Тетяна ЛІЩИНА: «Друзів, з якими заприязнилася  в Туреччині, обов’язково запрошу в Кобеляки, щоб вони відчули українську гостинність  і посмакували найсмачнішими у світі стравами»

Тетяна ЛІЩИНА: «Друзів, з якими заприязнилася в Туреччині, обов’язково запрошу в Кобеляки, щоб вони відчули українську гостинність і посмакували найсмачнішими у світі стравами»

Свого часу якось закарбувалася у пам’яті маленька дівчинка, яка йшла Кобеляками з бабусею й радісно розповідала шкільні новини. То була Таня Ліщина. Згодом читала про неї як про призерку обласного конкурсу серед вихованців дитячих музичних шкіл. Пройшов час – і побачила Тетяну на сцені центру культури й дозвілля: співала разом з татом…
Нині Тетяна Ліщина навчається на факультеті міжнародних економічних відносин і туристичного бізнесу Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Спілкуватись з нею легко, просто й дуже цікаво. Щоб і читач переконався в цьому, передам її розповідь.

Тетяна ЛІЩИНА: «Друзів, з якими заприязнилася  в Туреччині, обов’язково запрошу в Кобеляки, щоб вони відчули українську гостинність  і посмакували найсмачнішими у світі стравами»ЩАСТЯ – НАРОДИТИСЬ У ТВОРЧІЙ РОДИНІ

– Моя родина – це тато, мама, бабуся. І кожен з них – особистість, кожен знайшов себе в житті, засвітився добрими справами. Тому мені було в кого вчитись, з кого брати приклад.
Тато Віктор Ліщина – відомий у колах музичного мистецтва: як педагог дитячої музичної школи, як співак – учасник концертних програм. І в моєму серці він запалив любов до музики. З ним завжди цікаво, впевнено, надійно.
Мама – Олена Ліщина – за освітою учитель біології і хімії, але свою трудову біографію пов’язала з медициною. Вона дуже добра, чуттєва, турботлива, але й вольова. Можливо, трагічні випадки, які довелось пережити, зробили її сильною.
Я щиро вдячна їй за турботу й підтримку. Здогадуюсь, як мама хвилювалась, коли зважилась уперше відпустити мене аж на півтора місяця попрацювати волонтером у Туреччині.
Бабуся – Тетяна Панасівна Грушко – за освітою учитель математики, працювала за спеціальністю, очолювала відділ освіти, має досвід роботи в органах влади.
Дякуючи їй, у школі математика давалась мені легко, оскільки бабуся займалась зі мною з дитинства. Але я ніколи не намагалась зубрити, для мене головне було зрозуміти, як працює те чи інше правило.
Без сумніву, сім’я справила великий вплив на моє формування. Щиро вдячна родині за щасливе дитинство.

ВНУТРІШНІ КОНФЛІКТИ АБО ПОШУК ВЛАСНОГО «Я»

– Коли згадую свої дитячі роки, то розумію, що в чомусь я була наполегливою, у чомусь впертою, а в чомусь, можливо, й безвідповідальною.
У першому класі вся моя увага була зосереджена на навчанні. У другому я вирішила, що не хочу відставати від однолітків, які вже ходили в музичну школу, тож попросила батьків записати й мене.
Вибрала найпопулярніший інструмент – фортепіано. Дуже подобалось виконувати класичну музику. Але, як це буває у підлітковому віці, час від часу траплялись внутрішні конфлікти, і я прогулювала уроки в музичній школі. А потім приходила й без додаткових занять грала той чи інший твір.
Я вдячна педагогу Людмилі Іванівні Горбулі, яка підтримувала мене, бачила в мені потенціал, розвивала мої здібності. Дякуючи їй, я ще більше полюбила фортепіано, брала участь в обласному конкурсі «Юний віртуоз».
Більше того, в мене було бажання пов’язати своє життя з музичним мистецтвом, стати вчителем музики.
Якщо говорити про шкільну програму, то в мене теж був внутрішній конфлікт. Я не могла визначити: брати участь в олімпіаді з української мови чи математики? Я цікавилась англійською мовою, але форма викладання не подобалась. Взагалі, хотілось стати поліглотом.
Та повернемось до англійської. Батьки сприяли тому, щоб, окрім шкільної програми, я поглиблювала свої знання, працювала з репетитором. Та, переконана, все залежить від особистого бажання. Відсотків 70 навиків розмовної мови я отримала самостійно, переглядаючи на ЮТУБ-каналі фільми, книги. Я чула живу мову, більше розуміла її, і з часом це стало мені в нагоді.

ВИБІР ПРОФЕСІЇ – НЕПРОСТЕ ПИТАННЯ

– Ще більше загострився внутрішній конфлікт, коли прийшов час вибору майбутньої професії.
Про одне своє уподобання – музику – я вже згадувала. Далі було поєднання бажань мого й батьків, тобто ідеальна композиція: міжнародні відносини. Тут дійсно був сплав багатьох наук. Але не обійшлося без проблем: мене приваблював Київ, а батьки переконували, що кращий варіант – Харків… І що цікаво: я народилась у цьому місті, а через 17 років повернулась, щоб отримати вищу освіту.
Але так сталось, що справжнє студентське життя я відчула лише перших пів року. А потім розпочався карантин, нас перевели на дистанційне навчання. Це було незвично, незрозуміло як для студентів, так і викладачів, та й усієї освіти.
З одного боку, ніби й добре було – в рідних стінах, зі смачним маминим борщем, з можливістю підглянути в зошит (в аудиторії цього не зробиш), а з іншого – хочеш навчатися, триматися на плаву, то вчися (це не школа, де вчителі намагались підтягти, допомогти). На другому курсі була змішана форма навчання (очна чергувалася з дистанційною).
Два студентські роки промайнули дуже швидко – ніби один день, залишили яскраві спогади.

МАРАФОНИ БУВАЮТЬ РІЗНІ…

– Якось після першого курсу, гортаючи Інстаграм, побачила інформацію про безкоштовний марафон «Розвивай себе with aiesec». На жаль, раніше не доводилось чути про AIESEC – найбільшу в світі молодіжну організацію, що розвиває лідерство серед молоді.
Я запропонувала подрузі пройти марафон, завдання мені сподобались, і не дивно: організацією керують студенти та недавні випускники вищих навчальних закладів. А спілкування з активними та амбітними молодими людьми сприяє і твоєму розвитку, відкриває можливості до участі в цікавих заходах, стажуванні за кордоном та волонтерстві.
Належу до тієї категорії молоді, яку захоплює щось нове, тому й вирішила вступити в організацію «AIESEC». Звісно, за підтримки батьків, оскільки треба було зробити внесок у сумі 3000 гривень. Організація не прибуткова, кошти використовуються на підтримку її діяльності.
Найбільше мене привабила можливість пройти волонтерське стажування за кордоном. Я зробила відео-заявку й отримала відповідь, що зможу поїхати в Туреччину.
Щастя не було меж. Здавалось, попереду цілий рік, я встигну підготуватись, підтягти англійську. Але рік збіг так швидко…
Зазначу, що я стала не учасницею громадської організації, а волонтером в організації волонтерів. Це означало, що я щотижня працювала онлайн 6–8 годин. Звісно, безкоштовно, допомагала українським студентам у пошуку варіантів для проходження стажування. Через карантинні заходи можливості значно скоротились. Приймали лише Туреччина, Грузія, Греція, Італія, Польща.

СПАКУВАЛА ВАЛІЗИ ДО ТУРЕЧЧИНИ

– Дякуючи батькам, які завжди прагнули, щоб я пізнавала світ, відкривала культуру, історію не тільки України, а й інших країн, я разом з учнями приватної мовної школи побувала в Польщі, Угорщині, Німеччині, Швейцарії, Ліхтенштейні, Румунії, Австрії… Так що валізи в дорогу я вміла збирати.
Волонтерських проєктів дуже багато. Той, у якому я брала участь, був спрямований на те, щоб роз’яснити молоді (студентам і школярам) мету сталого розвитку. Це зокрема подолання бідності, дефіцит питної води, гендерна нерівність, екологічні проблеми…
У проєкті брали участь шестеро українців, які представляли Схід і Захід, а значить, культуру України в усій її красі – з Харкова, Києва, Львова, Тернополя, Полтави (точніше – Кобеляк). Також були представники Тунісу, Казахстану, Румунії, Марокко.

НЕЗАБУТНІЙ ІЗМІР

– Як правило, Туреччина асоціюється зі Стамбулом, Анталією. Ми реалізовували проєкт у місті Ізмір – це чудове місто на південному узбережжі Туреччини. Точніше – райський куточок на березі Ізмірської затоки Егейського моря. Словами не передати, серед якої краси я жила в Туреччині.
Сподівалась, що нам доведеться працювати з віковою групою 10–14 років, але не вгадала, це була молодь 15 – 19 років.
Проблем мовного характеру не було. Студенти мають високий рівень англійської. Тому вільно спілкувались (часом навіть вчились у них), дискутували, висловлювали свої думки щодо тієї чи іншої проблеми. Це було тільки на користь справі.
Через тиждень ми були хорошими друзями. Вони показували нам визначні місця, цікаві в архітектурно-культурному плані, а також таємничі місця, про які знають лише тамтешні мешканці.
Хоч в житті нас відділяють тисячі кілометрів, проте ми дуже схожі. Національність, вік для нас не мають значення, нам цікаво було спілкуватись, більше дізнаватись про країни, в яких проживають наші нові друзі. Особисто я маю тепер друзів і в Туреччині, і в Тунісі.
Одна з проблем Туреччини, як і України, екологія. Вулиці міста засмічені. Клімат там інший, і за день майже кожен споживає 4–5 пляшок води, а пластик залишають на вулиці. Тому я виступила ментором, і ми зняли відео про неохайні вулиці Ізміра, щоб привернути увагу до проблеми, показали шлях її вирішення: провели акцію зі збору пластику.

НОВІ ДРУЗІ – НАЙКРАЩІ БОНУСИ

– Погода в Туреччині була не просто спекотною, а неймовірно спекотною. Перший тиждень здавалось, що теплового удару не уникнути. Далі якось звиклися, але дуже хотілося на море, щоб хоч трішки врятуватись від спеки. І така нагода випала. Нас зголосився безкоштовно відвезти власник магазину, в якому ми робили покупки. Ще й продукти взяв, екскурсію нам провів. А взагалі людей добрих, привітних, готових допомогти в Туреччині дуже багато.
Красу природи словами не передати: це поєднання гір, моря, зоряного неба над головою. Коли ставили намети, виручило те, що я відвідувала туристичний гурток. І взагалі українці були активніші й витриваліші.
Ще раз скажу: в Туреччині було дуже жарко, але класно. Атмосфера настільки позитивна, доброзичлива, що часом здавалось, що я лежу на пляжі в рідних Кобеляках…

ЧАС НЕ ЙШОВ, А ЛЕТІВ…

– Перший тиждень, коли ми прибули в Туреччину, влаштовувались, знайомились, ішов повільно. А попереду був ще цілий місяць. Але він минув так швидко, а останній тиждень пролетів як один день. Останні дні були розплановані буквально по хвилинах, аби нікого не обминути увагою, подякувати за час, проведений разом.
Скажу відверто, дуже важко було прощатись. Незважаючи на те, що в нас різна мова, культура, релігія, звички, традиції, у нас багато спільного. І ми віримо, що в майбутньому неодмінно зустрінемося. Нині ми продовжуємо спілкуватися в соціальних мережах. Дуже приємно, що наші друзі з різних країн планують приїхати в Україну. Неодмінно запрошу їх й у Кобеляки, де запропонуємо наші національні страви.

УКРАЇНСЬКА КУХНЯ СПОДОБАЛАСЬ УСІМ

– Звісно, Україна завжди асоціюється з салом. Але ми вирішили приготувати окрошку, яка добре смакує у спеку. І хоч готувати довелось не на звичній основі, а на айрані (солоний йогурт), але вийшло смачно. Ми переживали, що ця незвична для іноземців страва може їм не сподобатись, але даремно: вони просили в нас рецепт окрошки.
Щодо їжі в Туреччині, то вона гостра, незвична для українців. Можливо, з часом і можна звикнути до неї, але особисто мені, хоч і цікаво було спробувати турецьку кухню, але я дуже скучила за нашими традиційними стравами.

ПЛАНИ І МРІЇ

– А планів дуже багато. Наступного літа планую знову поїхати в Туреччину чи як волонтер, чи як турист.
Продовжу працювати в молодіжній організації «AIESEC», але буду прагнути до кар’єрного росту.
У планах – вивчити ще одну мову. Подорожуючи, я вкотре переконалась: знання іноземних мов – це сила. Це знайомство з культурою, історією, традиціями країни, мову якої ти вивчаєш. Можливо, це буде японська, корейська або китайська… Звісно, це розтягнеться в часі, але я готова навчатись, розвиватись, удосконалюватись і, звісно, пізнавати світ. Але не за принципом: купив через турагенцію квиток, де все включено, й полетів, а самостійно (не виключено й з пригодами). Це реальна можливість пізнати іншу країну, громадян, їхній побут, звичаї, матеріальну культуру й культуру високу. Так будуються мости, зміцнюються й розвиваються взаємовигідні економічні стосунки. Люди повинні жити у мирі між собою і в гармонії з природою.
***
Не знаю, як ви, шановні читачі, сприймете розповідь Тані Ліщини, а мені хотілось її слухати й слухати: цікавий оповідач, ліричне відчуття світу, оригінальні висновки.
Буквально на останній хвилині нашої бесіди Таня приголомшила мене розповіддю про те, що довелось їй пережити вже перед вильотом з Туреччини в Україну.
– Поспішаючи на зустріч-прощання з друзями, вирішила купити сувенір. Стала шукати гаманець, в якому не тільки гроші, а його нема. І хоч кажуть, що сльозами не допоможеш у такій ситуації, але хіба їх стримаєш…
Чергова гуртожитку намагалася мені чимось допомогти, порозумітися нам було важко, бо вона не знає англійської, а я – турецької. Вона робить кілька дзвінків, а потім просить написати своє прізвище, комусь читає його і запитує: чорний гаманець?
Коли я почула цю фразу, ще більше дала волю сльозам, а за кілька хвилин я була на станції метро, де знайшли й повернули мені гаманець. У цей час зі мною на зв’язку була мама, її серце, мабуть, відчуло мої проблеми, та, на щастя, все закінчилось добре. Я приїхала в аеропорт, сіла в літак і заспокоїлась: лічені години відділяли мене від зустрічі з рідними людьми й моїми улюбленими Кобеляками!..

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий