Там, за "бугром"…

Там, за «бугром»…

У засобах масової інформації, по радіо і телебаченню час від часу можна почути статистичні дані про наших громадян-заробітчан у різних державах. Мене, у першу чергу, цікавлять країни так званої Старої та Східної Європи. Дехто стверджує, що нашого брата й нині там, за «бугром», перебуває від 3 до 5 мільйонів. Прискіпливі спостерігачі, враховуючи сезонних робітників (а це в основному жінки та дівчата, задіяні на збиранні полуниці, малини та інших кущових ягід, ранніх та пізніх яблук, плодів овочевих плантацій), називають «докоронавірусні» цифри, що більші чи не у два рази. Отже, наших за кордоном – мільйони. Мене як журналіста давно цікавила ця тема. Хотілося дізнатися – хто вони, трудові мігранти? Чому і як зважилися на таке, я б сказав, відчайдушне рішення?

І ось трапилася така нагода. Як з’ясувалося, минулого року мій молодший товариш Олександр Шажко працював у Східній Європі. Він охоче і відверто згодився розповісти, чому вирішив поїхати за «бугор». Звісно, його історія – ще «допандемійна», тож нині в країнах ЄС відбулися певні зміни, але не секрет, що й зараз наших робітників чекають за кордоном. Тому, можливо, комусь ця розповідь стане у пригоді.
Кому як пощастить, хоч здебільшого робота тяжка,
але й зарплата належна
– Сашо, у тебе вже є перший досвід життя і роботи за кордоном, чи то пак – за «бугром». Якщо хтось захоче поїхати туди – з чого треба починати?
– У першу чергу потрібен закордонний паспорт. Ще потрібно купити страховку життя. Тут були особливості – якщо ти їдеш «за безвізом», то страховку можна оформити «за мінімалкою». Якщо ж ні й на довший час, страхуватися треба за максимумом. Є таке поняття, як «коридор». Якщо ви поїхали на три місяці, то треба вкластися в оці 90 днів разом із дорогою. Інакше можуть депортувати, ще й запроваджуються санкції – протягом наступних 5 років у жодну із країн Євросоюзу можеш не потрапити. Обов’язково треба було мати із собою, якщо їхати у ту ж Польщу, 700 злотих, тоді це було близько 5 тисяч гривень.
– Їхав сам-один чи у групі?
– Зі своїм товаришем і сусідом Дмитром. Він уже двічі бував за кордоном. Отож, так би мовити, він був для мене «за поводиря». Так попервах значно легше.
– А що брали із собою?
– Найнеобхідніше. Ми виїхали, коли було ще прохолодно. Отож, крім футболок, брали і теплі светри, куртки. Це в одній валізі, а в другій – звичайно, харчі. Їхати автобусом треба було добу, тож брали із собою й пиріжки, і «м’ясце». Хоча треба знати таке: м’ясні й молочні вироби у Польщу ввозити не можна, тож беріть стільки, скільки зможете з’їсти до перетину кордону, інакше усе це доведеться викинути. Ліміт є і на ввезення спиртного та цигарок. Дісталися кордону. Сталося так, що наші прикордонники перевіряли лише дозвільні документи. А їхні, крім паспортів, також страховку, а якщо поїздка за безвізом, то наявність необхідних коштів. Валізи просвічують на сканері. Перевіряють і спорожнілий автобус: чи немає у ньому прихованих наркотиків чи інших заборонених товарів (на поміч приходять й навчені собаки).
***
Місто, до якого прибули мої земляки, мало розгалужену систему транспорту. Та на них на вокзалі чекали, як і домовилися, нові знайомі. Куди їхати, до кого – про все це знаходили інформацію в Інтернеті.
Отож Маріуш і Марта, подружжя із польського селища, що за сорок кілометрів від Німеччини, гостинно зустріли хлопців із України. Поселили їх у двоповерховому будинку, в якому облаштовані кухня із усім необхідним посудом, душові, санвузли й окремі кімнати з Інтернетом. Але спочатку господарі запросили новоприбулих до себе додому до столу. Усе було смачне, поласували й польським борщем, який чомусь господарі їли без хліба, що для наших хлопців було дуже дивним.
А наступного дня Сашко був уже у місцевій поліклініці. Це – обов’язкова вимога. Треба пройти медкомісію. Поляк-медик добре розмовляв російською. Отож розпитав про стан здоров’я, послухав грудну клітку, виміряв тиск, особливо перевіряв зір. Між іншим, поцікавився, що змусило залишити рідний край. На що мій земляк пояснив просто – немає роботи. А якщо є, то тимчасова. А відтак – і зарплата неналежна.
Вже наступного дня наші хлопці рушили на роботу. Точніше, їх повезли на підприємство металопластикових виробів. Цехи компактні, чисті, наповнені верстатами, різними автоматичними агрегатами, на яких робітники виготовляли деталі, а потім і складали вироби. Олександру доручили обслуговувати шліфувальний агрегат. Спершу наставник-поляк пояснював, показував, як виконувати шліфувальні роботи.
– І скільки цих деталей треба було за зміну виготовити? – запитую у Саші.
– За зміну – із шостої ранку і до шостої вечора – до десяти тисяч деталей. Це – норма. Спочатку, правду кажучи, трішки до норми не дотягував. За 12 годин праці виготовляв десь 9 тисяч, коли трохи більше. Та уже через день-другий норма підкорилася. Були у процесі роботи і зупинки, хоча не з моєї вини. Тоді ішов до «керовніка» (так польською звучить майстер чи бригадир) інформував, що відсутні деталі. Той вживав відповідних заходів.
На цьому підприємстві Олександр пропрацював півтора місяця. І його помітили – заповзятливого, кмітливого, організованого. Невдовзі запропонували роботу на іншому виробництві, що спеціалізувалося на виготовленні паперового дизайну під дерево. Звичайно, зарплатня була вищою. Щодо режиму та особливостей. Як розповів Олександр, години праці на першому підприємстві були з 6-ї ранку до 6-ї вечора і дві перерви по 10 хвилин – о 10.00 та о 14.00. У робочий час палити не дозволялося (після роботи – будь ласка). На новому підприємстві працювали також по 12 годин, але з 25-хвилинними перервами. Для тютюнозалежних були спеціально відведені місця для паління. Увесь виробничий процес фіксувався на відеокамери. Зайвий раз вийшов у курилку – це відчутно вплине на зарплатню. Слава Богу, мій співрозмовник – прихильник здорового способу життя.
Пригода о третій годині ночі…
Коли щось не так із дітьми, материнське серце відчуває і за тисячу кілометрів. Як і в попередні дні, графік Людмили Григорівни, Сашиної матері, був украй завантажений. Вона ніколи спочинку не знає – на городі треба лад наводити, консервувати, доглядати корівку. На столику, що біля її ліжка, два годинники. На одному стрілки вказують, скільки годин у нас, а на іншому – той час, за яким зараз живе і працює її син. Чоловік Віктор Іванович дивується з дружини, і що там запам’ятовувати, зауважує: «У них там шоста ранку, а у нас – сьома. Ото так і орієнтуйся у голові». Та ні, жінка все по годиннику міряє. Для серця так спокійніше.
Якось співпало у часі – десь там, у чужім краї, у нічну зміну пішов її син Олександр, а тут, не так далеко, під Михайликами, теж «у нічну» був чоловік Віктор. По мобільнику «маякнула» до нього. «Та все добре!» – заспокоїв чоловік. А якось неспокійно. Та і сну, хоч і втомлена, щось не було. Зателефонувала б і до сина, але у робочий час розмовляти не можна. На столику, поряд із годинниками, невеличка іконка Козельщинської Пресвятої Божої Матері. Це та чудотворна, до якої протягом років тисячі і тисячі православних прочан схиляються. Щиро і сердечно помолилася Людмила Григорівна образу Божої Матері. І немов відлягло від серця.
А в сина сталася справді неординарна позаштатна ситуація. Хоч нічого небезпечного й не трапилося. Але серед технологічного обладнання зупинилося найголовніше. І не просто механічне, а ще й з електронним «наповненням». Близько третьої ночі, мов заклякло. Й увесь цех зупинився. І хто тільки не намагався щось зробити із тамтешніх спеців, та запустити «розумну» машину не міг. І тоді до неї підійшов наш земляк Олександр. Хтось із місцевих уже нашіптував на вухо: «Не печися, пане Олександре, ми ж працюємо погодинно. Перепочинемо, а вранці якось буде. Прийде начальство…». Та він був іншої думки: «Та ні, треба працювати, віднайти причину поломки». Пригадав навчання в університеті, нештатні ситуації, що могли трапитися у технологічному процесі. І зумів знайти причину зупинки агрегата та запустити його! Можливо, оте неспокійне материнське серце і додало йому снаги і натхнення…
…Швидко минула друга година нашої розмови. Хтось уже розпочав шукати по мобільнику мого співрозмовника. А я все ж поцікавився:
– Скільки ж вам там платять?
– Та, по-різному, – почув у відповідь. – Так скажу: щоб отримати місячну тамтешню зарплату, у нас тут треба добряче трудитися не менше чотирьох місяців.
Подумалося, так ось чому туди так охоче їдуть…
– Сашо, – раптом з’явилося у мене ще одне запитання. – А я зміг би десь там, за «бугром», прилаштуватися?
Запитав і язика прикусив, бо знав, що він скаже. Саша замовк, зробив паузу. Потім глянув на мою сиву голову, невдоволено зиркнув на мій ціпок (я його, правда, ціпком не називаю, а всім стверджую, що це моя третя сила), поставив ще додаткові запитання. І, щоб мене далі не ображати, промовив:
– Для рук та голови знайдеться робота. Було б бажання! – сказав, попрощався і пішов у своїх справах.
А я залишився на лавці над ставом на самоті. Думок у голові роїлося, як мух у спасівку. І одна із них особливо ятрила серце: чому ж у нас, у рідному краї, так і немає нікому діла, щоб дати можливість роботящим, кмітливим працівникам заробити своєю працею кошти не лише для виживання, а для повноцінного життя – свого і своєї родини?..

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
Член Національної спілки журналістів України.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий