Свято українського єднання

Свято українського єднання

До 115-річчя відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві

Наближення сотих роковин нової української літератури (1898 р.), яка у своєму віковому розвитку здолала тернистий шлях урядових імперських заборон і дала таких велетів духу і слова, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, та ще славну когорту письменників, що могли б бути окрасою будь-якої європейської літератури, розбудило культурну громадськість, надихнуло її на започаткування цілого ряду заходів із відзначення цієї вікопомної дати. Тоді ж серед української інтелігенції народилась ідея спорудження пам’ятника батьку української літератури Івану Котляревському в його рідному місті Полтаві. Адже, як писав редактор часопису “Рідний край” М. Дмитрієв: “…минуло ціле століття існування малоросійської літератури, і на всьому широкому просторі, де розкинулось 23 мільйони малоросійського населення, ні один письменник не був пошанований таким звичним, всесвітньо прийнятим способом – постановою пам’ятника”.
У Полтаві цей задум активно просували Г. Маркевич, Г. Коваленко, Панас Мирний, М. Дмитрієв, з неабияким ентузіазмом цю справу сприйняв Микола Лисенко, всіляко підтримуючи, а інколи наполегливо підштовхуючи полтавців до реалізації шляхетної ідеї.
Пам’ятник вирішено було споруджувати на кошти, зібрані від окремих осіб, колективів, товариств, що виявлять добру волю у підтримці благородного починання.
Ключовим моментом у реалізації грандіозного задуму була доповідь міської управи про встановлення пам’ятника, подана на розгляд засідання міської Думи у березні 1894 року. У документі зазначалось: “…в управи нема сумніву в тому, що міська Дума визнає своїм обов’язком покласти початок спорудженню пам’ятника Котляревському у самому місті…” У тексті доповіді також пропонувалось висунути клопотання про дозвіл організувати збір коштів у межах Полтавської та Чернігівської губерній. Щоб виконати всі належні у таких випадках юридичні кроки, місцева влада звернулась до міністерства внутрішніх справ з проханням надати дозвіл організувати підписку на збір коштів на пам’ятник поетові у Полтавській та Чернігівській губерніях. Відомо, що у 1895 році дозвіл від уряду отримала тільки Полтавська губернія. Серед полтавців ідея знайшла щирий відгук. Уже в перший рік було зібрано 6418 рублів 12 копійок.
Та невдовзі просування справи різко загальмувалось. Деякі з гласних міської Думи почали говорити про недоцільність спорудження пам’ятника, а замість нього пропонувалось збудувати будинок імені Котляревського, де б розмістились просвітницькі заклади. Пояснення такої позиції було очевидним. Адже у відповідь на листа про дозвіл на встановлення пам’ятника, надісланого з Полтави до Петербурга, із столиці надійшов лист від виконуючого обов’язки начальника головного управління друку М. Соловйова, який не рекомендував ставити пам’ятник, мотивуючи свою позицію тим, що “пам’ять про Котляревського дорога лише небагатьом ревнителям малоросійського наріччя, яке досі не має літератури, бо не можна ж надавати серйозного значення тоненькій книжечці не в міру прославлених віршів Т. Г. Шевченка чи декількох оповідань Марка Вовчка”. Однак імперська позиція викликала заперечення серед осіб, які жертвували кошти саме на спорудження пам’ятника. Цю точку зору палко відстоював на засіданні Думи Г. І. Маркевич. Віддаючи належне його принциповій позиції, М. В. Лисенко писав 4 березня 1898 року: “Та у нас у Києві так і дивляться, що одвоювання проекта пам’ятника належить в Думі цілком Вам. Коли б не Ви виступили з гарячою промовою і не боронили обчеського бажання усієї свідомої України, то б паничі полтавські та подла чужа нам інтелігенція з головою на чолі одсунули б ідею постановки пам’ятника Котляревському і замінили б її на який-небудь дом з читальнею, де б довіку не вчулася наша рідна українська мова”.
Неабиякі суперечки і дискусії виникли також з приводу місця розташування майбутнього монумента. Спочатку найбільш прийнятною була запропонована Петровська площа, що знаходилась у центральній частині міста. Та невдовзі, начебто через те, що на цьому місці планують встановити пам’ятник Петру І, ідея була відхилена. На таке рішення вплинув уже згаданий лист М. Соловйова з Петербурга, який з глумом зауважив: “Не Гоголь і не Петро Великий повинні, на думку Полтавської управи, прикрасити Петровську площу, а письменник, який уперше надрукував сміхотворну переробку класичної поеми, що свідчить хіба що тільки про поганий смак творця”. Після такої резолюції дана пропозиція відпала сама собою, і було запропоновано на розгляд аж 11 варіантів щодо місця розташування пам’ятника. Пропозиції лунали найрізноманітніші. Пропонувалось встановити монумент і на майданчику біля хати письменника, і на Подолі, і при вході в Корпусний сад, і на Протопопівському бульварі. Дискусії були настільки жвавими, що деякі дотепники пропонували зробити пам’ятник переносним, щоб догодити кожному. Особливо ж суперечки розгорілися тоді, коли був відкритий Будинок для освітньої мети імені М.В.Гоголя. Вважалось, що це найкраще місце для майбутнього пам’ятника. Актори малоросійської трупи
І. Карпенко-Карий та М. Садовський підтримували місце саме на Іванівській вулиці, якраз проти театру. Але М.Дмитрієв та член комісії П. Рудченко (Панас Мирний) палко відстоювали первісну пропозицію, що була запропонована для встановлення пам’ятника, – Петровську площу. Такої ж думки була і редакція часопису “Киевская старина“, а також окремі особи, що взяли участь у пожертвах на пам’ятник. Але на засіданні думи
1 листопада 1899 р. місцем для встановлення пам’ятника було затверджено Протопопівський бульвар. Цю позицію підтримав і автор пам’ятника – скульптор Л. Позен, мотивуючи це тим, що Петровська площа занадто велика порівняно з пам’ятником. На таке рішення Панас Мирний відгукнувся двома сатиричними віршами: “Жалібна супліка на той світ Івану Петровому сину Котляревському двадцяти двох гласних Полтавської міської думи, що мусили подати свій голос за постановку пам’ятника на Протопопівській вулиці” та “Одклик з того світу від Івана Петрового сина Котляревського на жалібну супліку гласних Полтавської міської думи”.
Щоб здешевити спорудження монумента, скульптор Л. Позен безкоштовно виконав проект пам’ятника, а також моделі горельєфів на сюжети творів І.Котляревского – “Енеїди”, “Наталки Полтавки” та “Москаля-чарівника”, губернський архітектор
О. Ширшов безкоштовно створив загальний образ монумента. За таку доброчинність їхні імена були закарбовані навічно на “діловій” дошці, що знаходиться на тиловій стороні пам’ятника. Слід згадати також кам’яних справ майстра П.Певного, який виготовив п’єдестал із суцільних брил дніпровського граніту за ціну, втричі дешевшу від її повної вартості.
Нарешті все було готове до свята, призначеного на суботу-неділю 30 та 31 серпня 1903 р. (за ст. ст.). Стояла чудова, тиха сонячна погода. Гості почали з’їжджатися 29 серпня. Полтавські готелі, прибуткові будинки були переповнені, адже прибули два спеціальних потяги з Києва – приїхали літератори, журналісти, громадські діячі, київський хор під керівництвом М.В.Лисенка, актори та театральні діячі. Фактично це був перший неофіційний з’їзд українських письменників. На полтавських вулицях та бульварах можна було бачити Михайла Коцюбинського з дружиною Вірою, Лесю Українку з матір’ю Оленою Пчілкою, Михайла Старицького, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Бориса Грінченка, Христину Алчевську, вже дуже літню дружину Пантелеймона Куліша Ганну Барвінок, Сергія Єфремова, Миколу Лисенка, співаків київського хору. Вони зупинились у готелях “Континенталь”, “Європейський”, у прибутковому будинку Перцовича (галицька делегація), а дехто – у своїх близьких приятелів. Леся Українка з Оленою Пчілкою, Михайло Старицький, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Лисенко з донькою Галиною та її подругою Євгенією Щербаківською зупинились у свого полтавського знайомого Миколи Дмитрієва, який мешкав біля Петровського парку (сучасна пл. Конституції).
Урочистості розпочались о першій годині 30 серпня 1903 р. на могилі Івана Петровича Котляревського. Панахида зібрала на міському цвинтарі величезний натовп людей, який після її завершення рушив до пам’ятника, що височів під запоною на Протопопівському бульварі.
Огорожа пам’ятника прикрашена дубовим гіллям, квітами, вінками. Майорять прапори. Натовп навколо монумента та на прилеглих вулицях, який ледь стримують поліція та козаки. Люди у вікнах, на балконах, на дахах (за місце у чужій квартирі чи на балконі треба було заплатити чималеньку суму).
Єпископ Іларіон разом з полтавським духовенством відслужив молебен. Після многоліття представникам міської влади, усім добродійникам, які допомогли коштами, віце-губернатор С. Фонвізін зняв покривало, і перед очима присутніх постав пам’ятник, яким Полтава пишається досьогодні.
Розпочалось покладення вінків до підніжжя монумента. Всього їх було покладено близько шістдесяти. Борис Грінченко голосно читав написи на них, котрі супроводжувалися щирими оваціями.
Письменники, котрі були присутні на святі, домовилися збиратись щороку у Полтаві.
Надвечір вінки перенесли до театральної зали Просвітницького будинку імені М.В.Гоголя, де о 19 годині 30 хвилин розпочалось урочисте засідання міської думи. Засідання відкрилося промовою міського голови В.П.Трегубова.
Донедавна залишалось відкритим питання про присутність на святі скульптора Леоніда Позена. У петербурзькій газеті “Новое время” від 08.09. 1903 р., котра подає детальну розповідь про полтавське свято, знаходимо підтвердження, що у ці дні автор пам’ятника був у Полтаві: “Горячая, восторженная овация была сделана публикой присутствовавшему в зале скульптору Л.В.Позену. Признательный город поднес талантливому художнику золотой памятный жетон”.
Г.І.Маркевич прочитав “Історичну записку” про спорудження пам’ятника, потім Іван Стешенко виголосив промову про художнє значення творів Котляревського та його заслуги перед рідним краєм.
Почались вітання. Їх було дуже багато: говорили представники Києва, Харкова, Одеси, Чернігова, Львова, Ніжина, Прилук, Миргорода, а також губернських і повітових земств, різних товариств та навчальних закладів. На жаль, піднесено розпочате засідання закінчилось гучним скандалом. Річ у тому, що відповідно до розпорядження міністерства внутрішніх справ було заборонено виголошувати вітання українською мовою. При перших вітаннях, мовлених рідною мовою, та протесті міського голови віце-губернатор зник. Міський голова опинився у незавидній ситуації. Обурені гості свята забирали вітальні адреси, залишаючи перед B. Трегубовим порожні теки, і негайно покидали театральну залу. Вражений міський голова оголосив засідання закритим і зомлів. Так опівночі завершився перший день урочистостей.
Наступного дня відбулися у тій же залі літературно-музичний ранок, де прозвучала спеціально для свята написана кантата М.В. Лисенка “На вічну пам’ять Котляревському”, обід “вічної пам’яті Котляревському” у ресторані “Монголія”, меню якого склав Панас Мирний, та вечірня вистава “Наталка Полтавка”. На полтавській сцені виступали М.Кропивницький (виборний), І.Карпенко-Карий (возний), М.Садовський (Микола), Л.Ліницька (Наталка), С.Тобілевич (Терпилиха), О.Жулинський (Петро). Це була тріумфальна вистава, і всім акторам та актрисам були піднесені квіти.
Львівське видання “Руслан” подавало день за днем детальний перебіг полтавських урочистостей. У номері від 4 вересня 1903 р. зазначається, що у літньому театрі клубу чиновників (орієнтовно територія басейну “Дельфін”) увечорі 31 серпня одночасно з українською трупою грала “Наталку Полтавку” заїжджа російська трупа, бажаючи підкреслити своє шанобливе ставлення до полтавського свята та величі постаті Івана Котляревського.
Загалом полтавські дводенні урочистості справили на всіх учасників і присутніх найкращі враження, які були затьмарені тільки сумним інцидентом, що виник з приводу заборони читати вітальні адреси українською мовою. Такі дії було оскаржено в урядовому Сенаті, але лише через три роки – у 1906 р. – було винесено рішення про неправомірність дій міського голови.
Та все ж свято відкриття пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві навічно записане в календар непересічних дат національної культури як свято українського єднання. Як писав редактор часопису “Рідний край”
М. Дмитрієв: “Хай воно буде й надалі початком спільного широкого розвою усіх духовних сил великого 30-міліонного українського народу, усієї України-Руси…”

Євгенія СТОРОХА,
Валентина СКРИЛЬ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий