“Терпіти більше неможливо!..”

“Терпіти більше неможливо!..”

У сусідських “битвах” за межу чи паркан переможців немає

Питання стосунків між сусідами, умовно кажучи, “битви за межу” чи “війни парканів”, є досить актуальним. Цілком ймовірно, що поки шановний читач гортає сторінки газети, події, схожі на ті, про які йдеться у листі, котрий днями принесла до редакції 70-річна пенсіонерка, відбуваються на сусідній вулиці. І вже зовсім не виникає сумнівів, що стовідсотково – у межах адміністративного району чи області. Хтось зводить паркан чи копає вигрібну яму, а хтось цим незадоволений. Та на нього не зважають. Нещодавно Полтавщину сколихнули значно масштабніші події, пов’язані, наприклад, з огородженням лісових угідь, відголоски яких пролунали навіть на сесії Полтавської обласної ради.
Розбиратися у хитросплетіннях законності (незаконності) проведення будівельних робіт та пов’язаних із цим людських стосунків – це справа, все ж, судових органів, а саме до суду й має намір звернутися авторка нижченаведених рядків. Але враховуючи те, що у нашому суспільстві проблематика ставлення більш заможних сусідів до тих, кому в матеріальному плані у житті пощастило менше, є досить гострою, “Ситуація” вирішила майже дослівно надрукувати цей “крик душі”, написаний “від руки” в досить незвичній, як для звичайної скарги, літературній манері. Вилучено було деякі емоційні вислови та фактологічні моменти, адже, ще раз наголосимо, можливо, щось подібне відбувається у цю мить і за рогом будинку будь-кого з нас.
Давайте залишатися людьми!
Отже, слово – Раїсі ОДОКІЄНКО.

“Е-бізнес” як проблема

Ви запитаєте мене: що ж то за бізнес такий?
Обіцяю! Відповім! Трохи пізніше. А почну з того, як той “бізнес” з’явився у мальовничому куточку Полтавщини. Річка, ліс, луки… Чудове місце…
Спочатку в селі розпочалося будівництво височенного муру. У самому центрі – майже навпроти пам’ятника загиблим героям Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років. Гострі на язик “аборигени” прозвали той мур “Китайською стіною”. І справді, людина на тлі тієї капітальної споруди – як комашка.
Ще одна особливість – мур “врізався” в земельну ділянку сусідки десь на 90 сантиметрів. Еге ж, що дивитися на скромненьку (з двох частин – металевої та дерев’яної) огорожу бабусиного саду? Мур пішов паралельно. На цьому не зупинилися… Ну то бізнес так і росте – сантиметр до сантиметра, копієчка до копієчки… Нещодавно бабці огорожу підпиляли і завалили. Обидві частини. Та металеву пересунули ще на 80–90 сантиметрів чи на метр, а дерев’яна (дебела деревина)… зникла. Сумніваюся, що сам [господар] руку приклав. Люди в селі без роботи, бідують…
Потім спиляли бабусин горіх. Другий, щоправда, лишили. Чому спиляли? Заважав викопати величезну яму в тому ж саду “аборигенки”. Вигрібну яму зводили. Горіх, що залишився, отруївся. І айва чотириметрова, і вишні не родять…
Мабуть, там, де мала б бути совість, виросло щось зовсім інше… І гостро пахне… Не трояндами, як ви розумієте. Токсичний той “бізнес”…
…Ви запитаєте, – що ж бабця? А вона говорила, просила перенести яму із садка. Не вдалося вмовити, і нині не вдається…
…Розпочалися євроремонти і будівництво. А будівельні відходи стали скидати у тому ж бабиному нещасному саду. І перетворився садок на джунглі, ще й від ями смердить, спасу нема… Бабуся востаннє звернулася до сусідки – мовляв, вам вигідніше перенести яму з мого садка: “І забуду я вже про горіхи, про отруєну землю. Приберіть це лайно”. Відповідь була: “Ні, не перенесемо, це дОрого!” До речі, ще й огорожу біля ями звели, все в тому ж злощасному садку…
Тепер щодо літери “Е”. Мала б тут бути інша літера – “Г”. Бо не від слів “екологічний, економічний чи експериментальний”, а від отієї “вОнючі”, що у вигрібній ямі, походить…
Починається друга серія. Сімдесятирічна пенсіонерка зі стажем роботи 40 років, діабетом і пенсією 2600 гривень йде до суду воювати із сусідами. Питання – чи переможе, маючи повно свідків і документи про приватизовану землю?.. В Україні?.. Не знаю… Але чекайте повідомлень…”

Раїса ОДОКІЄНКО,
пенсіонерка.

Від редакції. Ось така історія. Звичайно, приналежність до певного прошарку суспільства (бізнесового, більш заможного чи менш) жодним чином не робить будь-яку людину такою, що автоматично стає токсичною для оточуючих, як і навпаки. Та й розібратися у цій ситуації – кому належить земля, чи було дотримано усіх будівельних і санітарно-екологічних норм, а отже, і поставити остаточну крапку, враховуючи настрій дописувачки, з часом має суд, якщо, звісно, сусідам не вдасться вирішити питання миром. Але проблема, порушена у листі, й справді досить поширена, можна сказати – типова. І важко не погодитися, що іноді, як засвідчує ця ситуація, доведені зневагою до відчаю люди готові йти до кінця.
Лист з вихідними даними знаходиться у розпорядженні редакції.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий