"Так судилося мені…"

«Так судилося мені…»

Щороку чудової вересневої пори Полтавщина відзначає одне з найголовніших свят – День визволення нашого краю від коричневої чуми. Цьогоріч минає вже 75 літ, як останній солдат гітлерівської армії під натиском радянських військ залишив Полтавщину.
Три чверті сторіччя…Відтинок часу, за який змінилося як мінімум три покоління. Все менше і менше серед нас тих, хто безпосередньо брав участь у Великій Вітчизняній війні. Тих, хто зламав хребет фашистському звіру. Тому кожне спілкування з людьми того покоління є надзвичайно зворушливим…

Гвардійці з вулиці Гвардійської

Привітати зі святом ветерана Великої Вітчизняної Володимира Миколайовича Іщенка та його дружину Валентину Іванівну, з якою вони разом йдуть по життю вже більше шістдесяти років, автор цих рядків завітав на вулицю Гвардійську, до охайної оселі, яку вони збудували власними руками. Є в цьому певний символізм. Саме ці люди, за великим рахунком, і є гвардією нації. Пройшовши через жахи війни й окупації, втрату рідних і друзів, голодомори й розкуркулення, вони зберегли в душі відвертість і щирість, готовність поділитися з наступними поколіннями історіями свого життя.
У свої 93 роки Володимир Миколайович залишається дотепним і жвавим співбесідником. Враховуючи час, що минув із тієї пори, коли перші німецькі бомби впали на Полтаву, навіть не віриться, що розмовляєш з людиною, якій на початок Великої Вітчизняної було 16 років.

Буремні часи колективізації

‘Народився Володимир Іщенко в Чутівському районі Полтавської області, в селі Грині, 6 січня 1925 року.
– Куркулями ми не були. Ну хіба можна назвати куркульським господарство, в якому лише 3,75 десятини землі? – розмірковує Володимир Миколайович. – Але коли наприкінці двадцятих років розпочалася колективізація, землю забрали, а на корову, дім, хлів, інше майно наклали «контрибуцію», як тоді називали податки. Батьки заплатили. Обклали новим податком. Тато, не довго думаючи, взяв торбину й подався на заробітки на Донбас. Мати залишилася з трьома дітьми. Сплатити новий податок родина не встигла, й ми були проголошені куркулями. Приїхала підвода, дозволили лише одягти малечу…
Іщенки пішки пішли на Полтаву. Довго поневірялися, змінювали оселі. Світ не без добрих людей. Приютила спочатку одна жіночка – Килина, в якої теж було трійко дітлахів. Потім інша – Ліза. Влаштуватися на роботу без довідки мати не могла. Тож жебракували. Їли й картопляну шкаралупу. Коли розпочався голод, справжнім порятунком була річка. Не вдавалося спіймати рибу – рятувалися молюсками.
– Було важко, але, якби ми не перебралися у місто, взагалі б не вижили, – каже Володимир Іщенко.
Трохи легше стало, коли батько, «виправивши» на Донбасі документи, повернувся до Полтави й влаштувався на роботу. Так само, якось отримавши необхідну довідку, в залізничну лікарню пішла працювати й мати. Здавалося б, життя почало налагоджуватися, але розпочалася війна…

Роки окупації

– Коли фашисти зайняли Полтаву, – згадує Володимир Миколайович, – було дуже страшно. Але життя є життя, людина звикає до найжорстокіших часів.
– До речі, – вступає в розмову Валентина Іванівна, яка також пережила окупацію у Полтаві, але з майбутнім чоловіком познайомилася значно пізніше, – німці теж були різні. Були й такі, що ставилися до мешканців міста по-людськи. Я була зовсім маленькою, але назавжди запам’ятала двох із них – Петера і Пауля. Вони ніколи не ображали, навіть ділилися солодощами, що отримували із Німеччини.
Та про роки окупації згадувати дуже важко, адже людьми були не всі, в тому числі й серед місцевих. За кілька днів до відходу з міста німецьких військ хтось «здав» батька Володимира Іщенка.
– Батько переховувався у погребі, був з великою бородою, прийняли за партизана, вивезли під монастир і розстріляли разом ще з кількома полтавцями. Коли нам вдалося його знайти й поховати, в Полтаву вже входили радянські війська. Боїв у місті майже не було, – зазначає Володимир Миколайович.
– Перший радянський солдат, якого ми побачили, був кінний розвідник, – розповідає Валентина Іванівна. – Зібралася вся околиця. Кожен ніс що міг, щоб привітати визволителя. А потім з боку вулиці Зіньківської пішли колони наших військ. Одна з моїх подруг багато років по тому цілком випадково на урочистому заході зустріла одного з військових, якому подарувала квіти в перші години визволення міста. Про цю історію тоді писали полтавські газети.

Від Ленінграда до Кенігсберга

– Відступаючи, німці вщент зруйнували залізницю, – продовжує Володимир Іщенко. – Рейки зі шпалами були переплетені, немов звичайний дріт. Тож було видано наказ з’явитися до вокзалу, щоб розібрати все це залізо й починати відновлювати залізничне сполучення. Там я пропрацював майже два тижні. Поки був на трудових роботах, полтавців, які жили в інших частинах міста, польовий військкомат призвав до війська. Без жодного військового досвіду призовників кинули в горнило війни. Багато хто з них загинув уже в першому ж бою при форсуванні Дніпра в районі Кременчука.

"Так судилося мені…"
Володимир Іщенко. Фото 1940-х років.

А мене мобілізували в жовтні 43-го й направили на навчання в місто Муром Володимирської області. В приміщенні, яке ми займали, раніше тримали штрафників. До речі, ставлення до нас теж було не як до призовників, майбутніх солдатів, а скоріше як до людей, що два роки перебували в окупації, з усіма відповідними наслідками. Навчання тривало до грудня, коли всіх перевдягли у нову форму і товарними вагонами відправили, як потім з’ясувалося, у напрямку Ленінграда. Ми прийняли військову присягу. Це відбулося 30 грудня 1943 року. Потім мене та інших молодих бійців прийняли й у комсомол. Того дня ми нарешті почали відчувати себе повноправними громадянами…
Перший серйозний бій, в якому й був поранений Володимир Миколайович, він докладно змалював в автобіографічній брошурі «Так судилося мені». Наводимо цитату з неї:
«…15 лютого 1944 року наш батальйон відвели з передової. Видали білі маскувальні халати, дводобовий сухий пайок, озброїли «до зубів» – і в ліс. Спочатку нам не було відоме наше завдання. В лісі зустріли партизани. Дали провідників, вони провели лісовими стежками до села, через яке проходила дорога в напрямку на Ленінград. По ній німці підвозили підкріплення своїм частинам. Поставили завдання: «В селі «осідлати» дорогу і не дати можливості німецьким військам отримувати допомогу з тилу».
Використовуючи нічну темряву, наш батальйон заволодів селом, в якому не було жодної цивільної людини, усі пішли в ліс, забравши з собою навіть собак. Воно було повністю занесене снігом. Першу німецьку автоколону впустили в село. По сигналу з ракетниці розпочали бій. Цим, звісно, ми дали німцям зрозуміти, що в їхньому тилу перерізана дорога. Й, завдяки нашим діям, вона дійсно була завалена розбитою технікою. Не минуло і години, як з обох боків села почала з’являтися нова німецька техніка. Над селом пролетів аероплан-розвідник («рама»). Погода була як на замовлення – на небі жодної хмаринки і вітер відсутній, світило сонечко, й сніг навколо виглядав ще білішим. З’явилась німецька піхота з поля, до лісу не підходила, німці боялися лісів. Вдарила артилерія. Деякі будівлі запалали. Коли фашисти підійшли ближче, по сигналу наші війська ударили у відповідь. Перша німецька атака була відбита з великими втратами для них. І так німці атакували нас цілий день, аж поки настала темрява. Ми залишили крайні будинки села. Був даний наказ – по можливості берегти солдатів і боєприпаси. За ніч німці підтягли ближче свою артилерію і поставили на «пряму наводку». Наші війська відбивали атаку за атакою. І так весь день! Ми добре «молотили» німців, але їхні війська підходили й підходили. Ми ж допомоги не мали ніякої.
Село горіло, скрізь вибухи. В цей час я і мій земляк Володимир Решко були з кулеметом в селі по один бік дороги, а з іншого боку був штаб батальйону. Поруч розірвався німецький снаряд – кулемет розбитий, Решко убитий, я поранений. Одночасно приповз через дорогу зв’язківець з наказом передати кулемет на охорону штабу батальйону. Я йому відповідаю: «Кулемет розбитий, Решко убитий». Зв’язківець і я переповзли через дорогу і доповіли про це командиру кулеметного взводу лейтенанту Цебенку. Я попрохав лейтенанта, щоб він перев’язав рани (я був поранений в груди і праву руку). Кров бігла по животу і з рукава. У відповідь командир взводу промовив: «Дорога кожна хвилина. Наша доля вирішена. Якщо спроможний, по канавці повзи у ліс». Ті канавки – то селяни робили дренажні системи на своїх городах. Не встиг я відповзти і 50 метрів, як почув «Ура!» й потужну стрілянину. Оглянувся і побачив, що наші війська відходять до лісу і відстрілюються. В ліс німці не пішли, але «щедро» постріляли з автоматів і зенітної артилерії. Мені було цікаво, чому це я чув заклик «Ура!» Досвідчені бійці пояснили, що скоріш за все це були «власівські» війська…»
Отак і вийшло, що ми фактично розгромили німців, а росіяни-«власівці» розгромили нас, – зазначає Володимир Іщенко.
Потім були шпиталь, ще більше року війни, знову поранення, знову шпиталі. Довелося і зв’язківцем-телефоністом повоювати, і виконувати завдання у складі розвідвзводу.
Війну Володимир Миколайович закінчив у Кенігсберзі, але той перший великий бій залишився в пам’яті найяскравіше. До речі, в грудях Володимира Іщенка й до сьогодні залишився один з осколків, який того лютневого дня міг обірвати його життя.

Мирне життя

Демобілізувався Володимир Миколайович 20 березня 1950 року. Повернувся до Полтави. Оскільки до війни встиг закінчити лише вісім класів, знову пішов до школи. Далі були навчання в педінституті (де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною), спільна з нею робота у школі села Соколова Балка Нехворощанського району. Та життя в селі знову не заладилося, довелося вкотре повертатися у Полтаву. Справа в тому, що під час проведення хрущовських реформ було прийнято рішення залишити середні школи лише в райцентрах. А немає старших класів – немає роботи вчителям.
У Полтаві будували власне житло, дружина пішла працювати за фахом, а Володимир Іщенко влаштувався до полтавського «20-го заводу», на якому й пропрацював у спеціальному конструкторському бюро (СКБ) до пенсії.
– Що там ми «малювали», знали лише «нагорі», – посміхається ветеран, – але коли в космосі відбулося стикування «Союзу» з «Аполлоном», керівництво заводу отримало державні нагороди, а конструктори СКБ – грошові премії.
Найкращим підсумком розмови з Володимиром Іщенком, мабуть, буде перефразована цитата з його книжки:
«…За прожиті роки скільки пройдено доріг! Під час війни солдатська доля кидала мене в різні боки – від Мурома до Кенігсберга. В мирний час їздив по роботі і до дітей від Москви та Ленінграда до Якутська. Як і моє, так пролетіло й життя дружини – ми жодного разу не були ані у будинку відпочинку, а ні у санаторії. Та який може бути кращий відпочинок, ніж коли ми всі разом з дітьми, невістками, онуками й правнуками?.. В них продовжується наше життя!..»
Зазначимо, що путівку в життя Володимир Миколайович та Валентина Іванівна дали двом синам, трьом онукам й уже п’ятьом правнучатам.
***
«Зоря Полтавщини» щиро вітає Володимира Іщенка, усіх ветеранів Великої Вітчизняної зі святом!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.

Добавить комментарий