Ті, що запалили вогонь правди

Ті, що запалили вогонь правди

У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відбулися урочистості з нагоди 30-річчя створення Народного Руху України. На святкове зібрання прибули наші краяни з різних куточків області, які в далекому 1989 році не побоялися «пильного ока» КДБ і зуміли зорганізувати довкола себе палких патріотів України в районні осередки Руху.
Відзначення круглої пам’ятної дати ініціював Український інститут національної пам’яті (УІНП). 30-ліття НРУ внесено Верховною Радою України до переліку пам’ятних дат та ювілеїв 2019 року. Проведенням заходу в Полтаві опікувалися регіональний відділ УІНП, Державний архів Полтавської області, департаменти інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю, культури і туризму ОДА.

Полтавські сторінки Руху

Як лейтмотив урочистостей ведуча заходу, кандидат філологічних наук, доцент Полтавського університету економіки і торгівлі Віта Сарапин визначила слова незабутньої української поетеси, громадської діячки, дружини В’ячеслава Чорновола Атени Пашко, які вона присвятила своїм однодумцям, поборникам Незалежності України: «Ми ті, що переступили через смерть. Ми ті, що запалили вогонь правди, мужності, чистоти. Ми ті, що душі свої поклали на крила вічності…»
Разом учасники зібрання пригадали події 8 – 10 вересня 1989 року, коли в Києві відбулися Установчі збори НРУ, зокрема й за участю представників із Полтавщини, переглянули підготовлений архівістами і музейниками фотопоказ, в якому кожна світлина свідчить про національно-патріотичне піднесення тих переломних в історії і свідомості українців років, а також документальний фільм заслуженого журналіста України Анатолія Мішина «Рух. Полтавські сторінки» (ОДТРК «Лтава», 2014). Патріотичні, стрілецькі пісні присутнім подарували артисти Полтавської обласної філармонії.
Із 30-ю річницею заснування Руху товариство привітали заступник голови обласної ради Анатолій Ханко, начальник відділу управління з питань внутрішньої політики департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА Олександр Отич, директор Полтавського краєзнавчого музею Олександр Супруненко. Активістам Руху, які стояли біля його витоків, вручили грамоти.
Спогадами про буремні події 1989 – 1991 років поділилися перший голова Полтавської крайової організації НРУ Олександр Келим, перша голова управи Зоя Коваленко, яка, до речі, вдягнула на урочистості саме ту сукню синього кольору, в якій брала участь в Установчих зборах НРУ, рухівці Ганна Кіященко, Олег Пустовгар та інші.

Православне братство

Зокрема настоятель Свято-Покровського храму ПЦУ, митрофорний протоієрей Микола Храпач розповів, як йому випало стати одним із засновників руху за відродження на Полтавщині Української Церкви.
– Надзвичайно складно було починати. Першу нашу Свято-Покровську парафію у Полтаві вдалося відкрити саме завдяки рухівцям. Авжеж, не всі в Рухові були віруючими, бо ж радянська система протягом багатьох десятиліть намагалася вичавити з людей усю духовність, але поступово наверталися, приєднувалися до тих, хто зумів зберегти в серці віру в Господа. Із членів Руху складалося і наше Православне братство. Ми їздили по області – Гадяч, Лохвиця, Лубни, Кременчук, Пирятин – і всюди створювали осередки, громади, першими до яких приєднувалися незмінно рухівці. Тому дуже велика заслуга у відродженні Української Церкви, українського православ’я належить саме Народному Руху, – наголосив отець Микола.
Він також закликав пом’янути хвилиною мовчання побратимів, яких уже немає серед живих: «Нехай Господь упокоїть їх серед праведників». Світлими спогадами про одного з таких патріотів на зібранні поділився радянський дисидент, політв’язень, ініціатор створення у Полтаві культурологічного клубу «Рідне слово», делегат Установчих зборів НРУ, перший голова Полтавської міської організації Руху, голова обласного осередку ВТ «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка Микола Кульчинський:
– Дуже багатьох наших однодумців у Рухові я поважав, любив. А найбільше – Євгена Черкаського. Він одним із перших був і в «Рідному слові». У 1993 році його життя, на жаль, обірвалося. Чорнобилець. Рак. Мав золоті руки. Із 1990-го і майже до останнього, вже ледве живий, ходив на автостанцію роздавати наші рухівські газети. Я жив неподалік, тому, повертаючись, він кожного разу до мене заходив. Пам’ятаю, з яким розпачем скаржився, що в автобусі на Козельщину ніхто не хоче взяти жодного примірника. Насправді нічого дивного – упав Радянський Союз, але люди лишилися ті самі: з тією ж свідомістю, життєвим досвідом, який не давав їм повірити нам. Для цього треба було докласти дуже багато праці, зусиль, шукати нові підходи. І ось настав день, коли Женя заходить до мене такий осяйний, ніби над головою у нього світиться німб. Каже: уявляєш, забрали все ще й обіцяли рознести по Козельщині. Я тоді в цій людині побачив той невгасний вогонь любові до України, яким всі ми й керувалися, ставши на боротьбу. Палали вогнем, горіли соромом за наш народ, за нашу поневолену Вітчизну, яка й не усвідомлює свого рабства.
У своїй промові Микола Кульчинський наголосив також, що пропонований Рухом національно-демократичний світогляд був сприйнятий українцями як близький їм за природою. «І тільки після розгрому Руху, вбивства В’ячеслава Чорновола, наші внутрішні вороги, а це і «п’ята колона», свідома того, що вона працює на Російську імперію, і частина народу, яка не звільнилася від століттями нав’язаних нам стереотипів, не очистила ні душу свою, ні розум, не дають можливості й сьогодні втілити в життя українську Україну», – переконаний радянський політв’язень.

Пам’ять поколінь

До подій липня 1990-го, коли в Полтаві провели масштабну за кількістю учасників з різних куточків України акцію «Живий ланцюг пам’яті українців – жертв тиранії», присутніх на урочистостях повернула перший скарбник Полтавської крайової організації Руху Світлана Григор’єва:
– Я добре пам’ятаю, як пересічні полтавці тоді реагували на безпрецедентне велелюддя у місті – думали, що в Полтаві почалася революція. Після закінчення акції, коли ми невеличким гуртом стояли-розмовляли на зупинці громадського транспорту на Леваді, із задніх дверей зупиненого тролейбуса мене почав наполегливо кликати незнайомець. А в руках у мене синьо-жовтий прапор. Я навіть подумала, що він за нього може мене побити. Раптом цей чоловік стрімголов вискакує з тролейбуса, падає на коліна і цілує прапор. А потім так само швидко заплигує у тролейбус. Це було вражаюче.
Зібрання зустріло цю розповідь оплесками, адже вона справді якнайяскравіше відображає піднесення, яке панувало в нашому народі після довгих десятиліть радянської облуди.
Через кілька місяців після Установчих зборів НРУ в 1989 році рухівський осередок утворився і в Новосанжарському районі. Очолив його Василь Дробиняк. Спочатку їх було семеро сміливців.
– Страшно не було, – каже він. – Я прийшов у Рух свідомо. Ми всі розуміли, на що йшли і заради чого: заради здобуття незалежності України, відновлення нашої держави. Ми розуміли, що якщо не ми, то ніхто інший.
Грамотами та відзнаками ветеранів Руху на зібранні нагородив голова Полтавської крайової організації Народного Руху України Василь Васюха. Представник Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар закликав товариство приносити до цієї установи свої зафіксовані на папір чи аудіоносії спогади про становлення Руху на Полтавщині. У залі, де відбувалося зібрання, діяла невелика виставка художніх полотен Олександра Келима.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий