Тато з війни не повернувся

Тато з війни не повернувся

Скільки горя і сліз принесла війна майже в кожну сім’ю і в кожну домівку… 22 червня почалася Велика Вітчизняна, а вже
23-го моєму батьку, Федору Васильовичу Передерію, була вручена повістка на фронт. 24 червня 1941 року ми всією родиною проводжали його до Кобеляцького військкомату.
Батько ніс на руках трирічного сина, а я йшла поруч із мамою і бабусею. Скільки розпачу і ридань було, коли наші воїни сідали в машини… Родичі плакали, бігли за автівками…
Через кілька днів вороги увірвалися в Кобеляки. Ми жили на Заворсклі біля річки і моста. Два роки окупації і страху. Німці все грабували: корів, кіз, птицю. Гнали через міст євреїв, циган, партизанів – на розстріл. Забирали на каторжні роботи до Німеччини юнаків, дівчат.
Відступаючи, палили будинки жителів. Коли прийшли підпалювати нашу хату, вийшли бабуся з іконою, мама з малим на руках. Я стояла біля неї. Вони щось сказали і, напевно, побоялися ікони. Пішли до інших домівок. Місто горіло, палало. Битва за нього була страшна, снаряди падали, наче град.
Коли місто звільнили від фашистів, ми отримали трикутнички-листи від батька і маленьке фото (батько – ліворуч). А через деякий час прийшло повідомлення про те, що він загинув 4 серпня 1943 року на Курсько-Орловській дузі, в селі Плоске Орловської області. Там в той час було пекло.
Ось таким видалося наше дитинство – обпаленим війною, голодним, холодним, напівсирітським. У перший клас я пішла в 1943 році, в класах не топили, чорнило замерзало. В літні канікули учні заготовляли паливо на зиму, збирали шишки, соснові гілки. Обробляли город. Мама день і ніч працювала, прибирала 5 магазинів, бабуся лежала паралізована. 1945– 1947 роки були голодні, та ми сподівалися на краще. У чому ходили і що їли – один Бог знає. Не вірили, що нашого батька убили, все виглядали, сподівалися, що повернеться… До деяких дітей приходили з війни батьки, а ми дивилися і плакали…
Коли святкували 25 років Перемоги, мамі, дружині загиблого, за допомогою нашого військкомату вдалося поїхати на могилу тата. Там поховані 1685 воїнів-героїв, які захищали нашу Батьківщину, як захищають і нинішні військові… Жителі села Плоске розповідали, що там тоді були страшні бої і страшна спека. Гинули тисячами. Ховали у братській могилі без трун. Там, де покоїться мій батько, – велика стела з прізвищами. Територія огороджена, обкладена плиткою, обсаджена липами і ялинками.
Немає вже на світі мами, та ми свято бережемо пам’ять про своїх батьків. У 2013 році мій брат Микола Федорович Передерій і мій син Володимир Карнаух їздили на могилу батька і дідуся. Розповіли по приїзді, що в селі ніхто вже не проживає, але братська могила доглянута. Коли підійшли, пішов сильний дощ з грозою. Батько зустрів і провів сина та внука сльозами… З усіх усюд приїздять туди родичі загиблих, ставлять маленькі пам’ятнички, кладуть вінки. Мої брат і син повезли Федору Васильовичу рідну кобеляцьку землю і квіти.
Вічна пам’ять полеглим і вічний спокій.

Марія Федорівна КАРНАУХ,
депутат Кобеляцької
міської ради,
дочка загиблого солдата.
м. Кобеляки.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий