Тітка Ганна

З небесного пуховика хаотично спускаються додолу лапаті, візерунчасто-пір’їсті сніжинки. Незбагненно швидко привдяглися в кошлаті шубки дерева, з-під білосніжних картузів примружено споглядають світ дахи будинків, у пухові ковдри закутались паркани, а під ноги стелиться і стелиться сипка перина… Зупиняєшся, оглядаєшся і диву даєшся, що замість твоїх слідів – ледь помітні вглибини в снігу… Світ став настільки сизо-білим, що орієнтуєшся стосовно місцезнаходження більш інтуїцією, ніж зоровим сприйняттям. Орієнтовно тут – середина вулиці, зовсім недалечко має бути найбільший у селі будинок… Та ось крізь сліпу пелену пробилося блідо-гірчичне світло, яке, наближаючись, вималювалось у жовтий мікроавтобус. Це прибули на Різдвяні свята у своє рідне село до батьківської оселі Мозолевські. Бусик плавно звернув з дороги і зупинився напроти кованих зелених воріт. Уже кілька років поспіль приїжджають о цій зимовій порі до просторого двору, в центрі якого самотньо журиться добротний терем-дім, діти, внуки, правнуки покійних господарів. Тут дружно готуються до Святвечора, зустрічають Різдво, пригощають колядників та щедрувальників…
Вся вулиця оживає, коли будить сільську устояну тишу гамірна, дзвінкоголоса дітлашня, для якої кращих зимових канікул, ніж у рідному селі, не придумати.
…Дітей Івану Борисовичу та Лідії Гнатівні Мозолевським дав Бог двійко: сина Сергія та доньку Наталку, які подарували рідним на втіху п’ятеро внуків. А це вже й одинадцять правнуків продовжують рід, щоправда, найменшеньких діду-бабі бачити не судилось – з інших світів, певно, спостерігають за своїм земним родом.
Хтозна, які там стосунки душ за межею вічності, а от у цьому білому світі життя Мозолевських-старших обросло плетивом легенд. І аж нітрохи не загадкових, а прозорих, великою мірою достовірних. Різними словами переповідають їхню історію, але зводиться вона до однієї суті – однієї життєвої правди.
Був у Івана Мозолевського брат-близнюк Микола, життя якому безжалісно обірвав голодний 33-й. Згорьовані батьки ледь вимолили у Всевишнього, аби не забрав і Івася, життя котрого трималося на ниточці… Дав Бог, «переріс» Іванко всі свої недуги, закінчив школу, став першим парубком на селі. Покохала його симпатична сусідочка Ганна, у якої, на жаль, голод «виморив» усю сім’ю: батьків, двох братів, сестричку. Перебралась сирітка жити до рідної тітоньки – материної сестри. Вийшла вранці брати воду, побачила чорночубого парубка Івана, у якого тільки-тільки «проросли вуса», і – втратила серце. Іванові дівчина теж припала до смаку, і він, довго не розмірковуючи, сповістив батькам, що буде женитись. Не з особливим захопленням сприйняли вони цю звістку, адже, окрім того, що сирота, Ганна була ще й віком на кілька років старшою від «свіжоспеченого» жениха. Однак любому синочкові не стали перечити. Під час сватання тітка нареченої пообіцяла і посаг достойний, і спадщину після себе. Женихову рідню це трохи втішило.
Стан одруженого не звільнив Івана від строкової служби (на що так сподівались його батьки). А там – і затяжні дороги Великої Вітчизняної. Коли рідні отримали звістку, що потрапив у полон під Білою Церквою, спорядили молоду дружину з іншими жінками у невідому дорогу…
Стомленій Ганні дозволили-таки побачення з коханим. Вона з неприхованою радістю спостерігала за тим, з якою насолодою і вдячністю смакує любий чоловік домашньою їжею. (Сама ж всі п’ять днів пішохідної дороги водою та житнім хлібом перебивалась). Щебетала-розповідала Іванові про рідних, про всі сільські новини. Тішилась у коротку літню ніч бажаними обіймами і цілунками… По дорозі додому Ганна потрапила під грозу. Тиждень її лихоманило. Приходила знахарка, сказала: як виживе – в сорочці родилась. Після хвороби Ганна дуже змінилась з виду, стала не такою вправною, не такою життєрадісною. Невдовзі всі помітили її особливий жіночий стан… Та не судилося добродушній сироті радості материнства. Похорон тітки, виснажлива селянська робота в колгоспі і вдома призвели до передчасних пологів. Дитина завмерла ще в лоні матері. Складно було повитухам-шептухам врятувати Ганну від явної смерті, яка дамоклевим мечем висіла над її життям впродовж кількох місяців. Однак вижила. Вижила завдяки всеперемагаючому бажанню побачити очі коханого Івана.
Ось і довгожданий День Перемоги. Від Івана прийшов радісний лист, що скоро прибуде додому. Ганна кинулась чепурити свою оселю (жила окремо у тітчиній хатині, що перейшла їй у спадок), допомогла побілити хату і свекрам, повигрібала, повимітала… А в радісний день одягла на своє змарніле тіло найкращу з дівочих суконь, та вже молодшою і вродливішою від того не стала, швидше навпаки…
Змужнілий Іван переступив батьківський поріг, як істинний богатир-переможець. Гімнастерка рясніла бойовими нагородами, смолистий чуб спадав дивним кучером на високе чоло над блакитними очима. Ганну мовби відразу й не помітив, хоча стояла найближче до порога. Обнявшись з батьками, повернувся, непривітно подивився і буцім видавив: «І ти здорова була».
Нещасна жінка з градовим плачем і довгожданої радості, і душевного болю кинулась на груди коханому. Він же стояв, як стовп, – без емоцій, без відповіді на її палке вітання. Згодом вимовив: «Значить, не моє дитя було, якщо «скинула».
Довго Ганну доводили до тями, поливаючи водою. Потім віднесли у її хату. По сусідству, через дорогу, в рідній хаті Івана всю ніч святкували, співали, танцювали, веселились. Чоловік ночувати так і не прийшов. Вранці свекруха принесла тарілку супу, поставила на табуретці біля ліжка і сказала: «Кріпись, дочко. Буде так, як вирішить Іван. Залишиться з тобою – не будемо перечити, обере іншу долю – ми теж дороги не посміємо перейти».
«Мамочко! – злетіла Ганна з постелі і впала свекрусі в ноги, – Ви ж знаєте, що я Івасю і в думці не зрадила! Що тільки йому вірна! І дитиночка у нас зародилась, коли ходила в полоні його провідувати…»
«Бог, Ганно, знає. Тільки Бог… Він і розсудить!» – мовила крізь сльози зігнута життям літня жінка, яку Ганна давно вже мала за другу матір.
Немає тих слів, які передали б внутрішній стан Ганни Ільківни, яка осиротілою гіркотою сприймала несправедливий по відношенню до неї білий світ. Івану (без її згоди) допомогли оформити розлучення. Через кілька місяців через дорогу гриміло гучне весілля Івана з юною нареченою Лідою.
Коли Іван як молодий господар взявся зводити новий будинок, рідних батьків «попросив» іти жити до «родички», тобто до Ганни, і не вказувати йому, як жити, як будувати, на чому економити.
Добродушна Ганна не мала нічого проти, аби старенькі пожили в неї, поки закінчиться будівництво, так і називаючи Іванових батьків «татом» і «мамою».
Невістці Ліді спочатку не зовсім були до вподоби такі стосунки, але згодом вона в цій ситуації знайшла «золоте зерно»: дітей-погодок своїх, ніби нічого й не було, відводила до діда-баби, наказувала слухатись і шанувати тітку Ганну, а сама спішила у крамницю, де була незмінною продавчинею кілька десятиліть поспіль. Тож у Ганни на печі і виросли Сергій та Наталя. З її двору проводжали в останню путь і батьків Іванових… А молоді Мозолевські невтомно будували і будували розкішний будинок (навіть, обкладаючи плиткою, по-супермодному пооздоблювали дзеркалами зовнішні стіни!).
…Настала пора відвертої розмови Ганни з так званими «племінниками», які на той час уже були студентами, але за звичкою, прибувши з міста, спершу забігали у затишну просту оселю, де промайнуло їхнє щасливе дитинство.
«Тітко Ганно, – мовив замислено Сергій, – а кому ви доводитесь сестрою – батькові чи матері?»
«Обом», – не замислюючись, відповіла Ганна.
«А нам люди кажуть… – долучилась до розмови Наташка. – Що…
«Нас не було – люди говорили. Ми є – люди говорять. Нас не буде – люди теж говоритимуть… – мудрою риторикою пробриніла Ганна. – Головне, що ви називаєте мене тіткою, а я вас люблю, як рідних дітей».
«І ми вас, тітонько, теж дуже-дуже любимо», – мало не в один голос сказали вдячні діти.
Час і долі людські несли одвічну службу свою… Над квітучим, розкішним подвір’ям Мозолевських скупчувались тяжкі, темні хмари буття.
Іван Борисович до заслуженого відпочинку працював у колгоспі комірником. Після війни ніхто й не пам’ятає, щоб хворів (навіть говорили: одболів за все життя в дитинстві).
Та тут, де не візьмись, почав пекти палець на правій нозі – під час обстеження виявили складну стадію діабету. Вихід був один – ампутація ноги. Поки батько був у лікарні, діти, порадившись, вирішили показати лікарям і матір, яка останнім часом почала все частіше втрачати свідомість, нерідко просто на роботі. Діагноз лікарів був шокуючим – прогресуюча онкологія жіночих органів.
Лідія Гнатівна померла на операційному столі. Чоловік попрощався з покійною вдома, бо ледь тільки почав пересуватись на одній нозі з милицями. Лад похоронам давала Ганна, втішала дітей, обходила Івана…
Минув рік. Ганна щодня допомагала Іванові пильнувати дім, город, господарство. Складала сумки дітям у місто… Однак жила у своїй хатині. Люди піджартовували: мовляв, одружуйтесь, Ганно, вдруге, а то багато охочих жінок на таке обійстя є. Худесенька впродовж усього свого життя жіночка злегка усміхалась блідими вустами і відповідала: «Я своє в житті вже отримала, а «туди» з собою ніхто нічого не забирає…»
Вже й Іван, вправно пересуваючись на протезі, заводив мову, аби переходила жити в його хату, і в першу чергу з тієї причини, що похилилась її благенька оселя, може будь-якої миті завалитись. Ганна ж сказала, що доживатиме віку в своїх стінах. Та й тут доля не була її слугою – хтозна, з якої причини, але сталася така пожежа, що рятувати вже було нічого.
На благання дітей перейшла-таки в Іванів двір, поселилась у літній кухні.
…Благально дивиться Іван на дорогу, виглядає жовтий мікроавтобус, яким зазвичай кермує Євген, його внук-бізнесмен, – саме він звозить додому рідню на свята. Але це не свято – Ганна при смерті, чи ж встигнуть попрощатись? Встигли. Тихенько заповнило велике, дружне сімейство тісну кімнатку. Розплющила очі. Мовби осміхнулась. Полегшено зітхнула.
«Спасибі, дітки, що вдячними і дружними зросли. Спасибі, Іване, що мене, безрідну, проводять в інший світ такі рідні люди».
Поховали Ганну Ільківну недалеко від Лідії Гнатівни. Невдовзі між ними знайшов своє останнє пристанище Іван Борисович.
…Падає лапатий різдвяний сніг на живі червоні квіти, що поклали діти і внуки на три могилки Мозолевських.
Відчиняються, поскрипуючи, зелені ковані ворота перед просторим двором – приїхали додому продовжувачі роду.

Зоя ШКУРАТОВСЬКА
Член НСЖУ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий