Тамара ДЕНИСЕНКО: “Треба гуртувати людей, які готові працювати на благо співвітчизників”

Тамара ДЕНИСЕНКО: “Треба гуртувати людей, які готові працювати на благо співвітчизників”

Одна із найстаріших громад українців в США понад 100 років проживає на берегах озера Онтаріо у містах Рочестер та Ірондеквойт, що у штаті Нью-Йорк. Українці із цих міст разом дбають про збереження своєї національної ідентичності. Там є українські церкви та організації. Наприклад, уже 65 років функціонує Українська федеральна кредитна спілка з центральним офісом у Рочестері. Під керівництвом пані Тамари Денисенко спілка зросла і стала потужною фінансовою і суспільно значимою організацією. Саме пані Тамара у 1992 році рекомендувала Полтаву як місто-побратим для Ірондеквойту. Тоді ж стала першим керівником Комітету міст побратимів. За її сприяння та при підтримці громади американських українців на полтавській землі робиться чимало – надходить із-за океану фінансова допомога лікарням, військовим, талановитим полтавцям та сиротам. Цієї осені пані Тамара в черговий раз завітала до Полтави. Мала багато зустрічей. На одну з них зібралися ті наші земляки, які побували в рамках програми “Відкритий світ” у місті-побратимі в США. Це були не екскурсії: професіонали та активісти знайомилися із американським досвідом вирішення проблем у відповідних сферах.

– Коли Ви вперше відвідали Україну і як часто тут буваєте?
– Перший раз Україну побачила у 1989 році. Ми з чоловіком вирішили разом поїхати, щоб побачити, звідки наше коріння. Я приїхала і дуже полюбила Україну. Ми училися в Америці в суботніх українських школах, але, знаєте, одна справа – чути, інша – “помацати” своїми руками, відчувати. І мені з першого разу дуже-дуже сподобалося їздити сюди. Я буваю в Україні майже щороку.
– Чому ваша міська влада вирішила встановити зв’язки саме з Полтавою?
– Я їм дала таку пропозицію, бо я вчила у свої молоді роки, що Полтавщина – душа і серце України. Українська літературна мова, Котляревський, Панас Мирний… Я читала, що Шевченко тут був, Мазепа тут був. Більшість переселенців в Америці – із західних областей. Але ми вірили, що ми повинні їхати туди, де не маємо ніяких особистих зв’язків. Усі думають, що я полтавка, бо я так прив’язана до Полтави. Але я не полтавка: моє родинне коріння – з глибокого Полісся, а мій чоловік – із Харківської області.
– У Вас було таке романтичне уявлення про Полтаву. У 1989 році Ви побували тут вперше. Чи є зараз певне розчарування?
– Якщо говорити про сьогодення, то є розчарування, бо не бачу принципової різниці між 1989 роком і нинішнім, а минуло майже тридцять років. Не знаю, які причини щодо цього. Дуже мало комфорту для мешканців, дуже мало пристойних доріг, суспільного простору. Може, я не так на те дивлюся, можливо, я не маю достатньо контактів. Але я плекаю надію, що, можливо, наступні роки Полтава буде більше розвиватися, кращим темпом, ніж у попередні роки.
– Невже нічого не змінилося у порівнянні з 1989 роком?
– Ну, може, я собі занадто романтично очікувала змін. Скажу так, коли я виростала, то було уявлення, що коли Україна стане незалежною, то будуть швидкі великі зміни, бо ж українські люди такі чудові, працьовиті, чесні. Сподівалася, що Україна буде розвиватися тим темпом, як розвиваються інші країни, як та ж Польща. На превеликий жаль, люди бачать, що тут забагато хабарництва. У кожній державі то буває, але якби в Україні того було менше, то вона мала б інший рівень життя й інший імідж, якщо дивитися в глобальному масштабі. Єдина відрада – коли іноземці особисто зустрічаються з українцями, то всі кажуть, що вони чудові люди.
– Ви нині в Україні і як волонтерка Української федеративної кредитної спілки. Цей досвід спілки знадобиться українцям?
– Розповісти про це і поділитися відповідним досвідом – це один із перших намірів моїх приїздів в Україну. Ми в 1993 році розпочали таку співпрацю. У мене стажувалися не тільки місяць, а й три-чотири місяці, молоді професійні люди, з якими ми хотіли працювати й працювали, щоб відродити кредитні спілки в Україні. Ви знаєте, що у Гадячі понад 100 років тому була перша кредитна спілка в Україні. Загалом їх було понад 240 спілок перед совєтським часом. Потім їх знищили, відродження почалося у 1991–1993 роках. Ми допомагали цьому, сподівалися, що цей кооперативний і ощадний рух розвинеться, буде опорою фінансової спроможності населення. Були і є досить гарні потужні наслідки нашої співпраці. Але ідею також підхопили не такі чесні мешканці, лідери в Україні і спотворили ту ідею кооперативного руху. Я їхала в таксі, спитала у водія, чи він чув про кредитні спілки. Відповідь дуже неприємно вразила мене: “О, так це аферисти, це злодії, ми втратили свої заощадження в тих кредитних спілках”.
І все ж нині ми маємо понад 700–750 спілок по всій Україні, які працюють для добра українців. Ці установи втілюють класичну ідею – люди допомагають людям: одні заощаджують, другі позичають, і всім це іде на користь. То ми після 25 років знову стараємося допомогти відродженню. І я особливо наголошую, що я приїхала до молоді. Це є наступне покоління, яке із свого середовища винесе справжніх лідерів, та маю надію їх приєднати до кредитного руху, навчати, як створювати фінансову спроможність, як мудро і здорово керувати фінансами.
– А є надія, що молодь відгукнеться на цю ідею відродження кредитних спілок?
– У Харкові ми відвідували дві чудові кредитні спілки, які працюють і пережили кризу у 2008 році, коли відбулося багато фінансових катастроф і це спричинило до дуже негативного ставлення до кредитних спілок. У Харкові ми мали лекції у школі для учнів 8-х–9-х класів, дітей прийшло дуже багато! Перше, що я казала: “Заощадження – дуже важливе. Не витрачай більше, ніж заробляєш. Заощадь десятину своїх доходів”. І якщо хоча б один з них сприйме це, то я вже бачу перспективи. У Вінниці ми мали лекції в університетах. І студенти були дуже захоплені, дуже зацікавилися ідеєю кооперації.
– А в Полтаві, на Полтавщині щось у цьому напрямку відбуватиметься?
– Як мені сказали, кредитний рух був дуже підірваний шахрайськими спілками. Але спілка – ідейна установа, і треба знайти ідейних людей, треба гуртувати людей, які готові чесно працювати на благо співвітчизників.
– Ваша кредитна спілка в США, чи, як Ви її називаєте, – кредитівка, вона тільки українців кредитує?
– Наша кредитівка уже існує 65 років. Більшість членів, приблизно 80 відсотків, мають українські корені. Основою членства у спілці є належність до українських церков і українських громадських організацій. Тому серед членів спілки є не тільки етнічні українці Америки, а всі, хто ходить до українських церков. Ми маємо відділення в 12 містах.
– І що – це вигідно, порівнюючи з послугами банків?
– Так, бо ми працюємо з людьми, ми на людей дивимося. Ми не можемо пропонувати відсотки за заощадження вищі, ніж в банках. А ось наші відсотки на позики значно нижчі, ніж в банках, бо ми дивимося на особу як на співвласника кредитівки і працюємо для кожного. Доходи кредитівки не оподатковуються в Америці, і це створює певні переваги на фінансовому ринку. Наші члени отримують від нас карткові рахунки, позики на нерухомість, автомобілі, малий бізнес. Ми багатьом церквам надавали позики: люди хочуть будувати церкву, ми даємо гроші під заставу особистого майна цих людей, щоб вони будували свої церкви.
– Нині в Україні чи не найболючіше питання – пенсійне. Чому американці нас можуть навчити щодо розвитку пенсійної системи?
– Американці повинні накопичувати на своєму державному пенсійному рахунку, тобто самі американці мусять дбати про свою старість. Але цього державного пенсійного рахунку не вистачить на всі потреби. Законодавство США заохочує людей, щоб вони додатково відкладали гроші, і кредитні спілки мають право відкривати пенсійні рахунки членам. Скажімо, я уже на пенсії, і якби я сподівалася тільки на державну пенсію, то в Україну б не їздила, не мала авто, хату. Я би тільки на хліб насущний мала і на квартиру таку невелику. Але ми з чоловіком вирішили, що мусимо про себе подбати, і ми відкладали на свій власний пенсійний рахунок. Тепер беремо з того рахунку, доповнюємо те, що отримуємо з державного пенсійного рахунку. Тільки так можна забезпечити свої потреби.
– Наша пенсійна система також передбачає і державну, і накопичувальну форми. Але більшість українців говорять: “Ні-ні-ні, ми з нашою державою і фондами гратися так не будемо”. Які гарантії збереження грошей, що американці самостійно відкладають на пенсію?
– У США всі рахунки, в тому числі пенсійні, як в банках, так і в кредитівках, забезпечені гарантійним фондом до 250 тисяч доларів на особу. Тобто держава гарантує, що вкладені кошти у сумі 250 тисяч будуть при будь-яких обставинах повернуті громадянам. Ми маємо довіру до нашої держави, до нашого уряду, що вони нас не підведуть.
– Цього, на жаль, у нас немає.
– На мій погляд, це найбільша трагедія в Україні, що населення не має довіри до держави, держава – до населення, один одного не шанують. А якщо немає взаємної пошани і довіри до самих себе, то не може бути гарного майбутнього. Для нас важко чути, що посадовці, чиновники не шанують свою державу, вчиняють хабарництво, непрофесійно керують. Але проти цього треба боротися, не мовчати.
– Американські українці нам допомагають, зокрема ваша програма братерства між містами це робить. Ви навіть, я бачив на Вашій сторінці в Фейсбуці, слідкуєте за тим, що відбувається в розслідуванні злочинів проти мирних громадян, що трапилися під час Майдану. Ви справді готові цьому сприяти?
– Так, робимо це за допомогою полтавки Олі Климко. А головне – діють сім’ї, рідні яких загинули на Майдані. Вони взяли на себе цей обов’язок – сприяти розслідуванню, знайти винних у розстрілі Небесної Сотні. Якщо вони взяли на себе такий обов’язок, то нам годиться, хоч у маленькій формі, їх підтримувати, бо потрібно мати ресурси. Зокрема, щоб адвокати родин Небесної Сотні, які працюють безкоштовно, мали допоміжні ресурси. Такі справи дуже важко представляти у суді, то – колосальна робота.
– Ви народилися в США?
– Я народилася в Німеччині, після Другої світової війни. Дуже співчуваю переселенцям, бо наші батьки були переселенцями, яких не з власної волі забирали на роботи під час війни. Вони змушені були залишитися за кордоном, бо розуміли, що в разі повернення їм було б дуже важко жити на Батьківщині. Ось чому я народилась у Німеччині, у таборі. З цих таборів українці роз’їхалися по всьому світу. Ми переселилися в Америку.
– Ваші батьки там, в Америці, після Другої світової війни і потім, під час “холодної війни”, вірили, що Україна може бути незалежною? Тут, в підрадянській Україні такої віри було мало.
– Так, абсолютно – вони вірили! Працювали й агітували в Конгресі та в Сенаті, що така країна – з багатомільйонним населенням – повинна бути незалежною, що кожний народ сам повинен вирішувати свою долю. І довгий час мені, на превеликий жаль, говорили в Америці, що такої країни нема і не буде, повторювали таку політику, що йшла з Радянського Союзу. Але вихідці з України вірили. Я ще з дитинства пам’ятаю, як ми щороку йшли до міської ратуші у Рочестері 22 січня і відзначали День Соборності. І мріяли, що будемо святкувати такий день разом з людьми, які борються за незалежність в Україні. Ми дуже шанували шістдесятників, які своє життя віддали за незалежність. Добре, що отримали її 24 серпня – трохи тепліше святкувати, ніж 22 січня.
– Думаю, що у 1991 році була ейфорія. Ейфорію переживали і в 2004-му, і в 2014-му. Ви відчуваєте зараз розчарування серед українців?
– В Україні відчуваю, що справжні патріоти переживають за свою Батьківщину, дбають про її незалежність. Незалежність ніхто не дасть на золотій таці. Треба то виборювати, працювати. В Америці також було важко українцям ставати на ноги. Мама пам’ятає, як вона приїхала в Америку з п’ятьма доларами у кишені. І нам ніхто не допомагав, нічого не давали. Тяжко працювали і заробляли. Я за свою вищу освіту платила з власної кишені, ніхто мені нічого даром не дав. Ми ніколи не сподівалися, що нам хтось щось дасть. Я вдячна Америці, що ми мали ту можливість працювати самі на себе. І все, що ми досягли, ми зробили самі.
– Українці тут, на Батьківщині, мають таку можливість від своєї держави?
– Я думаю, таке питання краще ставити вам самим собі. Якщо ви вважаєте, що немає такої можливості, то треба приступати до роботи. Як то було у 2014 році, то був такий переломний час, українці віддали життя і продовжують віддавати. Тому я найбільше в Україні шаную ветеранів, які ідею України відстояли і зараз відстоюють. Як буде 51–60 відсотків активних громадян, які готові за Україну боротися, то Україна побудується і буде справді найбільшою країною Європи. А хтось хоче, щоб не працювати і все мати. Я не знаю, в яких країнах так буває. Від вас залежить ваша доля.
– Американські українці підтримують наших ветеранів АТО. Знаю, що Ваш чоловік Володимир є ветераном в’єтнамської війни. Він бачить якісь паралелі між тими подіями в американській історії і нинішніми подіями української історії. Що він може порадити українцям у цьому плані?
– Мого чоловіка готували до військової служби у переломний момент, коли Совєтський Союз розміщував ракети на Кубі. Тоді американці відчули, що хтось хоче напасти на Америку. Всі – чи вони були японського походження, німецького або іншого походження – об’єдналися, щоб боронити державу Америку. Мій чоловік вважає, що такий час зараз настав для України, що вона повинна обороняти свої кордони. Якщо поступитися, то той кордон буде все далі і далі сунутися. Він дуже шанує ваших ветеранів. Ми в Америці зустрічалися з ветеранами з України, які зазнали важких поранень у боротьбі за Україну. Треба, щоб українці шанували та допомагали ветеранам, бо вони довели любов до свого народу.
– Дякую Вам за цікаву бесіду.

Анатолій МІШИН
Магістрант кафедри журналістики
ПНПУ імені В. Г. Короленка

Добавить комментарий