Тернистий шлях  Симона Наріжного

Тернистий шлях Симона Наріжного

Симон Наріжний народився 30 січня 1898 року в селі Сокілка Кобеляцького повіту Полтавської губернії в козацькій сім’ї Петра та Варвари Наріжних. Початкову школу відвідував у Сокілці (1907 – 1909 рр.), а 1917 року закінчив середню комерційну школу в Кобеляках. Уже 14-річним юнаком він надсилав різні інформації в редакції часописів «Полтавський день» та «Рада» (Київ). Склавши екзамени із Закону Божого, російської, німецької, французької мов, історії та географії і додатковий – з латини, у жовтні 1918 року вступив на відділення історії Полтавського історико-філологічного факультету, де провчився сім семестрів (заочно). У 1919 році працював у редакції полтавської газети «Рідне слово». 29 серпня 1921 року одружився зі студенткою Іриною Лаврівною Сачавець родом із Кобеляк (народилася 7 березня 1902 року). Восени 1921 року обіймав посаду секретаря Полтавського кооперативного технікуму.

1922 року в молодій родині знайшлася донька Наталія, і цього ж року Наріжні, рятуючись від репресивного більшовицького режиму, емігрували в Чехо-Словаччину. Ініціатором еміграції став старший Симонів брат Олександр Наріжний (1884 – 1965), журналіст та кооперативний діяч, який із 1917 року був заступником голови Всеукраїнської Ради солдатських депутатів. Від 1921 року він мешкав у Празі та на Закарпатті. Члени родини Наріжних, що залишилися в Україні, майже всі стали жертвами репресій та Голодомору.
Спраглий до знань Симон 16 листопада 1922 року став студентом філософського факультету славнозвісного Карлового університету в Празі, де протягом двох років слухав лекції видатних чеських професорів-гуманістів Л. Нідерле (вступ до історії та народознавства), Ч. Зібрта (загальна історія), Б. Грозного (історія Давнього Єгипту), Я. Бідла (історія полабських слов’ян) та ін. Паралельно навчався на філософському факультеті Українського Вільного Університету, де проявив надзвичайну активність. За чотири роки прослухав 149 семестральних курсів, лекцій та семінарів професорів Д. Антоновича, В. Біднова. С. Дністрянського, Д. Дорошенка, О. Колесси, Р. Лашенка, М. Лозинського, І. Мірчука, М. Носкової-Бочковської, С. Рудницького, С. Смаль-Стоцького, В. Старосольського, В. Тимошенка, О. Шульгина та Ф. Щербини.
У березні 1927 року Симон Наріжний захистив докторську дисертацію на тему «Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері» (три солідних томи), якій обидва рецензенти дали найвищу оцінку, а Дмитро Дорошенко запропонував її до друку. На жаль, через фінансову скруту пропозицію не вдалося реалізувати. Ця праця, дотепер не видана, зберігається в рукописі в Центральному Державному архіві вищих органів влади і управління України в Києві разом із рукописами інших наукових розвідок Наріжного та його особистими документами. За визначні досягнення на терені наукових досліджень Симона Наріжного залишили при Українському Вільному університеті готуватися до викладацької роботи. Одночасно він відбував подібну підготовку і в Карловому університеті, а також виконував обов’язки лектора Вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі (1928 – 1932). 1933 року дістав наукове звання доцента, а 1938-го став професором. В УВУ працював на кафедрі історії України та Східної Європи.
Протягом 1929 – 1944 рр. Симон Наріжний був ученим секретарем Історико-філософського товариства у Празі, в 1932 році – секретарем організаційної комісії Другого українського наукового з’їзду в Празі. Написав і опублікував низку ґрунтовних наукових праць, з яких і досі неперевершеною є «Українська еміграція» (т. І, 1942 рік). Заслуговують уваги і такі його наукові розвідки, як «Гетьман Іван Виговський» (1929), «Полтавський Університет» (1930), «Гадяцька умова у світлі української історіографії» (1930), «Мусульманське Середньовіччя» (1931), «Українська преса» (1934), «Судівництво й кари на Запоріжжі» (1939), «15 літ діяльності Українського історико-філологічного Товариства у Празі» (1940), «Шевченкіана в Музеї Визвольної Боротьби України» (1941), «Історичне Товариство Нестора-літописця» (1975) тощо. З 1930 року біографія Симона Наріжного тісно пов’язувалася з Музеєм Визвольної Боротьби України в Празі, заснованого 1925 року з ініціативи професури УВУ, який фактично став єдиним на той час зібранням пам’яток українських визвольних змагань та культурних надбань української еміграції. Вчений брав безпосередню участь у поповненні фондів музею, найбільшою цінністю якого були архів (архіви місій УНР, Союзу Визволення України, таборів українських полонених, капели О. Кошиця, листування відомих українських діячів тощо), періодика, нумізматика, твори українського мистецтва (образотворчого, народного ужиткового та декоративного), тисячі рідкісних фотографій. Кілька сотень експонатів налічувалося у Шевченківському відділі. Значно розширився відділ українського театру і кіно. Окрему частину становила бібліотека, в якій зосередилося понад 30 книжкових колекцій визначних діячів української культури та майже вся тогочасна преса – понад дві тисячі назв.
Після вступу до Праги військ Червоної Армії у травні 1945 року спецпідрозділи НКВС заарештували і вивезли в Сибір чимало представників української інтелігенції, які не встигли виїхати на Захід. А 19 червня того ж року солдати Смершу на чолі зі старшим лейтенантом Перляним наклали заборону на всі матеріали МВБУ. Самого Симона Наріжного, який залишився у Празі, не заарештували. Можливо, від арешту врятувала його відома антинацистська позиція під час Другої світової війни. Він жодного разу не вивісив на будинку Музею фашистського прапора, демонстративно відмовився від пропозиції «Остміністеріуму» написати працю про політичну діяльність української еміграції та про німецько-українські взаємини, не погодився впустити до фондів Музею відомого агента гестапо. Тож революційний Національний комітет під час перевірок у 1945 році не мав якихось доказів його колаборантської співпраці з нацистами.
Не раз звертався Симон Наріжний до чехословацьких і радянських владних установ із проханням відновити діяльність Музею. Та безрезультатно. 6 серпня 1945 року він відважився написати листа особисто Йосифу Сталіну, вказавши в ньому, що МВБУ створений в основному на кошти української еміграції в США, а згідно з міжнародним правом майно союзника в антигітлерівській коаліції не може підлягати конфіскації і стати воєнною здобиччю Радянського Союзу. І сталося диво дивнеє: через кілька тижнів радянська військова місія в Празі дістала з Москви наказ про зняття заборони на діяльність Музею.
Подальшу свою роботу український патріот здійснював у вельми складних умовах. Протягом 1946 року він залучив до співпраці з Музеєм кількох студентів. Серед них був і Орест Зілинський (1923– 1976), який багато допоміг у справі каталогізації бібліотеки. Листи про потреби і стан Музею регулярно надсилали українським установам, редакціям газет і журналів, однак ті звернення не мали належного позитивного відгуку в адресатів.
Завдяки наполегливості С. Наріжного все-таки вдалося поступово налагодити певну співпрацю з українськими організаціями та установами у Франції, Бельгії, Швейцарії, Австрії, Німеччині, Англії, Югославії, Канаді й США, а через Товариство культурних зв’язків із українцями за кордоном – і з Україною, хоча співробітництво з нею обмежувалося лише обміном літературою та пресою.
На початку 1948 року працівники Музею завершили каталогізацію Шевченкіани в музейних фондах. Опублікована з власних фондів третя частина каталогу видань Т. Шевченка стала останньою публікацією МВБУ. За музейними працівниками після приходу до влади комуністів органи безпеки встановили таємний нагляд, а 26 березня Музей офіційно закрили, в С. Наріжного забрали ключі, печатки, деякі особисті речі. Пізніше без відома управи Товариства Музею з установи вивезли значну частину архівних матеріалів. На це беззаконня С. Наріжний відреагував гострим протестом до вищих державних органів та викривальною статтею під назвою «Музей Визвольної Боротьби України, його доля й наше національне питання». Текст надіслав до Канади Дмитрові Дорошенку. На жаль, ніхто з українських діячів на Заході не відгукнувся та й не поцікавився, куди ж вивезено матеріали, що їх українська еміграція колись так старанно збирала і зберігала.
Пізніше Симон Наріжний надсилав представникам української еміграції нові тривожні листи про розкрадання і нищення матеріалів колишнього Музею, також звертався до чехословацьких міністерств і національних комітетів, особисто до міністра Зденека Неєдлого. І, як у 1945 році, знову написав листа Сталінові. Та всі намагання домогтися справедливості були марними. Правдошукача часто викликали «на розмову» в канцелярію державної безпеки, а в грудні 1948 року на його квартирі проведено ретельний обшук, забрано рукописи листів, відбитки друкованих праць. Це було звичне на той час «попередження», після якого мали статися арешт і насильна депортація в СРСР, а там, зрозуміло, обов’язково запроторили б у горезвісні табори.
Від 1922 року він жив у Чехо-Словаччині з так званим «нансенівським паспортом», тобто без державного громадянства. І щороку треба було в Міністерстві внутрішніх справ у Празі добиватися дозволу на проживання в країні. На 1950-й рік перебування в Чехо-Словаччині не продовжили, отже, він і його сім’я до кінця лютого цього року мусили залишити державу. Через різні заборони не міг узяти з собою ні адресованих йому листів, ні копій власного листування, ні архівних матеріалів, цінних книжок і рукописів власних праць.
Рано-вранці 28 лютого 1950 року Симон Наріжний разом із сім’єю поїздом дістався Баварії, після чого пів року перебував у таборі для переміщених осіб у Ляндеку. Мріяв розгорнути широку програму врятування багатющих фондів Музею Визвольної Боротьби України, покладаючи велику надію на паризьку канцелярію ЮНЕСКО та українську діаспору. Та його поривання були марними, і він вирішив скористатися єдиною можливістю, яку йому запропонували: переселитися разом із дружиною Іриною та молодшою донькою Марією до Австралії, де вже мешкала старша донька. У його спогадах читаємо: «Для мене стало ясним, що боротьба за Музей ВБУ і його рятування, як те мислили і діяли празькі діячі… є страченою; що була вона страчена ще перед моїм приїздом з Чехії».
Наприкінці 1950 року Симон Наріжний переїхав до передмістя Сіднею Ді-Вай, де мешкали його донька Наталія, зять і двоє внуків. У цій мальовничій місцевості він згодом купив хату, в якій і прожив до самої смерті.
До справи порятунку Музею Визвольної Боротьби С. Наріжний вирішив більше не повертатися. 1954 року від своїх празьких друзів він довідався, що матеріали Музею в Празі, не маючи господаря, й далі нищаться. Це спонукало його звернутися до Об’єднаного Українсько-Американського Комітету у Філадельфії, щоби той запобіг дальшому руйнуванню скарбів української історії і культури, та вимагав від уряду Чехо-Словаччини їх передання на Захід. Директор Комітету В. Галан відповів йому, що справа безнадійна, оскільки «Чехо-Словаччина офіційно передала цей Музей Україні».
С. Наріжному стало ясно, що в атмосфері «холодної війни» він не має найменших шансів відновити МВБУ, матеріали якого ще на його очах роздрібнювали й вивозили невідомо куди або, як писала йому жінчина сестра, лежали в Празі в непридатних для зберігання умовах, їх методично нищили й розкрадали. І в цій несприятливій ситуації він знов-таки вирішив написати ґрунтовну історію празького Музею Визвольної Боротьби України, зокрема останнього періоду його діяльності – від бомбардування американською авіацією в лютому 1945 року аж до закриття в березні 1948-го. Так виникла 468-сторінкова книжка «Як рятували Музей Визвольної Боротьби України», написана на підставі власної довгорічної праці в Музеї, різних офіційних матеріалів, приватного листування та преси. Книжку видано на правах рукопису в невеликій кількості примірників і розіслано найвизначнішим українським діаспорним бібліотекам, редакціям українських часописів та окремим громадянам. По суті це спогади про Музей від його заснування до ліквідації, підкріплені конкретними документами.
У 1968 році Симона Наріжного спіткала сімейна трагедія: його дружину Ірину розбив параліч. Від студентських років вона була вірною супутницею його нелегкого життя – тішилася його успіхами і переживала невдачі. У передмові до книжки «Українська еміграція» він так висловив своє ставлення до неї: «Нарешті хай буде дозволено авторові зазначити тут почуття вдячності Тій, без «невидимого» співробітництва якої ця праця не була б написана. Належать вони Ірині Наріжній». Тяжка хвороба назавжди прикувала жінку до ліжка. Лікарі не давали жодної надії на поліпшення її стану і радили завезти хвору до лікарні. Та чоловік категорично відкинув таку пропозицію. І нікому іншому не дозволив піклуватися хворою. Покинувши роботу, він добровільно узяв цей тягар на свої плечі і цілих десять літ удень і вночі доглядав дружину, явивши шляхетність і милосердя найвищої проби.
Така самопожертва дещо вичерпала сили його здорового й загартованого організму. Після смерті молодшої доньки Марії (26 вересня) і дружини (7 листопада) 1978 року, незважаючи на поради лікарів та прохання родини, нікуди зі свого помешкання не виїздив. Якийсь час у 1983 році з ним мешкала його правнучка Наталія. Коли батькове здоров’я відчутно погіршилося, старша донька взяла відпустку і перебралася до нього.
Симон Наріжний, якому 30 січня 1983 року виповнилося 85 років, помер при повній свідомості вечором 23 липня цього ж року. Поховали його поруч із дружиною на сіднейському цвинтарі «Руквуд». На спільній могилі споруджено пам’ятник з білого мармуру. На ньому під православним хрестом українською мовою викарбувано основні дані про чудове подружжя, а під ними – цитата зі Святого Письма: «Блаженні гнані за правду».
Жодна українська газета не відгукнулася на смерть С. Наріжного навіть найкоротшим некрологом. Лише пізніше з’явилися про нього персональні гаслові тексти в «Енциклопедії українознавства», англомовній «Енциклопедії України» та «Енциклопедії Української Діаспори». Як скромно й непомітно жив на світі Симон Наріжний, так непомітно і відійшов у засвіти. Не залишив після себе ні скарбів, ні багатства, ні навіть своєї автобіографії. Єдиний його скарб – величезна праця на користь української культури. А в мене, представника української громади в Словаччині, автора дослідження про Симона Наріжного, є щире бажання, аби його земляки-полтавці хоч трошки довідалися про його життя і діяльність, щоб його ім’я не поєднували зі словами «незнаний» чи «невідомий». Спом’яніть його!

Микола Мушинка,
доктор філологічних наук.
м. Пряшів, Словаччина.

Від редакції. Цей матеріал відомий україніст із Словаччини, доктор філологічних наук, літературознавець Микола Мушинка надіслав «Зорі Полтавщини» ще на початку 1990-х. З різних причин тоді цікава розвідка про призабутого нашого земляка, справжнього лицаря Незалежності Симона Наріжного не була опублікована. Але ж недаремно кажуть, що рукописи не зникають безслідно. Настає пора – і слово увиразнюється, а справжня історія – відроджується.
Щиро вдячні багаторічному трудареві на українській ниві Миколі Мушинці, нашій колезі Тетяні Дениско, яка надала матеріал до друку, за можливість оприлюднити чергове свідчення епохи боротьби, збереження, відродження державності тисячолітньої України.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий