Тарас Шевченко  як маляр

Тарас Шевченко як маляр

З студії автора, виданої під тою самою назвою в 1914 р. Наук. Тов-ом ім. Шевченка, кінцевий роздїл

При розгляданю творів Шевченка насамперед мимохіть вражає дивна ріжнородність його таланту: нема такої галузи малярства, в якій би він не працював. Тут бачимо і релїґійні твори і історичні, маємо чимало портретів і нарештї такі теми побутового малярства, де він так далеко випередив свій вік.

Між його поезією з одного боку і малюнками з другого богато анальоґії. І там і тут він і усе той сам щирий син України, що виріс серед її широких степів із віковічними могилами, під південним небом із яркими зірками, з ясним місяцем, під шум Днїпра-Славути, під нїжні, зворушливі піснї народні. Україна передала йому все своє горе і всї бажаня, всї свої спомини про днї минулі й надїї на красшу будуччину. І Шевченко вбирав се і так глибоко заховав у душі своїй, що нї довгі роки примусової розлуки нї які сторонні впливи не викреслили з його душі найменшої рисочки сеї багатої спадщини, і за тисячі верстов від своєї неньки-України, в усїм, що тільки виходило з-під його пера, олівця або пензля, яскраво видно сина України.
Як поет, він і самі сюжети своїх творів, небагатьох, брав з рідного побуту або з рідної історії. Становище ж його як маляря було трохи инакше. Поет, відірваний від рідного краю, ще довгий час може жити тими образами, які глибоко відбили ся в його душі ранїйше. Маляр же, надто маляр реалїст, яким був Шевченко, мимоволї мусить брати свої сюжети з житя й природи, що його окружає. Той запас вражінь, що він ховає в душі своїй, може впливати лише на вибір сюжетів, наводити його на такі, що більше-менше мають звязок із споминами, котрі його хвилюють, з його світоглядом, з його завданями, та проте саму натуру він повинен брати з свого окруженя. Ось через що і в Шевченка, в усїх його працях до засланя ми бачимо Вкраїну; а підчас його засланя – сцени з житя Кірґізів і жовнїрів та види природи, що його окружала. Але й cї останні він проте передає нам з особливого погляду. Одначе, скоро він знов опинив в ріднім краю, то зараз же знов взяв ся за рідні сюжети.
Почнемо поперед із краєвидів. Се не накопичені, нїде не стрічані в такій комбінації красиві краєвиди, як у псевдоклясиків, і не рабська копія кожного листочка, кожної травинки, як в деяких пізнїйших реалїстів. Він малює натуру, як вона єсть, анї трохи не “підправляючи” її, але вміє розглядїти в нїй якусь ідею, заложену в кожнім данім мотиві, й передати се в своїм малюнку. Як і Ґете, Шевченко жив одним житєм з натурою, розумів шепотанє струмочків та шепіт листочка, шумливе колиханє травицї. Розглядав же він тут теж саме, тим самим оком, як розглядає се нарід український. Тут почуваєть ся якийсь сум, навіть у найрадіснїйшім краєвидї. Як сам він казав:
“І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче”.
Як він у своїй поезії вмів у двох-трох словах дати цїлу чарівну картину:
“Сонце заходить, гори чорнїють,
Пташечка тихне, поле нїміє…”
– так мало слів, але така чудова картина! – так і в малюнках він умів вибрати такий пункт для погляду, таке зробити освітленє, в таких небагатьох рисах уловити всю красу, всю поезію даної місцевости, яка часом здавала ся б, на перший погляд, навіть невдачною для сеї мети, як наприклад “Хрести могильні в Суботові”, вмів, зістаючись строгим реалїстом, підняти ся до чудової поезії! Дуже важко сказати, чим краще і поетичнійше малює він натуру: словом, чи пензлем або олівцем!
Про портрети його треба казати, що не всї вони належать до нашої студії, тому, що богато з них зроблено, чи щоб заробляти гроші, чи щоб задовольняти якогось приятеля. Але такі з них, що він сам малював, власною охотою, виявляють його як першорядного портретиста. Згадуємо, наприклад, портрети кн. М. В. Рєпнїна, обидва Лазаревських, невідомої добродїйки з хлопчиком, декотрі автопортрети й инші, – тут не треба й знати тих осіб, з яких вони змальовані, щоб бути певним в їх подібности: так артистична правда світить ся в них. Вдивившись у сї обличя, здасть ся, можна написати навіть характеристику їх.
Оборонець “зневажених і ображених” і покриток, у своїй поезії, і в малярстві він дає нам цїлу серію малюнків такого змісту. Пригадуємо “Притчу про блудного сина”, “Сама собі господиня”, сцени з житя Кірґізів і т. д.
Менш усього нам відомі його релїґійні твори, тим більше, що головна скількість їx була виконана для церкви в маєтку Лизогубів і згоріла. Але і в них він цїлком нехтує традиції, як ще нїхто до нього. Окрім того і тут велика анальоґія його малярських творів з його поетичними творами. Візьмемо хоч його “Розпятє”. Що йому дає ту ідею? “Новий Завіт – пише він – читаю я з побожним трепетом. Через се читанє менї впало на думку списати серце Матери, Пречистої Дїви, Матери Спасителя”.
Чиж не повна вся його поезія як-раз найкращими високо-драматичними оповіданями про стражданя нещасливої матери?! Досить нагадати “Наймичку”, “Неофітів”, або ще лїпше “Марію”, де таж сама Мати Христа, коли розпялась її єдина дитина, “упала на землю трупом”.
Проф. Корш, характеризуючи Шевченка як поета, каже: “Шевченко був людиною, зглядно неосвіченою, і в усякому разі культурнi наверстуваня нїколи не мали змоги побороти тої народної стихії, котру він винїс і з села, з свого дитинства. Він зістав ся цїлком вірним народному побутови, народним поглядам, народному методови вислову”.
Так саме треба сказати і що до малярства. Тут він був теж людиною не більш освіченою, тому, що коли він і пройшов курс академії штуки, то се було вже пізно, а скоро він скінчив його, мало не зараз його заслано й зовсїм відрізано від усього художнього світа – він не міг продовжати свого образованя по малярству. Але так тут, як і в поезії, через се нїчим не поборола ся та “народна стихія, котру він винїс із села”, через се, як ми бачили, він ще за час вченя почав проявляти свою самостійність, помимо того, що вплив на нього йшов від такого великого артиста, як Брюлов, який у свій час мав вплив мало не на все російське малярство, і думаю, я не помилю ся, коли скажу, що наш Тарас був сам один з усїх учеників Брюлова, що не піддав ся його впливови.
Я певен, що прийде час, коли ще оцїнять і малярські твори Шевченка і побачать, що і тут, як маляр, Шевченко був тим саме “апостолом правди”, що він не ухиляв ся від тої високої ідеї – любови до людськости, яка червоною ниткою проходила крізь усї його твори. Він все і в усїм горяче повстає проти кожного гнїту людського духа, кличе до любови до всїх слабих, чи то дїти, чи то люди, яких доля пригнїтила – всї вони однаково знаходять у нїм свого горячого оборонця, який береть ся за перо чи за пензель – що в ту хвилю в нього в руках. А жадні авторітети, які б вони нї були могутні, не зможуть примусити його творити инакше, нїж се склало ся в його власній душі. Так власне творить і народ, виливаючи в своїх творах те, що склало ся в його душі. Та як великий Ваґнер казав про твори Есхіля і Софокля, що вони сотворені Атенами, так і ми з повним правом можемо тепер сказати: всї твори нашого “батька Тараса” були творами України.
[Дїло] 10.03.1916
Збережено авторський правопис. Друкується за сайтом zbruc.eu
Довідка. Олексій Петрович НОВИЦЬКИЙ 19(07).04.1862 – 24.09.1934 – історик мистецтва, громадський діяч. Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Всеукраїнської академії наук, автор досліджень про Тараса Шевченка – художника.

Ол. НОВИЦЬКИЙ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий