Таке щасливе радісне Різдво

Таке щасливе радісне Різдво

Оповідання

Світлана ВЕРЕНИЧ (Горбань)
Член Національної спілки письменників України

У п’ятницю, за два дні до Нового року, їхати світ за очі, аж до Києва, могла погодитися лише така безголова дурепа, як вона. Хоча книгарня була розташована у самісінькому центрі столиці, на Хрещатику, і шукати її не довелося, і нехай вона вперше побачила вночі, як гарно прикрашене місто і мерехтить міріадами вогнів, святкового настрою не було. Чужі люди поспішали у справах, натовпи рушили по магазинах, а вона за п’ять хвилин до початку презентації відчиняла важкі двері книгарні, на яких яскравий плакат з її портретом і обкладинкою книги запрошував усіх бажаючих на захід. Та чи хтось із відвідувачів звертав увагу на цей яскравий клапоть паперу? На який зручний вечірній час запрошують?
Дві молоді продавщиці, тоненькі дівчинки в однакових фірмових футболках, зустріли привітно, провели на другий поверх, де біля вікна стояли два м’яких шкіряних крісла та на маленькому столику лежали стосики її щойно виданих книжок і непотрібний мікрофон, тому що єдина присутня тут дівчинка у першому ряду почує її голос без нього. Очікувала, що аншлагу не буде – хто її в столиці знає, – але такого…
Згадалися слова подруги, яка не один рік продає косметику:
– Я проводжу презентацію, навіть якщо три особи прийдуть. Я не можу розчаровувати своїх можливих покупців жодного разу, вдруге ніхто не прийде. Навіть якщо прийде хоча б одна людина, то я…
Що ж, навіть якщо одна… Вирішила, наче у грі в карти, не показати, як трохи соромно та ніяково, наче стоїш на базарі з залежалим немодним товаром, і покупці йдуть повз, не звертаючи на тебе уваги.
Впевнено скинула на крісло зимову куртку, поправила волосся, не вмикаючи, взяла до рук мікрофон, наче соломинку, за яку треба міцно триматися, щоб не потонути у розпачу та невпевненості, і підійшла до дівчини, наче все гаразд, наче так і мало бути: тільки вони вдвох:
– Добрий вечір, дуже приємно бачити вас. Дякую, що завітали на мою презентацію. Ви вже читали мої романи чи оповідання? Може, і цей новий витвір вже брали до рук?
– Ні, я ще нічого вашого не читала. Але моя мама дуже любить ваші романи, це вона, дізнавшись про вашу презентацію, попросила взяти у вас автограф, – і дівчина підняла з полу великого наплічника і дістала книгу, – ось тут, будь ласка.
– Як звати вашу маму?
– Ганна Романівна.
Повернулась до столика, знайшла свою улюблену ручку, написала щире послання Ганні Романівні, бо величезна вдячність наповнила її серце до цієї незнайомої прихильниці красного письменства. Віддала томик:
– Мені дуже приємно, що вашій мамі подобаються мої твори.
– Мама в захваті від них, вона ж людина похилого віку, любить все старомодне, вибачте, я не те хотіла сказати, – миттєво виправилась, – я мала на увазі – класичне. Їй подобається, що у ваших романах герої не матюкаються і не займаються сексом.
– Іноді займаються сексом, як всі люди певного віку, – спробувала заперечити, – не єдиний сенс життя складає секс.
До зали зайшли двоє молодих людей. Вони розглядали книги на полицях, шукали потрібні, почули останнє слово і підійшли ближче.
– Чи обов’язково докладно описувати статевий акт, якщо до образу героя це нічого нового і особливого не додає? Дорослий читач з Камасутрою обізнаний у цих питаннях, на мою думку. Я ж не для підлітків пишу.
– А можна до вас приєднатися? – один молодик присів поруч.
А його товариш підійшов до столика і взяв роман до рук, його погляд завмер на обкладинці.
– Пані Ганно, а ми з вами знайомі! – звернувся він до письменниці. – Пам’ятаєте, три роки тому на Форумі у Львові? Я тоді купив ваш роман мамі на подарунок, з трохи дурнуватою солоденькою назвою, точно вже не пам’ятаю, з натяком на кохання.
Вона слухала з доброзичливим виразом обличчя, хоча відчула, як кров забила у скроні, мабуть, піднявся тиск після цього відвертого ляпасу, який так неочікувано отримала.
– А поки вертався додому, – вів далі хлопець, – відкрив у потязі переглянути, зачитався і – проковтнув за п’ять годин, всю дорогу не відривався. Потім Києвом бігав, шукав і своїй дівчині на подарунок. Дуже класний роман. Підпишете? Скільки коштує?
– Я точно не знаю… Ось на обкладинці ціна. Ні, гроші не мені, внизу на касі розрахуєтесь. На чиє ім’я звертатися?
– Пишіть на Андрія, це я.
– Надіюсь, Андрію, цей роман вам теж сподобається.
Вона знову повернулася до столика, почала повільно і щиро писати ще один автограф.
Беручи до рук книгу, хлопець зауважив:
– Щодо сексу я з вами можу в чомусь погодитися, дуже зрідка сексуальна сцена вписується у канву розповіді, додає яскравих барв. А от щодо матюків, то іноді міцне слово не завадить. Я коли практику в школі проходив, то навіть від першокласників на перервах чув такі солоні слівця, що диву давався. Але ж нема куди правду діти, всі люди матюкаються, цього не заперечиш. І якщо письменник пише реалістичний твір, створює правдиві характери, без живого слова не обійдешся.
– Без живого слова не обійдешся, я згодна, але ж на місці грубо-експресивного, вибачте, матюка, можна поставити три крапки, так само, як на телебаченні вмикають звук замість таких слів. І люди все розуміють. Література – це мистецтво, прекрасне мистецтво. Гнів, роздратування можна проявити і без грубих, брудних слів. Іноді здається, що краще б ударили, ніж гидоту при тобі сказали, наче багном обмазали.
– Але ж це присутнє у нашому житті? А література зобов’язана правдиво відтворювати життя, – приєднався до розмови і його товариш, що присів поруч.
– Нічого література не зобов’язана, це вільний птах, і кожен письменник пише, як хоче, а вже читачі вирішують, сподобався роман чи ні. Смаки у людей різні, – заперечив Андрій і звернувся до письменниці. – Після вашого роману в мене залишилося таке світле відчуття. Таке дивне, життєстверджуюче відчуття. Пройшов якийсь час, і знову захотілося його перечитати.
До зали поступово додавалися люди, випадкові, вони прийшли за іншими книжками, починали прислухатися до розмови письменниці з читачами, сідали послухати, брали до рук її роман, перегортали, і більшість із них назад його вже не повертала. Стос книжок зменшувався, і це трохи тішило самолюбство.
Вона розповідала про себе, про своїх героїв, відповідала на запитання. Аншлагу, звісно, не було, але і зала вже не лякала порожніми стільцями, заздалегідь принесеними на презентацію. Півтори години пролетіли непомітно, і продавщиці вже показували знаками, що їхній робочий час закінчився. А на столику зник стос книжок.
Попрощалась із людьми, поспіхом одягнулася, радіючи, що всі її книжки – її новий роман – продалися. Спустилася на перший поверх попрощатися з продавщицями. Одна з них протягнула книжку, теж жадаючи мати її автограф, що було несподівано та приємно. І поки нахилилася над прилавком, підписуючи, як почула тихий чоловічий голос:
– А я тебе одразу впізнав, як тільки почув. Радий випадковій зустрічі!
Поставила розпис і обернулася – з першого погляду не впізнала. Невже він? Придивилася – перше шкільне кохання, що було та загуло… Школу закінчив на три роки раніше, переїхав з батьками з їхнього СМТ (селища міського типу), і зник поступово. Спочатку писали одне одному, потім тільки вітали зі святами, а потім: номер абонента більше не обслуговується…
Отакої!
Вони вийшли на Хрещатик, який жив і блищав своїм передсвятковим життям.
– Я і не знав, що ти зробилася письменницею. Хотів теж твій романчик придбати, та останній переді мною майже з рук вихопили. Не сподівався тебе тут зустріти. Приємна несподіванка.
– Несподіванка…
– А чому прізвище змінила?
– А… То псевдонім. Видавець порадив через те, що моє власне дуже поширене.
– Зрозуміло, – чи їй почулося, чи він це вимовив з легкою іронією. – Дозволиш тебе провести?
– Звичайно! Стільки років не бачилися, розказуй, як ти? Де ти?
Вона подивилася на годинника:
– Мій потяг за дві години, маю трохи часу на розмови.
– Сто років не бачилися. Слухай, давай зайдемо десь повечеряємо разом. Я, чесно, дуже радий тебе побачити.
– Добре, тільки давай десь біля вокзалу. Я людина провінційна, дуже боюсь запізнитися на потяг.
– Нема питань!
Він дістав мобільний телефон і замовив таксі. «Шикує», – подумала вона, але було приємно їхати у теплому автомобілі поруч із ним, своїм першим шкільним коханням, а не на самоті в холодному в протягах метро.
У кав’ярні, поки він робив замовлення, звернула увагу на його модний одяг, стильну зачіску, дорогий годинник, впевненість у рухах, у погляді. А на ній що? Старенька курточка, джинси, хіба що светрик нічогенький, вовняний, з яскравим візерунком, майже новий, не розтягнутий, але – пусте, у кожного свої пріоритети…
Запропонував випити за зустріч, відмовилася, одразу погодився і замовив зеленого чаю. Про себе говорив стисло, шість років відпрацював у Іспанії, робота була важкою, але дозволила трохи відкласти грошей, тепер намагається з товаришем власну фірму розкрутити, великих статків ще не мають, але і не злидарюють. Був одружений, розлучився. Наостанок запитав:
– То ти так з батьками і живеш після інституту? – і знову їй здалося, що в голосі прозвучала іронія. І не захотілося жалітися на свою самотню жіночу долю цьому благополучному чоловіку.
– Ні, з чоловіком живу. Правда, недалеко від батьків. Разом у школі працюємо, він фізику викладає.
– Він підняв голову від десерту і здивовано подивився на неї:
– Ось як! І діти є?
– Два сини. Старшенький наступного року в перший клас піде, – на хвилинку замовкла, підраховуючи роки неіснуючої дитини, щоб брехати правдиво, нехай не думає, що кинув її напризволяще, а вона так і не зуміла отямитися. – Ти б бачив, який він розумний, вже читати вміє.
– У розумних батьків і діти розумні! – не вагаючись, підтвердив Федір, – а меншенького теж читати навчили?
– Ні, йому ще зарано, – усміхнулася щиро, наче щаслива мати. – Але слухати, коли йому читають, дуже любить.
– Як я розумію, в сімейному плані все у тебе гаразд.
– Гаразд. Чоловік мене любить, підтримує у всьому, і з дітьми, і по господарству.
– І пишається твоїми літературними успіхами? Це рідко буває, щоб чоловік підтримував дружину, я дуже радий за тебе, якщо у вас в родині так склалося: ти пишеш, а він на це тішиться, – невже знову з іронією говорить?
– І тішиться, і підтримує. А чому тебе це так дивує?
– Зовсім не дивує, радію за тебе. На жаль, нічого твого не читав, але певен, ти не абияка письменниця! Пам’ятаєш, як ти за мене в школі твори писала? Восьмикласниця за одинадцятий клас? Завжди знав, що ти дуже талановита.
– Звичайно, що підтримує! Сам з дітьми сидить, а мене на презентацію до Києва відпустив!
– А ти і фантастику пишеш? Уява у тебе багатюща!
– Ні, фантастика – це не моє, а ти що, фантастику любиш читати?
– Та ні, що завгодно читаю, аби талановито було написано.
Потім розмова повернула до школи, почали згадувати вчителів, його однокласників, смішні випадки на уроках. Сміялися, легкий холодок між ними зник, іронію в його голосі вона вже не помічала, наостанок погодилася випити трохи шампанського: скільки того життя, може, більше не побачаться…
Отямилися за п’ятнадцять хвилин до відправки потяга, мали бігти до найдальшої платформи. Засиділись… Він міцно тримав її за руку, ніс її сумку, біля вагона, коли потяг ледь зрушив з місця, швидко поцілував її, «заміжню жінку», і поставив на сходинку.
– Щасливої дороги, люба! Вітання чоловікові!
І перон разом з ним почав віддалятися, а на серці зароджуватися легкий сум. У вагоні не спалося, стукіт коліс, метушня в коридорі, згадки про Федора, думки плуталися у хмільній голові, невже пів бокала шампанського так вплинули, що деякі спогади вичавили сльози з очей… Але нарешті заснула.
Батьки радо зустріли. Мати одразу запитала, ще у передпокої, поки роззувалася:
– Як презентація пройшла?
– То була не презентація, а «Божественна комедія» Данте!
– Яка комедія? – почувся і зацікавлений голос татка, він на кухні допомагав матусі зі сніданком.
– Справжня середньовічна комедія, такий жанр, коли спочатку все погано, справжнісіньке пекло, а потім – рай!
За сніданком розповіла все докладно і вже хотіла розповісти про випадкову зустріч з Федором, але батько її опередив:
– Ти як поїхала, ми додому повернулися з вокзалу, а у нас гість. І хто ти думаєш? Федір! Ви ще в школі з ним товаришували. Про тебе розпитував, бідкався, що не застав тебе, казав, дуже хотів побачити.
Завмерла з чашкою в руці, відчула, як червоніє обличчя, спробувала невимушено усміхнутися, але обличчя стягнула машкара. Сили небесні, сором який!
Тиждень заспокоїтися не могла, але святкові клопоти трохи допомогли заховати розпач глибоко-глибоко у душі, наче забула, наче ніякої зустрічі випадкової не було, наче примарилося. А ще писалося непогано, як завжди на канікулах, час не марнувала…
Забрів і в їхню домівку Святвечір, наготували з батьками дванадцять пісних страв, чекали першу зірку, до столу не сідали. Новорічна ялинка мигкотіла різнобарвними вогниками, наче нагадувала Київ, була Хрещатиком у мініатюрі.
Нарешті батько вийшов на балкон, подивився на небо й урочисто оголосив:
– Он, бачите, перша зірка. Мерщій до столу! Христос народжується!
І щойно з мамою радісно відказали: «Славімо Його!», як у двері хтось подзвонив. Відчинила – і заклякла: Федір! На жаль, підлога міцна, провалитися крізь неї не вдалося, троянди опинилися у неї в руках, сльози з’явилися на очах…
Диво може статися у будь-який день, але на Різдво воно особливо радісне, забуте може згадатися, сум на щастя обернутися, мрії здійснитися, а кохання – повернутися.

Добавить комментарий