Тетяна Бондар – поетка, науковець, художник. Народилася 1979 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Закінчила філологічний факультет та магістратуру Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії і економіки освіти Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського.
Стипендіатка Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» (2001–2002), призерка обласного літературного конкурсу «Поетичні зорі-2004» у номінації «Краща добірка інтимної лірики» (2004), переможець всеукраїнського літературного конкурсу «Літературна надія Дніпра-2015» у номінації «Поезія».
Тетяна БОНДАР
***
Немає слів
для туги
невимовної.
У гіркоті
невиплаканих
сліз
навиліт душу
вкотре
біль
прохромлює…
Скипає світ
і скрапує,
як віск…
За смертю –
смерть…
Йдуть мужні,
юні,
віддані –
крізь вічність Крут,
Майданів
і Голгоф…
Вони ідуть –
і
дивляться
просвітлено
із висоти,
де тільки небо
й Бог.
…Вони ідуть –
розірвані,
розстріляні,
російських
«Градів»
спалені вогнем…
І з кожним з них,
прикривши
рани
крилами,
як сивий ангел,
Україна
йде.
***
Не впокореним стадом,
А народом-воїном
Ми під кулями й «Градами»
Свою волю виборюєм.
Не словами, а славою,
Кров’ю чесною, чистою,
Ми тіла свої сплавлюєм.
Ми єдині.
Ми вистоєм.
У окопі з солдатами
Ми до Господа молимось.
Б’ють нас танками.
Й зрадами.
Не чекайте.
Не зломимось!
Б’ють брехнею лукавою.
Чуєш, Боже?.. Ми зможемо!
Ми з Тобою і Правдою
Цю пітьму переможемо!!!
Лють орди брата-Каїна
На землі своїй спинимо.
…Нам не страшно –
ми знаємо:
ТИ за НАШИМИ
СПИНАМИ…
***
долоня в долоні
вростаєм
у день
що почався
обтесуєм душу
і зношуєм тихо
тіла
вдихаючи кисень
чекаєм
наближення часу
що спинить годинник
і спалить полову дотла
і дивимось в сонце
і мружимо зболено
очі
і тихо злітаєм
і глибше вгрузаємо
вниз
і хочемо жити
і хочемо в небо
і хочемо
так міцно
так близько
назавжди
корінням зростись
долоня в долоню
і поглядом в погляд
і ближче
ми йдемо у небо
по стежці
що сіє імла
шукаємо смисл
крізь невпинне наближення тиші
що нас розітне
наче два
паперових крила
***
я майже забула, як дихати
словом…
стривожені, б’ються об
тишу думки,
горять, тріскотять, як
торішня полова,
і попелом в душу
лягають їдким.
і – жодного звуку…
це
втома мовчанням.
німе і порожнє тривання
без слів…
я знаю, це зрада.
я довго пручалась…
я звиклась із тим,
що мій голос
знімів…
вслухаюсь у тишу.
повільно, на дотик,
мов листя торішнє,
збираю слова.
тремтіння у пальцях…
пів подиху.
подих…
а може, спинитись?..