Таїланд, Україна, США: отець Ципріан звик до зміни парафій

У римсько-католицькій парафії церкви Воздвиження Хреста Господнього в Полтаві осінь нинішнього року розпочалася з прощання. Після 2,5 року її залишив настоятель отець Ципріан Чоп. Така доля священика – змінювати місця служби. Отця Ципріана відправили до нової парафії, що на іншому континенті – у США.
Після його останньої служби в Полтаві люди ще довго не розходилися. Поспішали зробити фото на пам’ять та ще раз поспілкуватися за чашкою кави чи чаю з тим, хто довгий час підтримував і в радості, й у горі.
Здається, отець нікого не забув. Лише після численних прощань знайшов час, щоб дати інтерв’ю. Говорив чудовою українською мовою, лише іноді незвично для нас конструював речення. Отець Ципріан – за походженням поляк.

«Дуже багато завдань…»

– Нині – останній день вашої служби в Полтаві. Які маєте почуття?
– Подвійне почуття, як це зазвичай буває, бо я вже не один раз змінював місце служіння. Є жаль, смуток, ностальгія, адже жив і працював тут, старався якнайкраще працювати на благо цих людей. Є і певна стурбованість – що буде завтра, що буде в майбутньому? Коли їду до нового місця, то не боюся, очікую чогось нового. Але, звісно, сумно розлучатися з парафіянами, місцями, до яких звик.
– Ви змінюєте не тільки місця роботи, а й континенти. Ось зараз їдете до США. А коли два з половиною роки тому вам сказали, що маєте їхати до України, до Полтави, – які були тоді очікування?
– Я знав Полтаву вже давно. 12 років тому я був тут вперше. Тоді я завершив місіонерську роботу в Таїланді і поїхав до Польщі через Україну. Мав в Україні тиждень канікул. Тут працюють мої друзі-священики. Я їх відвідував. І вони мені сказали, що за три дні в Полтаві буде храмове свято, якщо хочеш – поїхали з нами. Звичайно, я погодився. Ми поїхали в Полтаву. Я тоді навіть не знав, що буду працювати в Україні. І це було моє перше свято в Україні. Мене тут тепло прийняли, я служив з отцем Павлом, організували зустріч із парафіянами, і я розповідав про Таїланд. Потім, дуже швидко, дізнався, що я буду працювати в Україні. Почав працювати, відвідував Полтаву раз чи два, знав цю парафію. А коли дізнався, що я тут буду жити та працювати, то зрадів. Мені тут подобається.
– А чому?
– Полтава дуже спокійне місто, мальовниче, тут багато природи, люди такі спокійні. І можна відпочити душею. Дуже багато завдань – заохотити людей до віри, до чогось, що вони не знають. Мені Полтава сподобалась, був такий контраст, бо я раніше працював у Києві і потім у Чернігові. Чернігів такий трошки схожий на Полтаву, і він мені подобався. Але коли я отримав призначення до Полтави, то я був вдячний. Тут невеличка парафія, до 80 людей, більше 100 немає. Я працював у великих парафіях, і в маленьких теж працював. Може, для мене це добре. Дякую Богу за все.
– Полтаву, Полтавську область не назвеш католицьким краєм. Це додавало вам певних труднощів?
– Ні, труднощів не було – з боку влади чи інших інституцій. Просто тут є толерантність. У храмі вже є все головне, бо храмові уже 15 років. А сама парафія вже існує 25 років. Мабуть, мої попередники побороли всі бюрократичні справи і все інше. Я тут не мав проблеми, бо люди вже знають, що тут є католики. Хоча не всі приходять, але багато людей знають про нас, і думаю, що шанують, бо знають: ми хочемо жити з усіма в згоді й усіх шанувати. Ми такі відкриті, й тому я зустрічався з добротою. Так само я тут зустрічався з ввічливістю і добротою представників інших церков: чи то православних, чи то протестантських. Дуже добре ми співпрацювали з нашими друзями з греко-католицької церкви: я був у захопленні від співпраці з отцем Максимом і сестрами, які нещодавно приїхали сюди в Полтаву. Не було в Полтаві проблем, а було багато добрих людей.
– Зовсім не було? Не запитували: хто такі католики, що тут роблять католики?
– Приходять люди і питають таке, питають у місті. То я розповідаю. Слухають з увагою і пошаною, потім розуміють, що католики теж християни. На жаль, немає єдності повної, хоча я ворожнечі не зустрів…
Думаю, в Полтаві тепер такий період праці для нашої церкви чи інших церков, щоб поглиблювати свідомість християнську, зміцнювати віру…

Дух народу, дух людини

– Мені здається, що священику будь-якої конфесії важко робити свою справу на пострадянському просторі, адже ми пережили доволі довгий період атеїзму. Ви це відчули?
– Так, це відчувається. Наслідки комуністичного атеїзму в тому, що більшість людей не знають основ віри. Вони були десь охрещені підпільно, десь у підвалах, але часто не знають, як вірити, як жити. І це відчувається. Є велика різниця із ситуацією тут і в таких регіонах, як Поділля, Житомирщина, навіть Київ. Але й у Полтаві все більше і більше людей переконуються, що віра в Бога потрібна, а той комуністичний період був дуже поганий період, нелюдський, аморальний, який нищив не тільки країну, не тільки економіку, але передусім дух народу, навіть дух людини.
І тепер людина дуже загублена, скажу так. Не знає точно, де підтримку знайти. До того ж свою, скажемо так, бездуховну справу роблять демагогія, пропаганда грошей по телевізору. Той, хто шукає доброї праці, їде в Польщу, інші країни. Це для них відзначення щастя чи чогось такого. Якось проходять мимо, образно кажучи, не зупиняються, щоб пізнати духовність, дух.
Поїхавши в інші країни, в Італію, Польщу, там бачать, що люди живуть більш достойно, але вони там мають віру, мають церкву і це їм дає натхнення, силу, сенс життя. Так, для мене як священика важко працювати тут серед цих людей, але це є виклик, думаю, що багато ще праці для тих, хто буде працювати тут після мене.
– Ви згадали про Польщу – про свою рідну країну, де ви народилися і стали священиком. Багато українців їдуть зараз туди, адже там міцніша економіка, отже, й заробітки вищі. Кажуть, що в Польщі зараз краща ситуація, ніж в Україні, бо там вдалося уникнути потужної антирелігійної кампанії навіть у соціалістичні часи. В колишньому Радянському Союзі, в Радянській Україні пропаганда атеїзму була набагато потужнішою. Що ви з цього приводу думаєте?
– Так, у нас церква працювала, церкви діяли і після Другої світової війни, коли Польща була під впливом Радянського Союзу. Але теж було важко, теж були гоніння. Священиків ув’язували, убивали, хоча не в таких масштабах, як у радянських республіках. Віра народ підтримувала, дух народу, патріотизм, цінності християнські, сімейні – це все якось вижило, не втрачалося в Польщі.
І потім на основі цих духовних цінностей, тобто на основі духу, ідей, ми могли вже після змін будувати економіку, розвиватися економічно. І тому наслідок такий є зараз, що у Польщі є досить добрий рівень життя і підноситься постійно, і є надалі віра – багато людей ходять у церкву.
– Коли у неділю я їхав через Польщу, то був вражений – скільки людей збиралося у костелах у різних містах, містечках, селах. Там навіть не вистачало місця, і люди слухали на вулиці службу, що транслювалася з храму. Але мені дехто з місцевих казав, що і не всі зараз поляки щирі у своїй вірі. Вони ходять до церкви лише тому, що не хотіли б, щоб сусіди чи родичі косо на них дивилися. Є в Польщі проблема зі щирістю віри?
– Так, є проблема, бо ніхто не має досконалої віри. Але це є доброю традицією, що люди ходять до церкви. Почуте там вплине на їхнє життя – більше чи менше. Звісно, є й те, що людей відволікає від церкви, вони туди не приходять. Але ж дуже багато ходять: сім’ї, діти, молодь. Я все ж таки думаю, що Польща залишається дуже віруючою країною. Глибину віри дуже важко визначити, але якщо бачимо, що люди непогано живуть, з пошаною для інших, то я так думаю, що тут віра зумовлює поведінку в суспільстві.
– До вас у Полтаві ходять багато студентів з інших країн – іноземців, в основному з Африки. Вони дуже відрізняються від полтавців – парафіян із Полтави?
– Вони мають свою культуру, свої звичаї, співи. Ми тут з ними молимося англійською мовою, вони всі розуміють англійську мову. Вони навчаються, але не забувають про віру. Хоча не всі приходять. Для них церква також є чимось потрібним, для того, щоб свою тотожність відкривати і підтримувати.
– Тобто в Африці сильніша віра?
– Там є дуже сильна християнська традиція – у країнах, звідки вони приїжджають: Нігерія, Камерун, Зімбабве, Гана й інші країни. У них та сама віра, але вони мають трошки інший характер.
Їм трохи важко тут увійти в культуру нашу, тому мають свої спільноти. Є спільнота, наприклад, християнських студентів. Вони самі збираються і моляться. Вони зберігають свою тотожність, не губляться. А ті, які не приходять до церкви, занедбують справи, яких вони навчилися вдома, то потім дещо загублені, не знають, що робити. Їм потім дуже важко допомогти.

Церква – для всіх

– Ваші парафіяни тут, у Полтаві, люди якого віку?
– Маленькі діти, молодь, люди старшого і похилого віку. Найстарша парафіянка, їй, мабуть, 96 років. Церква – для всіх. Ми стараємося зустрітися зі всіма, так молитися, щоб це було зручно. І, крім служб, є спеціальні зустрічі для маленьких дітей. Є садочок у суботу, світлиця для старших дітей, така катехиза, є зустріч для молоді, різні поїздки, паломництва, для сімей є зустрічі.
– Наприкінці підсумкове запитання. Які були перед вами виклики, коли приїхали в Полтаву?
– Коли я приїхав сюди 2,5 року тому, то я нікого не знав, і це був час, коли Великий піст починався, то треба було дуже швидко все пізнавати. Потім отець Андрій, з яким я тут служив, дуже сильно захворів. Буквально за місяць після того, як я сюди приїхав, він поїхав до Польщі лікуватися, на жаль, невдовзі він помер. Я тут був сам. Крім молитов і проведення служб, треба було утримувати і все господарство. Так що я багато чому навчився тут, бо раніше не мав таких ситуацій.
І виклики такі, що деякі люди мають слабку волю, відходять потім від церкви. Потім нові приходять, їм всім треба пояснювати, вчити майже як дітей, бо вони не мали такого виховання. Це є великий виклик, але я радий, що він є, бо я радію, коли людина приходить і хоче дізнатися про Бога, про Біблію, про духовні справи.
Виклик є, власне, ще й такий: як докликатися до людей, котрі не приходять у церкву самі, котрі ходять у спортзал, у магазин, шукають чогось у житті, але до них дуже важко докликатися, бо вони не розуміють, що вони потребують духовних цінностей. Ніхто їх не виховав так, не показав це.
– Такі, умовно кажучи, полтавські виклики. Вони будуть схожими на ті виклики, які чекають в Америці?
– Не знаю, хоча думаю, там люди мають трошки іншу ментальність, іншу підготовку. Я так думаю, не мають проблем із майбутнім днем, пов’язаних з економікою. Наприклад, вони не бояться, чи буде завтра робота чи гроші, чи буде за що купити хліб. Отож мають можливість зосередитися на важливіших справах – на духовних цінностях. Знаю, що там дуже багато людей дуже активно включаються в життя парафій. І вони допомагають священикам, організують різні групи – катехизи для дітей. Я думаю, що там дещо інший етап розвитку. Але побачу… Що буде, те й буде – не боюся, але трошки хвилююся. Все в Божих руках. Все буде добре за допомогою Бога і людей.
– Коли плануєте наступного разу відвідати Полтаву?
– Не знаю. Як приїду в Європу, то, думаю, в Україну і Полтаву заїду.
– Дякую, і ласкаво просимо до Полтави!

Анатолій МІШИН
Журналіст