“Так вічной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись…”

“Так вічной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись…”

У пошуках утрачених часу, простору, можливостей

Генії не народжуються на порожньому місці. Коли лишень запроменіла ще несмілива зіронька Івана Котляревського, уже яскраво світила, випромінюючи потужну енергію, зоря Григорія Сковороди. У мандрівного філософа, автора теорії сродної праці, були свої попередники. А згодом “…де сміявсь Іван Петрович, – Тарас Григорович повстав”. Максим Рильський, якому належать ці рядки, безпосередньо чи опосередковано пізнавав секрети творчості у Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Лисенка, Михайла Старицького. Максим Тадейович сам був добрим, щирим творчим наставником… Безперервність духовно-інтелектуального поступу нації ґрунтується на неймовірно потужному потенціалі народу, “якого правди сила” оживала попри глум загарбників і заброд, фізичне нищення і духовне спустошення.

Великому полтавцю Іванові Котляревському, за злою іронією російському офіцеру, а не козацькому старшині, кавалеру царських орденів, судилося стати фундатором нової української літератури і мови. Таким чином він наздоганяв утрачені час, простір, можливості. Чи був свідомий своєї місії, взявшись “перелицювати” “Енеїду” древньоримського поета Вергілія? Інформації про це на паперових, пергаментних чи електронних носіях не збереглося. Втім цілком очевидним є те, що Еней з античного скитальця перетворюється в парубка моторного й завзятого козарлюгу – не боярина, опричника чи стрєльца-молодца. “Хлопець хоть куди козак” і ватага “троянців, осмалених, як гиря, ланців” за велінням уже нового літературного батька відправляються із сплюндрованої греками Трої (понищеного московитами Батурина) за старим вергілієвим маршрутом у пошуках і навздогін утраченим часу, простору, можливостям. Троянцям античними богами написано, і вони засновують Рим. Що на роду написано козакам? Певна річ, не волочитися карфагенами, латинськими чи рутульськими царствами, а повернути врешті собі, нащадкам землю, в якій усього вдосталь: лубенських короваїв, опішнянських слив, київських горіхів смажених, полтавських пундиків пряжених, рогатої худоби з Лип’янки, сивухи з Будянки, решетилівських овець…
“Так вічной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись…”Смачно описуючи страви, детально відтворюючи одяг кармазинників і простолюду, посуд, збрую, реманент, зброю, інші речі матеріальної культури, Котляревський ніби наголошує, що наші предки були не вбогі. “І кургикали пісеньок! / Козацьких, гарних, запорозьких, / А які знали, то московських / Вигадували бриденьок”. Граючи на контрастних регістрах, автор дає можливість читачеві самостійно ставити логічні наголоси у різноманітті подій, смислових інтер’єрів, пригод, баталій, рефлексій.
* * *
Щодо сміху Івана Петровича, то “Енеїда” просто пересипана перлами гумору. У нього цариця дере пір’я, царівна – пряха, куховарка, славна господиня, “Енеус ностер маґнус панус / І славний троянорум князь, / Шмигляв по морю, як циганус, / Ад те, о рекс! прислав нунк нас”. Але ж разом з тим: “Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильніша од гармат, / Там жизнь – алтин, а смерть – копійка, / Там лицар – всякий парубійка, / Козак там чортові не брат”. Знову ж таки, читачеві самому належить визначати смислові, етичні домінанти твору, автор якого вдався до мови Езопа, зображаючи придворні чвари, битви, державні порядки, побутові взаємини, чиновництво у незбагненному конгломераті “від молдаванина до фіна”.
“Так вічной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись…”Котляревський відверто ностальгує: “Так вічной пам`яті бувало / У нас в Гетьманщині колись… / Так славнії полки козацькі / Лубенський, Гадяцький, Полтавський / В шапках, було, як мак, цвітуть. / Як грянуть, сотнями ударять, / Перед списи наставлять, / То мов мітлою все метуть”. І візія Котляревського на всі часи: “Яка ж одвага в смутне врем’я! / Так не пропало наше плем’я?” Тут дуже важливі розділові знаки, адже пам’ять про сплюндровану Запорозьку Січ, ліквідовану Гетьманщину, що для імперії були, мов кістки в горлі, ще свіжа, рани від цього ще ятрили. Тож знак питання все увиразнювався й увиразнювався.
Мілітарні, державотворчі основи в народу розхитано. Залишалася мова. Іван Котляревський піднімає цей щит і прапор. Як соковито, органічно, мелодійно зазвучало українське слово в “Енеїді”, “Наталці Полтавці”, “Москалеві чарівнику”! Ця місія великого полтавця – також на всі часи. Таким чином мандрівка троянців-запорожців врешті увінчується визначенням просторово-часових, духовних координат, що відкривають можливості.
У блискучому вірші “Рідна мова”, цитованому вище, Максим Рильський вдався до поетичного образу: “І Пушкінові Максимович / Пісні вкраїнські позичав…” Велика річ – мова Езопа. Академік Рильський знав, що російська культура зведена на українському фундаменті. Московська потуга не лише позичала в інших і не лише пісні. Атрибути державності – герб, прапор, гімн – тихенько поцупила у Візантії, голландців, британців. Історію, і навіть новітню, модернізовану назву Московського царства нахабно присвоює впродовж кількох віків, виштовхуючи на маргінес питомих і прямих спадкоємців Київської Руси. Ментальність орди проявляється у всьому. Московський конгломерат, уявивши себе третім Римом, за традиціями імперії, “собирает” землі, привласнюючи чужі духовні й матеріальні цінності. А нині на повному серйозі вчені мужі з країни Моксель, доктори наук пижикови, заявляють про “украинско-польское иго”, “польско-украинский заговор” проти Московії. Вони певною мірою й праві, адже орда не може сама себе уярмити. А домінування чужої енергетики в улусах і сараях – не те що ярмо, а пряма загроза ординському устрою.
Володимир Горбулін, “найкращий стратегічний мислитель України”, як охарактеризував його колишній глава амбасади США в нашій державі Стівен Пайфер в есеї “Орел і тризуб”, у книзі “Мой путь в зазеркалье” дуже конкретно й категорично охарактеризував путінську Росію: “… такий собі політичний шулер… Глобальний дестабілізуючий фактор, схожий на Північну Корею чи Іран…” А книгу Володимир Павлович присвятив “незалежній від партнерів і недругів Україні-2030, яка добре знається на власній історії та потенціалі” . Троянці-козаки у пошуках утрачених можливостей повинні пристати до берега.
* * *
П’ятдесят років тому, у 1969-му, коли широко відзначали 200-ліття фундатора нової української літератури, вийшла у світ “Енеїда” Івана Котляревського, ілюстрована Анатолієм Базилевичем. Це стало справжньою подією в культурному житті України. Дотепні, яскраві за суттю ілюстрації, в яких використано безліч художніх деталей, увиразнили слово, розшифровуючи мистецький код безсмертного автора “Енеїди”. Троянці в козацьких строях, з оселедцями, шаблями, набули чіткого образу запорожців. І всі вербальні, візуальні асоціативні ряди “шикуються” навколо української національної ідентичності.
“Так вічной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись…”Регіональною подією став вихід у світ ювілейного номера “Зорі Полтавщини”. Він був повнокольоровим, видрукований на щільному папері поліпшеної якості, об’єднав публіцистику, прозу, поезію, чудовий ілюстративний матеріал. Колектив зорян, очолюваний світлої пам’яті Іваном Микитовичем Наливайком, прагнув створити інформаційно-публіцистично-поліграфічний, послуговуючись нинішньою термінологією, продукт, який би спростував відоме твердження про те, що газета живе лише один день. Нашим колегам півстоліття тому це вдалося, адже ювілейний номер “Зорі Полтавщини”, який відкриває уже хрестоматійний портрет Івана Котляревського роботи незабутнього скромного зорянина Василя Бакала, у нинішній надмірно прагматичний час, пронизаний всесвітнім павутинням, прагнуть придбати за досить немалу суму поціновувачі раритетів. Оголошення про це періодично з’являються в Інтернеті.
У сьогоднішньому номері “Зорі Полтавщини” ми звертаємося до творчого спадку, щоб продемонструвати, що Котляревський – сучасник минулих, нинішніх і прийдешніх поколінь.
Покликаючись до Ліни Костенко, прагнемо нагадати, що Україна – не те, що з нею роблять, а кожен із нас. “… І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава”.

Олександр МАКАРЕНКО.
У номері використано ілюстрації Анатолія БАЗИЛЕВИЧА.
Друкується за виданням “Іван Котляревський. “Енеїда”. “Дніпро”. Київ. 1969.

Поділися:

Добавить комментарий