіка Василя Дем’яновича направили на роботу головою місцевого колгоспу. Ірина й нині пам’ятає піч, у якій бабуся готувала смачні борщі, пекла маленькі пиріжки, гнітила груші. І вже в дитинстві вирішила, що в неї теж обов’язково буде піч. Мрія збулася: має не звичайну, а багатофункціональну, страви можна готувати як у печі, так і в духовці та на мангалі.
Народні традиції, звичаї, яких дотримувалися в сім’ї дідуся й бабусі, шанували й батьки Ірини – Віктор Семенович і Раїса Василівна. Тож і доньці з малих літ усе було близьким, до душі. А як стала господинею, намагалася все зберегти і відтворити. Сучасний посуд не приваблює, їй подобається глиняний і дерев’яний посуд. Українські старовинні страви – то не лише кулінарне захоплення, а й справжнє таїнство, історія, традиції.
Тож давно виношувала ідею створення власної Світлиці, бо й до сьогодні пам’ятає, як бабуся вправно працювала з веретеном, снувала нитки; як ткала доріжки на ткацькому верстаті; як рубелем прасувала рушники, прилаштувавшись на скрині… А ще в її хаті завжди пахло пирогами, варениками, галушками, книшами. Так тепер – в оселі онучки.
Ірина зростала в родині педагогів. Мама Раїса Василівна працювала бібліотекарем і вчителем образотворчого мистецтва, тато Віктор Семенович – учителем фізичного виховання. Обираючи професію, дівчина вирішила вступати в морехідне училище (батько служив на флоті) або нікуди. Та все ж її переконали, що треба хоча б спробу зробити дізнатися, як відкриваються двері у вузі. Й перша спроба виявилася вдалою: Ірина стала студенткою факультету початкової освіти Полтавського педагогічного інституту. Її зарахували в основний склад славнозвісного хору «Калина». Життя студентки завирувало: навчання, репетиції, гастролі…
«Українська пісня і народний костюм – то моя любов на все життя», – зізнається Ірина Турчина.
Їй пропонували залишитися в інституті, побачити світу (колектив запрошували на міжнародні, всеукраїнські фестивалі), але Ірина була налаштована категорично: лише Озера!
І ось уже 38 років віддано школі, підготовлено до самостійного життя не одне покоління односельців: тривалий час працювала вчителем початкових класів і уже дванадцятий рік – заступником директора з навчально-виховної роботи. Стільки ж років у Озерах дарує пісенне мистецтво ансамбль «Берегиня». Пісня не відпускає, як і мрія про Світлицю.
– Улітку позаминулого року я сказала друзям, що хочу втілити в життя свою мрію – зробити Світлицю. Це буде моїм внеском у наближення Перемоги. Пропаганда української культури, традицій. Це моє, близьке мені, рідне… Вони погодилися, що то – добра справа, але молодь не вельми цікавиться цим. Отака наша гірка реальність, але, якщо хоч одному це буде до душі, то й ради цього варто не зупинятися.
Планувала закінчити роботи за тиждень, а пішла вся відпустка. Це при тому, що й друзі допомагали – і облаштовувати, і старовинними речами поповнювали експозицію. 26 липня 2022 року відбулося відкриття Світлиці.
– Коли заходжу в приміщення, де відчувається дух пращурів, навіюються спогади дитинства, я отримую заряд енергії. Тут з радістю приймаю гостей, проводжу зі школярами різні заходи, уроки, майстер-класи, – розповідає Ірина Вікторівна.
Ось і нещодавно вчителька робила з учнями ляльки-мотанки з природнього матеріалу, а з овочів – фігурки корівок, теляток, поросяток…
– І своє дитинство згадала, і дітям цікаво було. Один хлопчик сказав, що він ніби в казковому світі побував. Традиційно пригостила своїх вихованців українськими стравами.
Таке враження склалося і в мене: частина садиби – це сьогодення, частина – наше минуле… А переступаєш поріг Світлиці – і вже очей не відведеш від багатства старовинних предметів побуту. Зокрема глиняного посуду: глечиків різного об’єму й форми, макітер, горняток. Дерев’яні ступки, совочок, лійка, рубель, качалка, макогін… Є й незвичні речі. Приміром, кушка (це як сучасна барсетка): косарі, коли йшли на поле, клали в неї мантачку й чіпляли на пояс.
Зібрала Ірина Вікторівна й колекції національного одягу з різних регіонів України та рушників. Хатина чиста, прибрана точнісінько так, як колись було в бабусі: ліжко застелене ліжником, вишиті наволочки на подушках, картини, ікони на стінах…
І, звичайно ж, без печі не було української хати. На цій печі грілася в дитинстві Ірина, а минулоріч вправно її розмалювала, причепурила, знайшла знаряддя праці, які були в кожної господині, – кочерга, рогач, дерев’яна лопата…
Представлений у Світлиці й різний посуд, у якому готували та з якого вживали їжу. А про меню пращурів Ірина Турчина може розповідати не одну годину. Вона його не тільки «декларує», а й готує у ньому – капусняк, галушки, коцюрбу, книші з вишкварками й кропом та часником, хліб, робить мішанину, варенуху з дарів природи… Пригостила й обіцяною качаною кашею, яку на Полтавщині готували на сімейні свята, але зараз практично вийшла з вжитку. І хоч готують її з простих продуктів – пшона, борошна і яєць, але на її качання треба витратити три години й стільки ж часу – на варіння у бульйоні. Тож чи не святкова страва?!
Світлиця огортає затишком, дарує душевний спокій, навіює добрі спогади. До неї обов’язково повернусь, тим більше, що хочу передати кілька експонатів.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий