Міська організація ветеранів в Карлівській ТГ (голова Микола Рєзнік), орієнтуючи автора на дописи про місцевих сивочолих достойників, має на меті підштовхнути й вас, шановні читачі, до спогадів про свою минувшину. У кожного то своя історія, де вистачає приємного і, як полин, гіркого, повчального й печального. Тож не зайве разом із дітьми чи онуками створити свій життєпис, якщо не для читацького загалу, то для нащадків, для сімейного архіву. Може, до цього підштовхне і наступна розповідь? Вона про звичайну собі жінку і її родину зі звичайної карлівської околиці. Знайомтесь: Валентина Миколаївна КАЧАЛКА.
Берег їхньої любові
Вони познайомились у травні 1955 року на березі Орчику. Чисте плесо річки їхнього дитинства вже радувало теплом і тієї спекотної днини вабило всіх охочих. Вісімнадцятирічна красуня пристоювала: не хотілося змочити водою розкішні коси, що спадали на груди шовковими перевеслами. А як взялася плавати, зібравши оте багатство у тугий вінок на голові, угледіла неабиякого красеня та й припала до нього очима. Він нараз опинився на другому березі, навчаючи сусідських хлопчаків триматися на воді й майстерно пірнати. Дарма що для юнака то вже була двадцять п’ята весна, у його стрункій спортивній поставі вгадувалась і ще дитяча грайливість, і статечна виваженість. Знайомство було невимушеним. Споріднені душі знайшли втіху у спілкуванні. Потім раділи кожній можливості зустрітися знову, а невдовзі обоє з нетерпінням чекали запланованих вечірніх побачень. На березі того ж Орчику, неподалік Красноперівського лісу, куди підступала вулиця Комсомольська (нинішня Лісова). Якраз там присусідилась хатина воїна-фронтовика Миколи Ковтуна – скромне житло з маленькими вікнами й акуратно підведеною призьбою. Володимир здалеку впізнавав його за високими мальвами та пістрявим розмаїттям розкішних жоржин…
Старостів не засилали. Вечірньої пори, коли розкошував і тихо пригасав жовтень, без попередження пішли свататись із матусею вдвох: батька Володі забрала війна… Про неї, кляту, нагадувала і згорблена постать Валиного батька, що пересувався за допомогою інвалідного візка. Отримав тяжке поранення незадовго до Перемоги. Слава Богу, сам пришкандибав додому, та невдовзі зліг – відібрало ноги. Того пам’ятного вечора, коли завітали свати, його зів’яле тіло обережно перенесли до столу. Фронтовик був сухорлявий, з сизою отавою на голові і затаєним сумом у глибині згорьованої душі. Він усе поглядав на доньку, начебто хотів відчути її настрій, стан душі. А вона, дарма що зашарілася, теплом відповіла на оте ніжне свекрушине: «Ходи-но сюди, невісточко!» На очікуване запитання Володимира: «Тож чи згодна вийти за мене?» – відповіла швидко й невимушено: «Піду!»
Через тиждень уже Ковтуни зібралися навідати своїх майбутніх родичів. Вони жили по Жовтневій (нинішня Марковича). Власне, не так і далеко. То був один і той же берег… Уже в осінньому присмерку, посадивши батька у візок, Валя обережно котила його вибоїстою дорогою. Поруч у задумі йшла мати. У дворі вони поштиво вклонилися привітним господарям. Порівнюючи облаштування свого майбутнього помешкання з бідненьким батьківським, наречена відразу укмітувала помітну між ними різницю. Оселя її судженого в кожному своєму закутку випромінювала особливе тепло й світло. Слух уловлював приглушені звуки музики від радіоприймача, який ще в шкільні роки сконструювали брати Качалки. Найпривабливішою окрасою основної кімнати була незвичайна, як на ті часи, люстра з великою кількістю довгастих, немов льодяні бурульки, скляних блискіток. То був один з перших електроприладів, який Володя виготовив власноруч, для кращого освітлення. Вона ж удома усі свої дива на полотні створювала при світлі каганця. А щоб по хаті пішов теплий дух, треба було з молодшим братом Анатолієм принести з лісу не одну в’язанку хмизу й сяких-таких дрівець…
Кохалися та й побралися
На сімейній раді зійшлися на тому, що сукня в нареченої має бути красивою, але не обов’язково білосніжною, щоб для всякої потреби могла знадобитися. Підібрали червону з чудовою білою вишивкою. Подали молодята заяву, а невдовзі, на 22-й день жовтня того ж 1955 року, удвох сходили до загсу й засвідчили про себе як нова сім’я. Залишалось якось перевезти бодай і злиденне, але придане. Володимир, уже як глава родини, найняв молокозаводську підводу. Для того, щоб надто цікаві не второпали, яким скромним був той весільний посаг, за казенними порожніми бідонами «приховали» деякий домашній скарб та інші пожитки нареченої.
Валентина почувалася щасливою, але на вході до свого нового житла її почав доймати неспокій: неначе з неба, упав на поріг віник… Дівчина мерщій нахилилась і поставила в куток. Виявляється, була така прикмета: якщо мовчки переступить – значить, до хати трапилась ледача невістка, а як прибере – вважайте, пощастило на дбайливу й нелукаву молоду хазяйку. Забігаючи наперед, зазначимо, що з першого дня все в тій оселі припало Валентині до душі. «Добром, своєю не- показною щедрістю залишилась у пам’яті моя друга мама… На її казках і мудрих оповідках виростали онуки. Золота була людина. Бувало, і борщ вистудить до мого приходу, і ложку приготує. А я поспішала їй чимось іншим пособити. І грядку полола, і квітів коло хати надбала», – скільки тих приємних подробиць і донині з теплотою пригадує вдячна невістка.
«Де згода в сімействі, там мир і тишина…»
Із року в рік утверджувався авторитет цієї родини як дружної і роботящої. Чого був вартий зі своїми верстатами, фуганками й рубанками та багатьма іншими пристосуваннями для роботи по дереву й металу її тямущий господар. Валентина Миколаївна в 1965 році успішно закінчила дворічні вечірні курси медсестер, як мовиться, без відриву від виробництва. І з огляду вже на день нинішній по праву належить до тих досвідчених спеціалістів-ветеранів, які люблять стабільність і вміють працювати на совість. Майже півстоліття її трудової діяльності пов’язано з районною лікарнею, де працювала медичною сестрою. А чоловік, Володимир Сергійович, у цьому ж колективі був знаний як інженер з техніки безпеки. Понад десятиліття віддав тій роботі, а тоді з надією на кращу пенсію на кілька останніх років вирішив повернутися на Карлівський машинобудівний завод. Якраз у спеціалістах згідно з його кваліфікацією тоді мав потребу інструментальний цех.
А між тим і дітки з’явились: сина Олега (в 1956-му) й доньку Аллу (в 1961-му) їм послали небеса. Для обох роки дитинства і юності промайнули в якомусь красивому й прискореному леті. Змістовне й цікаве дозвілля на тій мальовничій околиці нашого міста Качалки не лінувались створювати і для своїх дітей, і для цілого гурту їхніх сусідів-ровесників. Як пригадує Валентина Миколаївна, здавалося, що тоді й Орчик був повноводнішим, і запах хвої в лісі – п’янкішим, і сам рельєф тамтешньої місцини особливо вабив малечу, спонукаючи батьків організовувати різні ігри із схованками, куренями, а тоді – частування тими нехитрими наїдками, що усі разом припасали до спільного столу.
Бувало, донька (Аллочка-«Качалочка») уже в підлітковому віці, як тодішній визнаний лідер сусідської дітвори, уявляла себе вчителькою й просто неба організовувала для найменших цікаві імпровізовані шкільні уроки. Старші ж хлопці й дівчата під її керівництвом охоче збиралися до облаштованої батьком альтанки за двором, щоб провести, наприклад, репетицію спеціальної концертної програми за підтримки зацікавлених сусідів-глядачів. Тоді заздалегідь розповсюджувались «квитки», рядами виставлялись пронумеровані стільці, як на тому літньому кіномайданчику, що був у парку машинобудівного заводу.
Дітвора прагнула наслідувати дорослих і в умінні гуртом підхопити гарну пісню. Нехай ще не з таким народним багатоголоссям, як чули на свята, коли тут збиралися рідні й друзі господарів. Та й не так майстерно, як могла виводити тужливі й веселі наспіви мама Валя. Але ж кому тоді не хотілося випробувати свої таланти? Своєрідним концертним майданчиком для юних солістів і танцюристів було на той час уже заасфальтоване подвір’я і просторий, схожий на сцену, ґанок. «Конферанс» теж забезпечувала Алла. Вона ж під час наступного зібрання юних ентузіастів і зацікавлених глядачів відповідала за інсценізацію улюблених казок, за розподіл ролей та підготовку костюмів, за проведення вікторин, популярних конкурсів і не тільки для дітей. Азарт суперництва захоплював і юних, і дорослих. Як завжди, особливо дотепною і «багаторолевою» була господиня.
А якщо такий гурт вихідного дня вирушав до лісу чи на місце для купання, що на Лисенковій ямі чи на Кривій, там передбачались уже інші розваги: з м’ячами, скакалками, бадмінтоном. А чого варті сонце, повітря й вода, коли батьки влаштовували якщо не змагання юних плавців, то катання на човнах. Виявляється, на початку 60-х років минулого століття на Орчику за мостом було обладнане спеціальне місце для звичайних човнів. Користувались попитом і моторні.
Гортаючи сторінки сімейного альбому
Не могли діти подружжя Качалок, а потім і їхні внучата, не всотувати у свої душі все те, що бачили й відчували в повсякденному житті, в тому особливому родинному середовищі, де авторитет батьків був незаперечним. Син і донька в Карлівці здобули середню освіту, а по закінченні вищих навчальних закладів згідно з обраною професією одержали червоні дипломи. Олег Качалка – за спеціальністю хірург. Закінчивши Полтавський медичний стоматологічний інститут (навчання в аспірантурі було перерване службою в армії,) там же продовжив науково-педагогічну діяльність. Опісля був запрошений до Ніжинського державного університету як доцент, завідуючий кафедрою анатомії й фізіології. З початком агресії на наших східних кордонах досвід Олега Володимировича знадобився і в ЗСУ. Нині він продовжує свою основну діяльність у приватному кабінеті китайської медицини. Для Алли Володимирівни (тепер Стрілко) в стінах рідної альма-матер (міська ЗОШ № 1) уже збігло майже чотири десятиліття. До вибору майбутньої професії йшла усвідомлено, з дитинства «приросла» до вчителювання. Нині вона – одна з найкваліфікованіших фахівчинь з рідної мови на теренах нашого району. Всі четверо онуків цієї родини – теж медалісти і свого часу з відзнакою закінчили обрані вузи.
Красномовним доповненням до розповідей про сімейні традиції, кумедні й печальні події цієї родини є фотокартки, які зафіксували колишній побут, одяг, види господарської діяльності, а через колоритні портрети – щирі натури людей на різних етапах їхнього життя: від дитинства й до поважних років. Свого часу власноруч виготовлений альбом господар родини розпочав з розміщення пам’ятного краєвиду, в який потрапила і вулиця його дитинства.
…То була весна 1957 року. На передньому плані – стежка, якою замолоду поспішав на зміну до рідного заводу. В центрі – чепурний будиночок, помітно реконструйований і благоустроєний у порівнянні з тим, що дістався у спадок від батька. Сусідні хати-мазанки суттєво відрізняються: блимають лише кількома вікнами й здебільшого вкриті соломою. Типовий сільський пейзаж… Та наша Карлівка на той час тільки-но утверджувалась у статусі міста. На обрії вгадуються обриси хат сусідніх сіл. За колишніх сніжних зим тамтешні спуски й підйоми дорослі Качалки разом із дітьми залюбки використовували для організації активного відпочинку. Для цього припасли не одну пару лиж, швидко знаходили своє призначення санчата й ковзани. Здається, навіть настрій дітей і батьків передають зроблені тієї пори знімки, як і неабияку завзятість, коли в такому ж складі, уже літньої пори, вони бралися за весла чи «сідлали» свої велосипеди.
А ось у кадрі й неабиякий раритет – саморобний дитячий візок, який прислужився не тільки обом нащадкам Качалок, а й іншим їхнім маленьким родичам. Далі привертають увагу діти на фоні того першого телевізора, що збирав глядачів з усього кутка. Тоді були дивиною і їхні домашні меблі з численними шухлядками, поличками і вмонтованим у «стінку» розкладним ліжком. Усе це, послуговуючись відповідними схемами, які роздобув брат Олександр, теж виготовив Володимир. Свою Валю він не раз «фіксував» за рукоділлям. Чоловік не барився й зі своїми рукотворами: робив олійними фарбами копії картин відомих художників.
У сімейному «фотолітописі» вражає ще один витвір – майже на 200 літрів акваріум з усім необхідним для нього начинням: пристосуваннями для подачі кисню, внутрішнього освітлення й зручної заміни води. А щоб вдало розташувати ще й виготовлену чоловіком діораму у вигляді ігрової «діючої» залізничної станції, Валентина Миколаївна зголосилася вивільнити одну з кімнат… Аякже! Треба було правильно розмістити увесь той «рухомий склад» із звуковим супроводом: семафорами, вантажними й пасажирськими потягами, що освітлювались і «курсували за визначеним маршрутом». А опісля час від часу на прохання учителів початкових класів доводилось забезпечувати прийом удома юних відвідувачів. І не поодиноких, а цілими класами! Приємний, але ж клопіт. Та мама-господиня до цього звикла ще під час організації домашніх новорічних свят для свого маленького синочка за участю сусідської дітвори. То вже пам’ять, зафіксована сімейна історія…
«Ой, чого так рано мама посивіла?..»
Любов ніколи не буває лише п’янкою втіхою. У ній є і радість, і біль, і тривога, і гіркий трунок. Ніхто не знає, як і скільки плачуть дружини, коли зла недоля завдає їм невимовного горя. У 50 років овдовіла матуся моєї співрозмовниці, а в 55 – осиротіло і її серце. Як сестра-жалібниця, намагалася підтримати, врятувати чоловіка, але… І життя тоді неначе згасло, як прибите дощем багаття. Не встигла оговтатись від одного горя – наздогнало інше: не стало рідної неньки. Як незагойна рана, ятрять душу й спогади про свекруху, другу матір, що пішла в засвіти за десять років перед сином. Побивалася, як за рідною, бо в мирі й злагоді прожили разом майже тридцять років!
Не зогляділася, як промайнули молоді літа – уже й дев’ятий десяток, як то кажуть, розміняла. Чіпка пам’ять один за одним нанизує гіркі спогади, які залишили в душі Валентини Качалки не одну болючу зарубку, притулилися павутинням ранніх зморщок на обличчі і так рано (тоді ще й тридцяти не виповнилось) почали вибілювати її розкішні коси. Узяти, скажімо, оті три перших шкільних роки, коли після пошкодження тазостегнового суглобу на санаторно-курортному лікуванні в Полтаві перебував синок Олег. Бачити дитину не за учнівською партою, а прикутою до ліжка, а потім ще довго з милицями вдома – то неабияке випробування для материнського серця. Та й, що не кажіть, сама професія медпрацівника передчасно старить людину, відлунює в душі болючим щемом. До того ж більша частина медичного стажу В.М. Качалки припала на роботу в особливо «гарячому цеху» районної лікарні – хірургічному відділенні.
У 2014 році, уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, впродовж довгих трьох місяців Валентині Качалці й самій випало бути на лікарняному ліжку. Тоді свій невтішний вердикт їй винесли лікарі. Треба було заново вчитись ходити, радіти життю, кожній Богом відпущеній днині. Кажуть, дивом вижила. Насамперед завдяки піклуванню дітей і своїй старшій сестрі. З нею ще два десятиліття тому, вже як вдови, вирішили доживати віку під одним дахом, ділити навпіл горе і радість. Торік бідолашна злягла після інсульту, а не так давно її не стало… Валентина Миколаївна знову, як у важкому забутті, намагається не впадати у відчай, не бути тягарем для рідних, протиставляючи всім бідам своє вміння знаходити посильні й корисні заняття. Сім років тому реабілітуватись після тяжкого ускладнення хвороби їй допомогло захоплення вишивкою з використанням бісеру (усього виготовила для своїх добродійників з півсотні красивих ікон). Тепер стали в пригоді в’язальні спиці. А ще поспішає філігранними хрестиками освятити свої будні: доробити на полотні те, що ще не встигла для дітей, онуків і, дасть Бог, для правнуків. А вона, краса, таки справді здатна рятувати світ і всіх, хто не звик марнувати час, нарікати на долю, хто поспішає залишити по собі побільше добрих справ і світлих спогадів.
м. Карлівка.
Лариса ГАВРИЛОВА
Журналіст