Та хто такі ви, щоб убить Кобзаря?!

Та хто такі ви, щоб убить Кобзаря?!

Йому стріляли у скроню і в чоло – такі поранення не залишають шансу вижити, вони смертельні. Для живої людини. Тільки цього разу, цієї весни, 5 квітня, вороги розстрілювали пам’ятник – погруддя Тараса Шевченка у стражденній Бородянці на Київщині. Стріляли, як у живого, бо ці зайди знають, принаймні проінструктовані рашистським керівництвом, що наш Кобзар завжди з нами, і розуміють, що сьогодні ми вже справді виконуємо його «Заповіт»–
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте…

Настав час називати ворога його справжнім ім’ям, як і Тарас Шевченко називав: москва, московщина, москалі. Він, як писав у 2018 році колишній президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, «не визнає узурпації назви Русь та її спотворення, як не визнає московські претензії до Київської Русі. Немає Росії, нема росіян. Натомість всюди являється у творчості поета Москва, Московщина, москалі. Мабуть, для підкреслення того, що немає споріднення між українцями та москалями, поет пише: «А до того – Московщина, / Кругом чужі люде…» …Москва чужа, москалі не брати, а гнобителі».
Наш Кобзар розповідав і про те,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, золото
І свічі забрали у Покрові… –
у пограбованій Покровській церкві Січового Війська. Хіба не так сьогодні рашисти грабують і знищують усе на своєму шляху? Церкви, музеї, школи, виші, театри, людські помешкання… Днями ракетою зруйнували Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка Харківської області, біля якого і похований наш земляк, зруйнували у рік 300-літнього ювілею всесвітньо відомого українського філософа!
Це і є елементи геноциду українського народу, і наш ворог заплатить за це – руйнування об’єктів культурної спадщини кваліфікується як воєнний злочин за Гаазькою конвенцією 1954 року.
А москалі і світ Божий
В путо закували, –
пише Шевченко в поемі «Невольник». І нам сьогоднішнім світ Божий вони «в путо закували», ми позбавлені нормального людського існування, нам виють сирени, на міста і села летять ракети, падають бомби, скоєно тисячі масових вбивств і тортур, сотні зґвалтувань мирних громадян, маємо сотні загиблих невинних дітей. І щодня наші найкращі з кращих воїни віддають своє життя за нашу свободу.
Ми побачили справжнє обличчя ворога, бо ж досі самі себе стримували в означеннях, читаючи Кобзаря, його послання українцям: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!». З ким – борітеся? Ми апелювали до жорстокої кріпаччини, злодійств російської імперії, економічної і соціальної несправедливості, в Катерині бачили скривджену дівчину (Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі – чужі люде, / Роблять лихо з вами), а не поневолену московщиною Україну, ми остерігалися назвати ворогом росію, називаючи росіян братами. Хоч і відчували на генетичному рівні, про що і про кого нам казав Тарас, від чого застерігав і за що він був засланий у солдатчину в далекий Казахстан без права писати й малювати. Десять втрачених років! Російсько-комуністична влада боялася його Слова так само, як і царська, імперська. Його «Кобзар» видавали з купюрами, Пророка називали пролетарським бунтарем і змальовували ледь не атеїстом, бо ж то він волав:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
«Ці вогненні рядки Шевченко написав у віці Ісуса Христа. Кобзар ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення, – наголошує доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко. – Пам’ятаймо, що це написав поет, «чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву» (Олесь Гончар), написала віруюча людина, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі:
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Але, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, «любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…»
А ми так довго цього боялися, не сміли – називати, принаймні вголос, речі своїми іменами, нам і в Бога вірити заборонялося, і Шевченка, Пророка свого, не дозволялося пізнати.
Мені випало навчатися в Києві якраз у ті часи, коли нам, студентам, було суворо заборонено 22 травня не те що до пам’ятника підійти, а навіть у парк Шевченка ногою ступити – таких відстежували і виганяли з університету його імені. Записували в націоналісти, насправді ж пильнували: чи не пробудив душі наші Тарас, чи не прозріли, чи не збагнули –
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти,
про що насправді його «Заповіт»?
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Аж тоді, по тому –
…на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі…
Пророцтва збуваються – мабуть, Богом судилося саме нам, нині сущим, не уникнути цієї долі – кров’ю Героїв омити свою незалежність, щоб у своїй державі запанували «своя правда, і сила, і воля».
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Ці рядки Тараса Шевченка було викарбувано на пам’ятнику в Бородянці. Кулями розірвано скроню і чоло Пророка, його голова похилилася, але пам’ятник устояв. Символічно. І здається, що то від страшного душевного болю поет схилив голову, бо перед ним – страшні задимлені руїни двох висотних будинків, де загинули люди. На той час зазначалося, що найбільше жертв серед цивільного населення унаслідок дій російських військових зафіксовано саме там, у Бородянці. Селище, в якому до війни проживало 13 тисяч людей, майже повністю зруйноване. І там же, через кілька днів, російські окупанти обстріляли пам’ятник архангелу Михаїлу. Хрест упав, але меч архангела залишився в його руці! Символічно. Якесь обране місце, бо затим у Бородянці, в зруйнованому будинку під завалами наш військовий знайшов ікону Спасителя, яка дивом уціліла. Символічно. А ще ж про шафу із Бородянки, ту, що з керамічним півником на поличці, вже увесь світ знає. Символічно. І про кицю з очима, які пропікають наскрізь душу – її врятували волонтери, вона близько двох місяців пробула на сьомому поверсі зруйнованого після рашистських бомбардувань будинку. І вижила. Бородянці назвали тваринку Шафою. Символічно.
Ми в усі часи повторювали, щоразу знаходячи потрібні акценти, що для нас творчість Тараса Шевченка звучить актуально. Сьогодні вона актуальна як ніколи. Ми вже ніколи не читатимемо свого Пророка поверхово, замовчуючи те, що кричить до нас в його рядках і поміж рядків – аби не образити «старшого брата». Не брат, і тим паче – не старший.
Лідія Міщенко, бібліотекар із села Студеники на Київщині, написала вірш про розстріляне погруддя Кобзаря, де є рядки:
Та хто такі ви, щоб убить Тараса?
Він на своїй землі, корінням вріс.
Ви – зайди, безголова, ница маса,
Народ, що горе у мій край приніс.
Тарас – Пророк.
Він знав про вас напевно,
Що ви тупі, безжалісні кати.
Заповідав нащадкам дуже ревно
Від вас свою Вкраїну берегти…
Ми сьогодні сповна виконуємо «Заповіт» нашого Шевченка. 161 рік тому забрали тіло Пророка зі Смоленського кладовища у Санкт-Петербурзі й перепоховали на Чернечій (тепер Тарасовій) горі – як він хотів, на Вкраїні милій, де видно Дніпро і чути, як реве ревучий. А нині, 2022 року, стали на захист рідної України від споконвічного лютого ворога, агресора, ненаситного загарбника і вбивці – з його підтримкою: «Борітеся – поборете!». Нам випала ця місія.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Добавить комментарий