Тече життя ріка…

Тече життя ріка…

Двадцятого жовтня зустрів своє 80-річчя наш земляк Леонід Вернигора. Він – відомий поет-пісняр, прозаїк, публіцист. Із 1983 року й до сьогодні – голова обласної ради профспілок, народний депутат України 2-го та 4-го скликань. Член Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України, лауреат Міжнародної літературної премії імені Г.С.Сковороди, літературних премій імені Івана Котляревського та Дмитра Луценка, кавалер орденів «За заслуги» III ступеня, Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», Преподобного Іллі Муромця II ступеня. Заслужений працівник профспілок України.
Народився в містечку Решетилівка. Закінчив Харківський технікум промислового транспорту, Львівське вище військове командне училище імені Щорса, Київський інститут народного господарства, ВПШ при ЦК КПРС. Працював на інженерних посадах у транспортних організаціях нафтогазорозвідувальних трестів Полтавщини та Криму, об’єднання «Укргазбуд», на керівних посадах у партійних та радянських органах Київського району міста Полтави.
Автор трьох десятків книг, серед яких – збірки повістей та оповідань «Гарячий серпень», «Теплий дощ у дорогу», «А жито половіє», «Срібні крила пам’яті», роману «Вічне поле», книг-роздумів «Відверта розмова», «Що з нами? Куди йдемо?», «Відступ у майбутнє», «Дрова на зиму», книг пісень «Присягаюсь тобі, Полтаво», «Не розгубіть підкови, мої коні», «Мамина пісня», «Дозвольте Вам освідчитись в коханні», «До Вас іду…», «Загадав собі долю…», книг для дітей «Хто є хто?», «Кузя-Голопузя».
Щиро вітаємо давнього друга нашої газети, автора «Зорі Полтавщини» Леоніда Михайловича Вернигору із високоліттям і зичимо йому нових успіхів, козацького здоров’я, миру, любові на довгі літа.
Нашим читачам пропонуємо і нові вірші поета, і кілька з його відомих пісень.

Собі на 80

Чому не пишеться мені?
Чи, що хотів повідать світу,
Я пережив не в слові-звіті,
А як у шанцях на війні?
Чому не пишеться мені?
Хіба збулися мрії, плани?
Чи то мій вірний кінь буланий
Умить завмер в скаку? Так ні.
Чому ж не пишеться мені?
Літа – кістяшки рахівниці,
Одна до дної по краплинці –
Набрались відра уповні?
Чому не пишеться мені?
Тримають руку убієнні –
Тринадцять тисяч – поіменно
На безіменній втрачені війні.
Чому не пишеться мені?
Хоча підспудно відчуваю,
Та ні! Тепер вже твердо знаю –
Про все напишуть по мені…
* * *
Я у світ цей прийшов
в пріснопам’ятнім 39-тім,
Вже коли пів-Європи вхопилось
пекельним вогнем.
Я у світ цей пішов, в кров стоптавши
дитячі ще п’яти,
І зажив собі долі – її не об’їхать
й конем.
І я світ цей пройшов в три четвертих
частини століття.
Це багато чи мало – сказати,
напевне, вже час.
Я шкодую за тим, що почав ту ходу з
лихоліття,
І вже видно з усього – й закінчу я,..
чим розпочав.
Але можна було б ой як весело
й славно пожити,
Вистачає-бо місця усім на великій
на нашій землі,
Де від Бога ясніють тремтливо
волошки у житі –
Поруч – від сатани – тарганячі полки
москалів.
Але ми не здамось! Хай затямлять оті
шизонуті,
Із азійсько-щілинних очей вмить
омана спаде,
Вірю: Площа Червона нарешті
зуміє збагнути
І услід за Майданом полки тарганячі
змете.

На 77!

Якби тих, хто війну затіяв,
У кайдани важкі закувать.
І нехай би для них була втіха –
Пожиттєво у них кукувать.
Ще між сімками стільки вмістилось:
Нафторозвідка, райвиконком,
Секретарство і те, що й не снилось, –
Профспілки осідлав я верхом.
Ну, і Рада Верховна. Як орден!
Як оцінка служіння й ідей.
Саме цим я безмежно гордий,
Саме з цим я іду до людей.
Є у мене аж сто любовей
До усього, що вабить мене.
І кохання, що дане Богом,
На ці сімки лише одне.
Ще багато за цей час надбав я,
Друзів вірних не менше коша!
Все, що міг, їм від себе віддав я,
А взамін не просив ні гроша.
Й лиш тепер таїна привідкрилась –
Як багато, коли тобі сім,
І як мало, коли придобрилась
Й стала в чергу іще одна сім…

Скаженілий, здичавілий…

Скаженілий, здичавілий,
Божевільний світ.
Ти прийшов у двадцять перший
Невситимий вік.
Ти приніс кровопролитний,
Кровожерний звіт,
Двадцять перший,
Двадцять перший –
Уявити – вік!

Скрижанілий, задубілий,
Незбагненний світ.
Вихвалявся: двадцять перший –
Благоденства вік!
Запанує на планеті
Мир і благодать.
Двадцять перший…
Двадцять перший –
Що тобі віддать?

Ти зібрав в Небесну Сотню
Кращих із синів,
Твердь розверз –
Ніхто безодню
Обійти не смів.
Спам’ятайся, вічний світе,
Господи, спаси.
Вік зоставив свої міти –
Стачить їх на всіх.
Припини, проси прощення
В матерів і вдів.
Двадцять перший вік мішенню
Ти зробив.
Схаменімося, світяни, –
Двадцять перший вік!
Ниспошли нам, Боже, тями
В двадцять перший вік.
Припини кровопролитний
Смертоносний лік.
Двадцять перший,
Двадцять перший –
Божа кара вік…

Гей, літа…

Коли ставав я вперше на крило,
На цілий світ цвіла калина
І пропливала вранці над селом
Підкова журавлина.
Міцніли крила від доріг,
Вітрам повік їх не зламати.
Я повертаюсь на поріг,
Я повертаюсь на поріг,
Мене стрічає мати.
Приспів:
Гей, літа,
Мов пори року, ще й весна.
Гей, літа,
Мов пори року, сивина.
Мчать літа,
Знов прилітають-відлітають журавлі.
Пори року, пори віку
Вічним колом на землі.

Кружляє тихо осінь над селом,
Червоно вбралася калина,
І в небесах прощально б’є крилом
Підкова журавлина.
Якщо раптово, мов обвал,
Скінчиться мій останній вечір,
Не думайте, що я упав,
Не думайте, що я упав,
Я світ підняв на плечі!

Полин-трава

Наснилася мені, наснилася мені
Під вишнями біла хата,
А ген у далині димлять полини
І пісню виводить мати.
Приспів:
Полин-трава така солодка і гірка,
Як на віку і радощі, й печалі.
Тече життя ріка, тече життя ріка,
Не знати де причали…

Жадалося мені, жадалося мені
Пройти крізь усі дороги,
Не вірилося, ні, не вірилося, ні,
Що стріну круті пороги.
Приспів.

Ріка на бистрині, мов коні гривані,
Мій човен, тримайся весел!
А ген у далині димлять полини,
Додай мені, доле, весен!

Леонід ВЕРНИГОРА
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:

Добавить комментарий